Архе - Дереш Любко - Страница 39

кульочок.

- Класика жанру, - сказав він. - Чорний кульок на підвіконні закинутого

будинку. А зверху цегла. Відчуваєш наплив дежав'ю? Дуже інтимні пласти

підіймаються, правда? А все завдяки поєднанню матеріалів. Як би ти назвав це?

Я замислився.

- Істіна ошеломляющяя.

- «Істіна ошеломляющяя»? - перепитав Дикий.

- Саме так, - підтвердив я, і Дикий поплескав мене по плечі.

- Слухай, Дикий...

Дикий запитально кивнув, і його профіль на темній шибі зробив те ж саме.

Маршрутка, в якій ми їхали, зупинилась, і я перечекав, поки з салону вийде

жінка з дитиною.

- А от чого ти кажеш, що Клуб галогенів і Опера скрипу - мезальянс

тимчасовий?

Дикий колупав пальцем дірку в сидінні перед собою і рухав губами, ніби щось

рахував. Підрахувавши, промовив:

- Нестор говорить про мікросубкультуру якоїсь аж ноосферної елітарности. Він

має на це право. Як-не-як, Лялькарі дійсно створили її. Але говорити так, як

це робить Нестор, - все одно, що вдавати, буцім ти вийшов з Кімнати крику, розсівшись на порозі.

181

- А ти? Ти хіба не прихильник такої тусні?

- Я? Мені не потрібна тусня. Я сам собі субкультура. Нікому з галогенів не

потрібні доповнення. Ми й так подвійні.

- Дуже самовпевнено, тобі не видається? Дикий знизав плечима.

- Наша непотрібність запотребована. Подумай над цим. Як тільки перестане бути

потрібною і твоя непотрібність, ти звільнишся. Відчуття потрібності - одна з

пасток, які розставило твоє «я».

- А хіба моє «я» може мені зробити щось погане?

- А ти шо - все ще віриш, буцім воно справді твоє? Хочеш одну бувальщину?

Таку собі казку вічності?

Я кивнув.

- Чи можеш ти уявити, шо ше якихось п'ятсот років тому на Землі не існувало

скрипу? Скрипу як звуку, як відчуття, як сукупності думок, що огортають це

явище топосом визначеності?

- Якщо бути відвертим, - зізнався я, - то я взагалі не вірю, що п'ятсот років

тому Земля дійсно існувала.

Дикий посміхнувся.

- Так-от. А в якійсь далекій галактиці жила ціла цивілізація - надзвичайно

розвинена, до того ж - вона існувала у формі звуку. Блукали собі ці сутності

Всесвітом, аж поки не натрапили на Землю. І побачили, що в інформаційному

полі землян ніша, яку можна було зайняти їм, ще вільна. І вони зайняли її.

Відтоді всі почали чути новий звук. І звук цей ми тепер називаємо скрипом.

Дикий витримав паузу.

- Але це так, для дітей. Насправді ж мова йде не про сам звук, а про набір

думок, які надають цьому звукові визначеності. Звук - це ніби дзеркало, без

якого побачити цих інопланетян неможливо. А їхня могутня цивілізація - це і є

той корпус думок, яким ми описуємо скрип. Одним словом, діапазон

інтерпретацій скрипу розширюється не тому, що ми знаходимо нові естетичні

критерії для нього. Рух

закладений в самому понятті скрипу, в природженому намірі цивілізації скрипу

еволюціонувати. Подумай над цим.

Я зачаровано кивнув головою і замислився. Слова Дикого розійшлися в мені, наче кола по воді. З кожним словом, кинутим на моє плесо, щоразу чіткіше

відчувалася свобода розходження думок поверхнею.

Раптом мені перехопило подих.

- Виходить, - сипким від хвилювання голосом почав я, - виходить, не тільки

скрип міг прийти до нас зназовні!.. Саме уявлення про наше «Я» не є...

Дикий зробив застережливий знак рукою.

- Прийми це без слів. Називати - значить знову довірити штурвал тому

попутньому, якого ми колись необачно взяли на борт. А наші з ним дороги не

перетинаються.

Ми замовкли. В салоні панувала прониклива темрява. Грало радіо «Промінь».

Теж, певне, Об'єкт №2, бо мені зробилося якось не по собі. Всього пасажирів

було: старший чоловік біля водія - ділився думками з приводу того, що на

вечір похолодало; молода дівчина, сутуло набирала щось на мобільнику відразу

ж за водієм, і ми двоє на задньому

сидінні.

- Зупиніть тут, - попросив Дикий. Очі водія глянули в дзеркальце заднього

виду (на люстерку - ароматизуюча ялинка), і машина пригальмувала.

Я перевірив, чи не забув на сидінні шапки або рукавиць (дитяча фобія, знаєте), і вийшов з теплого салону прямісінько у сльоту ночі.

Взимку, коли Львів пронизаний вологим лютим, в якийсь момент настає пора

теплої бруківки та холодного неба. Під ногами хлюпає й ковзає крижана каша, а

з відпареної теплотрасою землі в небо тягнеться густа паволока сирості. Місто

насичується туманом. Коли стояти на Високому Замку лицем до Замарстинова, до

станції Підзамче, крізь туман чутні звуки: машиніст ходить вздовж колії і

стукає по

182

183

рейках молотком на довгій ручці, - й здається, ти зовсім не v Львові, а в

якомусь засраному Дубліні, де тільки й можна побачити, що вікна заводів та

коробки фабрик - кіото невдах. Під об'ємом завойованого простору тумани

прогинаються, наче важкенні портьєри. Чутно, як жіночий голос оголошує назви

поїздів. Чутне постукування машиніста на обході. Сирість.

13

Потуга Високого Замку відсвічувала білим люмініс-центом телевежі. Мій

знайомий, ритм-ґітарист «Осяяних світлом параш», розказував, як раз напився

до того, що прочитав напис «ЗЕМЛЯНІ РОБОТИ», а потім на власні очі побачив у

ямі іржаві кістяки роботів-андроїдів, заліз на вежу і хотів стрибонути, але з

ним заговорив Бог. Наступного ранку з важкого бодуна цей тип пішов до церкви

і прийняв православ'я.

Це так, між іншим. Як у Гемінґвея: що не книжка, то все мужики сп'яну рибу

ловлять.

Дикий зупинився й поглянув на телевежу. Черкнув сірником і припалив від неї

сигарету. Я розгледів контури носа, графіку зморщок і захоплено подумав:

«Хочу бути таким, як він».

- Нас чекатимуть біля сходів на вершину. Але приготуйся до зустрічі.

- Якої?

- Сторож. Високий Замок - живий організм. У нього є власний сторож. Кожного

разу він видається іншим, але насправді - завжди той самий. Бачиш, Ритуал

галогенів не дуже подобається Високому Замкові.

- Тоді, може, варто проводити його деінде?

- А ти в басейні теж кожного разу просиш у трампліна дозволу стрибнути?

Я змовчав, бо кілька разів і справді просив. І не тільки у трампліна.

Дикий витяг із сумки пляшку горілки з перцем.

- Ковтни трохи. Перед нами ціла ніч - можна й промерзнути.

Я зробив ковток. Горілка вдарила спершу в піднебіння, далі по стравоходу, а

потім, луною, у голову й ноги. Дикий лиґнув і собі. Я затягнувся з його

сигарети й надяг рукавиці. Підбирав мороз. Дикий відійшов до стіни, звідки

долинули дзюрчання й запах гарячого струменя. Подумавши, я вирішив відлити

теж.

Заправившись, Дикий зробив закличний жест рукою, і ми рушили у напрямку шуму

дерев.

Ліхтарі вже Вимкнули, але Дикий, здається, у маршруті не сумнівався. Горілка

зробила мене відкритішим для позитивних моментів такої паскудної погоди, і я

спитав:

- А в чому полягатиме Ритуал?

- Ти відчуєш. Я сподіваюсь. Андрій Бром не казав хіба?

- Казав, ви кричите імена галогенів. Цілу ніч.

- Приблизно так. Але все одно: ти відчуєш. О, хтось іде. Я здригнувся з

переляку. Ми вийшли на середній ярус

парку, де світився один ліхтар. Дикий, з розбігу скочивши на ковзанку, проїх-

ався аж до острівця натрієвого світла.

- Швидше! - прикрикнув він, і я ковзнув за ним. Постать висоталася з темряви

у низеньку згорблену

бабусю з дрібним личком. Куций тонкий кожушок був перепоясаний якоюсь

зашкарублою шворкою, а на ногах у бабусі були осінні чоловічі черевики, зашнуровані дротиками. І хустка, звичайно. Руки вона тримала кишенях, з чого

ставало ясно, що старенька без рукавиць. Бабуся пересувалася дрібними кроками

зі швидкістю приблизно метр на хвилину.