Щира любов - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 12

У вівторок ранком увійшов Олексій у велику хату і сів житія читати. Галочка, у кімнаті помолившися щиро богу, увійшла до батька, насилу ногами переступа, і зараз пала до ніг отцевських.

– Порятуй мене, таточку, голубчику! – аж закричала Галочка, заливаючися сльозами. – Не дай мені зовсім пропасти!

– Що таке, що, моя доненько? – кинувся її піднімати Олексій, дивуючись, що се з нею таке. – Устань, моя кришечко, моя лебедочко!

– Не встану, панотченьку, поки мене не звеселиш, поки не втішиш, кажучи, що зробиш, об чім я уостаннє тебе попрошу!

– Усе, усе зроблю, моя зірочко! Хіба ти мене не знаєш, що я рад душу за тебе положити?

– Спасибі тобі, мій таточку ріднесенький! Не відкажи і теперечки, – та і устала навколішкн, і цілує його руки. – Панотченьку, голубчику! Віддай мене заміж!

– Добре ж, моя доненько! Насилу ж то ти надумалася! Я і сам хотів тебе об тім прохати. Отеє ж він незабаром і буде. Або наймім кого та і пошлім до нього, щоб швидше їхав.

– Ні, панотченьку! Сховай мене від сії біди! Віддай мене, тільки не за нього!…

– За кого ж, доню, тебе віддати?

– За кого хочеш, за кого здумаєш, таточку! аби не за нього. Поспішай, панотченьку, поки він не приїде.

– Що се ти, Галочко, надумала? Устань-бо та сядь біля мене, пригорнися до мого серденька і розкрий мені свою душу, що се за думка така?

– А от, таточку, яку думку мені не хто, як бог послав. Туж-туж він вернеться, пристане не до мене, а до вас; приведе людей, начальників своїх; а ті – що їм за діло до нашого щастя? – аби б йому услужити – стануть вас уговарювати, прохати, зоб'ють вас з думки об моїм щасті; ви звелите мені йти, а тут ще і моє серденько змовиться з вами… Я піду, усе равно що й на видиму смерть… Скільки я не роздумовала, як то не розбирала, не приходить мені бути панею. Я пропаща усе равно, хоч так, хоч сяк; тільки те, що, пішедши за нього, погублю і його навік! От що мене вбива! Так щоб положити один конець, віддайте мене, батеньку, заміж! Тогді він, побачивши, що нічого робити, сам покине такі думки і… знайде своє щастя…

– Чи будеш же ти щаслива, доню моя, з ким другим? Чи не погубиш же ти себе, віддавши себе нелюбу, та ще і цілий вік з ним жити?

– І вже моє щастя. Однаковісінько мені страждати приходиться! Хто б не узяв мене, то, коли не він, усяк мені нелюб! Нехай він розв'яжеться зо мною, він розумний, опісля дяковатиме мені.

– Ти ж збавиш собі віку! Ти зажуришся!

– Отеє мені тільки кріпко тяжке урем'я, поки усе сполниться, а там… Таточку! я говіла, я молилася; здається мені, що я добре роблю. Мене бог не оставить, я ще втішу тебе при твоїй старості!

Довго вони собі так розговорювали… І що то як люди з розумом! Порадилися, потолковалися, обсудили діло кругом – так і є: приходиться Галочці, щоб не заїсти чужого віку, йти за свого брата, за рівню. «А то справді, – сказав Олексій, – не стерплю, переміню свою думку, приставатиму до тебе… бо кріпко хороший чоловік… О, що жалко мені його…»

– Тим-то й треба поспішати, кінчати наше діло, а то, як разом набіжить, тогді пропала я!…

– За кого ж тебе, душко, віддати? Вибирай сама; ти знаєш усіх женихів, що ще і недавно засилали людей, скажи – зараз пошлю, і таке весілля справлю, що ну! щоб туга не відзивалася ні в мене, ні в тебе.

– Не хочу я, панотченьку, ні за кого з тих женихів. Вони пишні, багаті, будуть вередовати. Тяжко моєму серцю буде у перші годи, а вони не дадуть мені воленьки і гаразд поплакати об моїй долі. Чи не знаєш, таточку, якого сироти у бідності? Озьми його у прийми, віддай йому й худобу нашу, і мене, нещасну. Він буде за добро, що йому зробимо, пас поважати і мною таки не так буде орудовати. Знайди такого, приведи і скажи мені: се твій мужик; я у ноги поклонюся.

Довго думав Олексій, де і кого узяти, далі і каже:

– Доню, Галочко! Коли так, іди за Миколу!

– Добре, панотченьку, – разом сказала Галочка, а на серце, мов кусок льоду впав, бачачи, що усе ближче, усе ближче зав'язується їй світ. – А хто ж то такий Микола? – далі спитала.

– Микола – круглий сирота, чесного, хорошого роду, тільки бідність така, що й не було, і нема нічого. Я, бачивши, що він є парень розумненький, роботящий, розщот усьому зна, перемовив його від купців, ще йому п'ятнадцятий годок був, і обіщав наградити його. І що то придався парень! За усіх усе зробить, ніколи не заліпиться, хазяйського добра, як ока, береже і, спасибі йому, багато зберіг і доглядів мого. Я його куди треба посилаю з хурою: усе зробить як лучче і розщот у всім привезе. Він, як є меж купцями прикажчик, так він в мене права рука моя. І товариство поважа його: знаєш, часом, бува, зайде спор, лайка; він їх усіх розсудить і по усій справедливості розбере. Та він же собі і чепурний, і моторний, і красивенький…

– І вже, таточку, мені сього хоч і не кажи!

– Так коли так, доню, так так. Коли вже певно намірилася йти за кого-небудь, так іди за Миколу.

– Піду, таточку, з великою радістю. Зділай же милость, панотченьку, поспішай швидше. Коли ж можна, щоб сьогодні нас і звінчали!

– Як се можна? Коли б хоч у сю неділю…

– Приїде, таточку, приїде! І усе наше пропало тогді!

– Вже ж що робить? – треба прибиратися…

– Яке тут прибирання? Чи до танців тут, до скоків? Аби б у закон уступити. Моє сирітське діло. А то щоб часом за приборами ви мені не наробили гіршого лиха!

Радилися, радилися, а далі дочка таки виплакала у батька, щоб завтра вінчатися і щоб не було ніяких порядків, що треба по закону. Каже Галочка: «Він сирота, і я сирота. Чого тут? Покликати самих старших родичів, поблагословитись, звінчайте нас; що бог дасть, пообідаєте, чим здумаєте, попоштуєте гостей, та й розпустити їх. Я не піду ні дружечок збирати і не хочу ніяких пісеньок. Се весілля – теж похорони».

Як сказала, напрохала панотця, той так і положився.

– Треба ж, – сказав Олексій, – покликати жениха.

– Покличте, таточку, – сказала Галочка. – Коли почали, будемо і кінчати.

Старий сам пішов за Миколою, і йдучи і каже: «Чи ждав же він собі такого щастя? Та і я чи ждав же такої долі своєму дитяті?…»

Зоставшися Галочка сама собі у хаті, стрепенулася і сказала: «Тепер, Семене Івановичу, прощай на вічні віки!… Мабуть, що я тебе щиро любила, коли відреклась від тебе, топлю свої молоді літа, дівованнячко; іду на вічнії сльози, на тугу, на усяке мученіє душі, аби б од тебе відвести усякоє лихо… Не кажу тобі, люби мене! – не можна, се проти закону, а згадуй мене у сім ділі, що я для тебе зробила… і як знаєш, так дякуй! Прощай! Настає година, що і вздумати про тебе гріх буде. Прощай, мій миленький!…»

Хусточку усю, що держала у руках, усю змочила своїми гіркими, кривавими слізьми, хоч вижми!

– Тепер, – сказала, – усе покончила. Закрився для мене білий світ, – і стала богу молитися і поклони бити, щоб бог дав їй силу перетерпіти сюю годину, перемогти своє серденько у закон уступити… а там – як божа воля!

То плакавши, то поклони бивши, розкраснілася Галочка. І що то за хороша була! От як бува рум'яна зоря догоряє, а тут чорнії хмари її застилають, і вона ніби спішить красоватись і веселити мир божий, що так би усе і дивився на ту зорю, і хмари поодпиховав би геть, коли б можна було: така і Галочка була тогді. І чого б не зробив, чого б не віддав, щоб вона була щаслива!

Увійшов Олексій з Миколою. Галочка стоїть кінці стола і не глянула на свого судженого. Вона з батраків батькових не дуже кого і знала. І чого було вже дивитись і розглядати, який собі той, з ким тяжкая доля привела жити!

Сівши Олексій на лавці, подумав, здихнув і каже:

– Молодим дуже приговорив я тебе служити в мене і обіщався, коли будеш мені вірно і чесно служити, не зоставити тебе і наградити. Ти служив мені так, що дай боже, щоб і товариш так приглядав добра, як ти вбивався за хазяйським. Спасибі тобі!

Микола низенько поклонився.

– Прийшла моя черга, – казав Олексій, – слово здержати і тебе наградити, Миколо! От тобі одна моя радість на світі, втіха моя, щастя, моя Галочка, одним одна дитина… Озьми її; худоба, усе твоє; озьми і мене в приньми. Не покинь… – та за слізьми не зміг дальш і говорити.