Сватання на Гончарівці - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 9

Алексий. Оттак казали за-харківці, а як прийдеш свататись на Гончарівку, то й за-лопанці те ж скажуть.

Стецько. Матері трясця за-харківцям і за-лопанцям, коли так скажуть. А купці так не те кажуть.

Алексий. Хіба ж тебе і купці знають? Як же ти до них попав?

Стецько. Ось бач як. Послав раз батько,– та й близенький світ! – аж за Нетечу, а я й не потрапив, та й блукаю по вулицям, та розглядаю. А тут шусть на мене коні! Машталір як уріже мене у се плече кнутом, як гикне: паді! Я сюди; а мене другий по сьому плечу; я бачу, що непереливки: відсіля коні, відтіля пани, так я шморг у лавку та й дивлюсь, що там робиться. А там купці, та так обдурюють панів, що на! (Смеется.)

Алексий. Чим же вони обдурюють?

Стецько. Еге! ось як. Увійде пані у лавку, уся така Цвяхована, як мак у полі. Бриль на ній… тільки що у вогород горобців полохати, та шовкове рядно нап'ято, а скрізь так і світиться…: (Смеется.) Вже я, братику, надивився!… От купець і подасть шовкової ганчірки шматок або хусточку діряву, що мені і на онучі її не треба, та і лупить грошики, скільки видно. А вона і хвалиться, що добро купила; а я бачу, та регочусь собі, та думаю собі: купила добро, що і на підтичку не годиться. Аж ось мене купець і здрів, та і каже: чаво тебе, маладєць, нада? А я кажу: я не молодець, а Стецько. Тут, знаєш, скинулись по слову та і стали приятелі. Далі зібралось їх чимало: і старі, і молоді, і лисі, і підсліпуваті, і усякої масті. Регочуться з мене, а я з них регочуся та дещо вигадую. Далі заставили танцьовати: як же я їм учистив гопака, так аж полягали регочучись. А далі і надавали: хто сукна на шапку, хто пояс, хто ренського, хто хустку, та прохали, щоб те прийшов…

Алексий. Годі ж, Стецю; тебе і до вечора не переслухаєш. Тепер кажу тобі: просив тебе ласкою; не відкидаєшся? Так слухай же: от нас двоє і Уляна третя; тільки побереш рушники та побачу тебе з хусткою, то знай, що тільки тобі і на світі жити!

Стецько. Лиха матері! А я з хусткою та залізу аж у солому. Трясця там знайдеш!

Алексий. І там знайду, та й задушу…

Стецько. Ось тільки задуши, а я батькові скажу…

Уляна. А куди-то, тату, мандруєте? Вернітесь лишень! (Ведет его назад.) Єй же то богу, не пущу!

Прокип. Та мені є діло до чоловіка,– що се таке?

Уляна. Оттак, припало діло; та без шапки і ідете?

Прокип. Винеси ж ке шапку.

Уляна. Не винесу, бо підете на вольну, а опісля що від матері достанеться. Хіба не знаєте?

Прокип. Оттак! усе на вольну.

Стецько. Та винеси йому шапку, послухай; бач, як його кортить. Хоч би і на вольну пішов, так тобі що за діло? Не хто ж велить, батько, хоч і поганенький, мо, ликами шитий, а усе-таки батько. Не послухала б ти мого? Він би тебе скрутив, що до нових віників пам'ятовала б. Чи так і мужика не будеш слухати? Ну-ну! В мене гляди!

Уляна. Не буду тебе слухати, бо не буду твоєю жінкою.

Стецько. Побачу, як то не будеш! Ану, старий! як скажеш: чи вона буде, чи не буде моєю жінкою?

Прокип. Хм!… Я б тобі щось сказав, та тутечка не можна. Ось ходімо зо мною прогуляймося, аж ген туди, на Лису гору.

Стецько. Якого я там чорта забув? Не хочу.

Алексий (отведя в сторону Стецька). А що? Чи є в тебе гроші?

Стецько. Та ось повна кишеня; батько дав на сватання.

Алексий. Пробігайся ж з ним на вольну та постав йому четвертину, то він до тебе буде добрий і дочку присилує.

Прокип.

Стецько.

Прокип.

Стецько.

Прокип.

(Подмигивая и приплясывая.)

Стецько (все думавший, соглашается).

Прокип.

Поют оба вместе

Обнявшись и приплясывая уходят.

Уляна. Буде ж мені тепер від матері, зачім батька не встерегла. Побіг би ти, Олексієчку, та вернув їх.

Алексий. Не руш його, Уляно; нехай іде, нехай Стецько заведе його на вольну та й сам зайде хоч до завтрього, так з ким старости прийдуть і як у вас без батька буде?

Уляна. Нехай як собі знають, а я не виновата; я таки шапки не дала. Що, Олексієчку, ось і вечір близенько; що нам робити?

Алексий. Хто його зна, моя рибонько! Щось і дядько не туди став гнути, усе за багатим тягне. Що то якби я паном був, тоді б своя воля: украв би тебе по-панськи та й оженився б.

Уляна. А опісля і покинув би мене, як пани роблять?

Алексий. Не говори так, моя кришечко! Хоч би я над панами пан був, хоч би ахвицером був, а все б тебе так любив, як і тепер. І хоч би мені одежі на увесь год давали, або пару волів, або отаманом настановляли, то я б нічого не захотів, опріч тебе одну.

Уляна. Спасибі тобі, мій соколику, що так мене любиш, та й я ж ке менш тебе. Нехай би за мене сватався не то що Стецько, та хоч би і сам хватальний, та давав би мені скільки разків намиста з дукатами, та справив би баєву юпку, та каламайкову спідницю з шовковою запаскою, то, от же то богу, плюнула б йому межи очі, а пішла б за тебе… От же й лихо! Мати іде, ще буде мене лаяти, зачім з тобою стою.

Алексий. Нехай іде; ще буду її ласкою прохати, чи не змилосердиться хоч трохи.

Одарка. Чи се ж тобі, дівко, звичайно середу дня з парубком на вулиці стояти? Чи се тобі хіба вечір? Не вміла б де у куточку постояти, щоб ніхто і не бачив, а то і маяче усім у вічі, як та верства! Що люди скажуть?… Та й тобі, Олексію, чого тут ханьки м'яти? Вже вона мов просватана; відрізана скибка! Шукай собі другу, а її вже не обдурюй.

Алексий. Ні, паньматко, ніколи я нікого не обдурював; не моя се натура. її ж я полюбив, от від макотруса буде другий год; та, правду тобі скажу, так її полюбив, що коли не віддасте за мене, то не знаю, як і на світі проживу. Одаріє! Не знаю, як вас по батюшці, паньматко! Згляньтесь на бога, не занапастіть моєї душі: кажу вам, що вмру або у салдати піду, коли її рішусь. Пожалійте мене, сироти: батька у мене нема, мати при старості, одна, нікому її, бідної, буде доглянути. Я буду тут-здесь на заробітках, а Уляна і господарюватиметь, і стару матір доглядати меть. Захочете і ви до нас перебратись? Найдемо куток, буде і хліба шматок. Буду на вас заробляти, буду вас почитати і послухати як матір ріднесеньку. Худого сива від мене не почуєте. Буде вам гарно в мене жити. Коли і було яке лихо, то усе позабуваєте, тільки віддайте за мене Уляну.