Пархімове снідання - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 2

Як прийшов додому, зараз і почав стогнати на усю хату і пробирається, щоб то злізти на піч.

– А якого гаспида ти там стогнеш? – пита його Настуся, дивуючись, що її дурень та осміляється без спросу лізти на піч.

– Але! Гаспида!… Коли ж я недуж!… І у груди коле, і в бік штрика, і у спину шпига, і на поперек не піднімуся…

– Та що се тобі сталося?

– Але, що!… Не знаєш?… Вередую.

– Що?… Що таке?…

– Вередую, кажу тобі. Хіба не знаєш вередування? Се ваша жіноча натура на мене напала.

– Ось я тобі дам! Ще й він вередувати! Устань, кажу тобі! Коли тебе напала жіноча натура, то я озьму мужичу натуру та тут тебе так відвередую, що ти й гадки не матимеш!

– Я таки й то гадки не маю, та лежу собі, та усе вередую собі.

– От щоб тебе з твоїми вигадками! І сміх і лихо з дурнем! Скажи ж мені на милость, чого-таки ти вередуєш?

– Так. Вередую та й вередую. Ласощів хочу! Ой, хочу ласощів!… І поти усе вередуватиму, аж поки купиш ласощів.

– А рожна не хоч? А трясці та болячки?

– Не хочу сього нічого. Мені дай ласощів, то я й перестану вередувати. А не даси, то я і вмру, справді вмру.

– Та пропадай, вража личино! Коли б вже й давно щез!

– Так не пропаду-бо, поки не довередуюсь до свого! Ой, вередую! Ой лишечко, ласощів хочу!…

– Та яких тобі ласощів? Зділай милость, не кричи: сусіди почують, ще більш сміятимуться, скажуть, що ти зовсім здурів.

– Та й кричатиму, і одурію, і вмру тобі, поки ласощів не купиш.

– Та яких же? Кажи мерщій! Запхну тобі пельку, щоб не кричав.

– І родзинків купи, і рогозу купи, і горохвяничків… і кав'яру… і пасльону… і усього ласого…

– Бач, чого навередував! Себто я покинула усе та пішла по ярмарку усього йому куповати! А дзуски не хочеш?

– Я і дзуски, і трясці твоєї не хочу; мені купи тих ласощів, що я, вередуючи, хочу.

– Захотілося гирі проти ночі кісничка. Отеє так і побіжу, як ген купці з'їжджають на двір. Геть, кажу тобі, з печі! Вбирайся з хати. Не знаєш, що при чужих людях тобі не можна тут бути!

– Знаю я, голубочко, усе! Ти думаєш, я нічого не знаю? Ні, я усе знаю. Тим-то і почав вередувати, що я дещо знаю. От бач, і не устану, і не піду з хати, хоч тут що приїжджі робитимуть. Не устану та й не устану. Бач, вередую, поки даси ласощів. А там ще й грошей забажаю.

– Та на вже, цур тобі, й грошей, тільки втікай швидше з хати. – І дала йому три шаги, знаючи, що він ліків не зна.

– Мені треба сім кіп… – Одначе узяв гроші, перекидував їх у руці, перекидував, далі устає і каже: «Ну, так і є! – Ухопив мерщій шапку та навтікача з хати; і пішов, сміючись та думаючи собі: «Оттак ти жінку провчи! Тями-тиметь мене довго!»

Пішов же наш Пархім по ярмарку і не журиться ні об чім. Гроші є, тепер дума, чого б тільки накупити. От і дума: «Свити в мене катма! Не знаю, чи синього сукна узяти, чи хоч і сірого, та тільки доброго, мильного? та вибиратиму довженну та широку… Або ось і чоботи в мене роти пороззявляли, їсти просять: так, може, чоботи лучче? І правда, шкапові куплю, з довгими халявами, з підковами, а дьоготь так щоб і тік!… Цур дурня тобі, пане Пархіме (се уже сам собі, каже), та масла грудка на прикуску. Чи не дурний же ти справді? На якого гаспида ти будеш тратитись? Одежу і чоботи нехай тобі жінка постачить, а ти сі гроші, що вивередував єси, проласуй на чім хочеш, чого душа забажа! Отся річ до діла. Так і зроблю. Накуплю усього, що побачу, та й наїмся, щоб аж з душі перло!… Чого б же то накупити?… Е, ген сластьони: подавай їх сюди!…» От і підійшов до сластьонниці… Що за гарно дивляться на голодного Пархіма!… І так і шкварчать у олійці…

– Подавай сластьона! – гукнув Пархім на жінку, що їх тут прягла.

– А на скільки тобі треба? – питається вона.

– Подавай усі, – аж кричить вже Пархім, узявшись у боки.

– Та тут, дядюшка, як увесь товар озьмеш, так його буде на шість золотих.

– Увесь, увесь беру, на гроші, – та й тиче їй один шаг.

– Та що се ти мені даєш? Се на сміх, чи що? Ти давай більш, давай усі, сорок алтин.

– Як же я дам усі? Отеє я наїмся, так і пити захочеться. Так отеє другий на збитень, а се ще піду до москаля та родзинків накуплю…

– Так ти, бачу, такий? Геть же від лавки, не мішай людям в мене товар розбирати. Сих грошей трохи: або давай усі, або геть собі!…

Пішов, сердега, дальш, чуприну чухаючи, і каже собі: «Урагова баба скупа! Та дарма! Я й стовпців наїмся».

Підійшов до москаля з стовпцями. Так що ж бо? Дає москаль за його гроші тільки три стовпця…

– Цур і йому! Який дорогий! Не вмру без них, знайду ще чого смачнішого…

І пішов по базару витришків їсти. І що то: що вздрить, те й купив би. Та не дума одно-двоє купити, ні, давай усе! А грошей катма! Тільки три шаги і є!

Ходив наш Пархім, ходив по базару, вибирав, прицінявся: усе дорого, не по його грошах… Вже він і гречаники, і горохвяники, і млинці, і буханці, і пиріжки торгував, кидався і на мочені кислиці, і на калені горіхи, і на медяники… Так урагові люди потрошку дають за його гроші. Що йому з одного або з трьох: йому давай усе, багато накладай йому, так-так! Ходив він, ходив, аж остило. Бачить, жінка продає якісь корінці, і усяк, хто йде, то й купує тих корінців, і вже кучка невелика зостається.

– Отже, щоб не впустити товару! – сказав Пархім, і підбіг до жінки, і пита: «А скільки тобі, молодице, за твій товар?»

– А покажи лишень, скільки в тебе грошей? – спиталася молодиця.

Пархім вийняв свою суму на долоню і брязка перед молодицею.

– Добре, дядюшка, беріть увесь товар. Кете гроші сюди.

– Увесь? – пита Пархім і сам собі не вірить.

– Та увесь, увесь. Треба було вам денежку здачі дати, та пороздавала. Нехай за вас подам на бідність.

Зібралась молодиця і покрилась дальше, щоб купець не роздумав та не прикинув би їй товару.

А Пархім так зрадів, що нічого не бачить і не чує. Видимо-невидимо накупив ласощів… Забира у полу – не влізе, позапихував за пазуху і вже останні насилу зібгав та у жмені забрав, а сам усе приговорює «Не кидай, Пархіме, нічого; не зоставляй, забирай усе: ти за сі ласощі гроші платив. А ти, бісова жінко, не діждеш, щоб я тобі і лизнути дав! Ні, сам поїм усе». От і вибрав собі місце на горбику. Зняв свиту, розіслав, поскладував свій товар, позасукував рукава і сідаючи каже:

– Ось тепер, Пархіме Уласовичу, поснідаєш собі добре! їж уволю, ніхто тобі не поміша… Усе до останнього поїм, та так обрепаюсь, що, може, через силу і додому дійду…

Та з сим словом схопив корінець, та – кусь!… Жує, сердега!… Тут жує, а тут у ніс так і шпига, і сльози з очей так і біжать… Жує, жує – і не проковтне. Далі утер сльози, став віддихати, бо дух йому захвачує, і каже:

– Бач, як за пресучою жінкою давно вже не ласував, так ось ласощі і у горло не йдуть.

Та вп'ять стане їсти, то по три, то по чотири корінця вже пхає в рот, так що ж бо? Ні жувати, ні ковтати не можна, не йде у горло. Се бо був хрін! Де ж його можна їсти? Лихо нашому Пархімові! Вже скільки він не потрощив корінців, а кучка ні трошки не позначилась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт береться… Відпочине-від-почине та вп'ять за хрін, і чуб йому мокрий, і пику аж роздуло, губи порепались, а він силкується їсти…

– Та й до біса ж я накупив сих ласощів, – казав, стогнучи та сльози втираючи, Пархім. – Але їм, їм – і кінця не видно. А сльози так і заливають!… Аж очі рогом лізуть!… Ох, лишечко!… Бачили чортові очі, що купували, їжте ж!…

От з такого-то Пархімового снідання пішла меж людей і приговорка.