Конотопська відьма - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович - Страница 11

Отак вона і довго сама собі розмовляла, аж поки у хаті зовсім стало темно, що хоч око виколи… Аж ось на вулиці загавкали собаки, вона й каже: «Ану, котусю, відкрий свої очиці і посвіти, чи не вони се йдуть?» Кіт як розплющиться, як гляне своїми очима, так так як жар засяли, а Явдоха і бачить, що йде Микита Уласович Забрьоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокіп Ригорович пан Пістряк, і щось у руках, і під плечем щось несуть; от вона зараз шатнулась, достала каганець, піднесла до кота, тернула його проти шерсті, так іскри з нього і посипали, і вона засвітила каганець, поставила на стіл, а сама полізла під стіл чогось-то доставати.

Аж ось – рип у двері, і ввійшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили біля двері, а самі і стали озиратись, і пан Забрьоха і каже: «Світло горить, а її, бачу, і дома нема».

– Де то вже нема! – обізвалася Зубиха, лізучи з-під покутя і таскаючи превеликенний горщок, ганчіркою зав'язаний. – Ось де я була; отеє доставала горщик з хмарами, що було заховала їх на тридев'ять рік, так, отже, пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари і дощ пустити.

– Та вже, тітусю, годі об сім, – поклонивсь пан Забрьоха і став гостинець доставати. – Ось тобі хусточка, що мені попівна вишивала та подарувала, так отеє покланяюсь нею вам, та от ще аж цілісінька копа грошей, тільки, будь ласкава, тітко, не сердься на мене і вибачай, що так з тобою прийшлося… Се так… теє-то… якось-то не хотячи…

– Як не хотячи? – аж запищала, крикнувши, Явдоха. – Як не хотячи? Коли б тобі хто так пику списав… то ти б не те сказав… Не хочу твоїх подарунків, цур тобі! Пек тобі! Війся з ними! Не мішай: іду дощі випускати, а то вп'ять пеня буде, і завтра так мене знов випарють, що сьогодні не зможу сидіти, а завтра вже і не стоятиму. Пустіть мене, піду дощ випускати.

– Тіточко, матіночко! – аж в ноги упав сердешний Микита Уласович, та кістляві руки відьомські цілує, та просить. – Не буду вже тебе турбовати та й що мені за діло, що нема дощу? От так пак! Я тут є сотник, голодовати не буду: той прийде з хлібом, той з паляницею, той з буханцем, а інший і мішечок борошна привезе; аби б тільки позивались, то нам, старшині, і дощі не під час, хоч би ти їх, тітусю, і повік держала у себе під покутем. От моїй біді поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулівки, от півсотні тарані, ще свіжа була по весні; осьде ж і серпаночок… тільки зділайте милость, пособіть моїй біді, ось що я вам розкажу…

– Знаю, знаю про твою біду, якого тобі мудрого печеного гарбуза піднесла Иосиповна Олена, що з Безверхого хутора, і як ти після нього насилу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.

Аж і здивувавсь пан Забрьоха, що відкіля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась і заступилась за нього.

– А що я тобі робитиму? – пита Явдоха. – Не йде за тебе хорунжівна, так мені яке тут діло? Не йде, так ськай другої.

– Та де її у гаспида ськати! – здихнувши, каже Уласович. – Одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що далебі не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч би мені і суддівна аби хоч і полковничівна, так я і не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усім тілом і душею, і серцем, і усім животом, і бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь, або удавлюсь, або світ за очима піду… Поможи, паньматіночко! – та беркиць їй у ноги, га аж плаче, та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти, та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотіла йти.

– Та як за тебе і йти такій дівчині? – вп'ять каже Явдоха. – Вона дівка-козир, чи одежею, чи на виду собі, так зовсім дівка, а худоби і грошей до ката, а ти що? Куди ти годишся?

– Та дарма, тіточко, матінко, дарма! Нехай я і стидкий, і бридкий, і усякий; а ти таки так зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене заміж пішла. Що копа, то копа отеє на столі лежить, а то от сорок алтин, та ще…

– Ні, – каже Явдоха, та й відсунула від себе гроші. – Мені сих креймахів не треба, нащо вони мені? У мене усе є, і чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже і змилосердюсь над тобою, тільки зроби мені от що…

– Що звелиш, паньматусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, так разом з чотирьох кінців і запалю; чи звелиш усю конотопську дітвору – що ви, відьми, не любите, – так за один день усіх до єдиного і потрощу…

– І то гаразд, та мені тепер от що треба. Озьми ти от-того сучого та пресучого сина Швандюру, що зняв мару з людей, що я була наслала, як мені сікуцію давали, так озьми його під арешт, буцім він або прокравсь, або тебе лаяв, або що хоч на нього набреши і зведи пеню, та оббери у нього всю худобу, – бо він собі заможненький, – та щоб на тебе родичі його не гримали, так ти віддай теє усеє пану писарю Ригоровичу…

– Благоє діло і мудроє рішеніє, пані Зубихо, єй! істинно! – так обізвавсь пан Пістряк, сидячи собі на лавці край вікна. А Явдоха й каже:

– Бо йому, сироті, нігде узяти, тільки що спадками живитись, а Швандюру озьми і вижени із села, щоб його і дух не пах. От коли се мені зробиш, то і я тобі…

– Мурлу, няв, мурлу! – обізвавсь відьомський кіт, і Зубиха схаменулась та й каже:

– Е, ні, ще, ось слухай ще. Домашина ятрівка Хвенна Зозулиха… не можна мені біля її хати йти, так і доклада мені про те полотно, що в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скрині, так вона мене злодійкою узива і усякі докладки доклада; так чи не можна її, підрізавши, теж з села вигнати?

– Та для чого не можна? Тільки кажи, усе зроблю… – Так казав пан Уласович, повеселішавши, що вже відьма стала до нього добріша.

– Отеє усе коли зробиш, то і я…

– Мурлу, мурлу! – замурликав вп'ять кіт, і Зубиха знов стала договорюватись і каже:

– Та ще от у чім пожаліюсь. Демко Сіроштан просвітку мені не дає; позавчора хваливсь, що мого кота вб'є, як його не берегтиму, а він таки вб'є. Так його-то, пане сотнику, провчи та провчи…

– Та провчу ж, провчу, тітусю, так що до нових віників буде тямити; тільки зроби і моє діло… – пильно пристаючи, прохав її пан Забрьоха, і чого б то він не обі-щався їй зробити, аби б вона так починила, щоб хорунжівна за нього пішла.

– Ну, добре ж, синку, коли ж так, то й так. Буде за тобою бігати tхорунжівна Олена і ночі не спати, як і ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю.

– Мурлу, няв, мурлу, няв!

– Добре ж, – казала Явдоха. – А іди, пане Уласович, зо мною з хати та й уступи з порога лівою ногою на пісок, щоб твій слід обізначивсь на піску.

От і вивела його з хати і слід його зібрала у хусточку і зав'язала; а далі, вернувшись у хату, посадила на лаві край стола, а Ригоровичу звеліла каганцем світити, а сама, узявши пана Забрьоху за лівий ус, і стала волосся відділяти. Заколупне нігтем волос та й лічить: «Раз, два, три… – та як відбере дев'ять волосів, та дев'ятий і рвоне зовсім… Пан сотник кричить, пан писар регочеться. Явдо-ха Зубиха щось шепче та спльовує, а кіт мурличе на усю хату… От так-то у бідного Микити Уласовича відьма виривала дев'яте волосся з лівого уса і нарвала їх усіх аж восьмеро, достала шматок паперу і завернула туди теє волосся, а пан Забрьоха, повитиравши сльози, що так йому і текли від скубіння, став питати відьму, що «коли, – каже, – вже зовсім поворожила, то вже я й піду?»

– Іди, синку, здоров додому, та лягай спати, та й жди від хорунжівни присилу, щоб слав за рушниками.

Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись – додому, щоб відьма не здумала ще де в нього вирвати волоссів. Побіг, сердешний, не дождавшись і свого писаря, бо той зостався ще у відьми і щось довго з нею гомонів, і кіт з ними мурликав; а як виходив пан Пістряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав:

– І се усе благонаміренно устроївши, гряду у свою Палестину. Прощавайте!

– Ідіть здорові! – сказала Явдоха, зачиняючи за ним двері у хату, та й одізвалась до кота: – Кицю, кицю, кицю, кицю!…

– Мурлу, няв, мурррлу!