Я, «Побєда» і Берлін - Скрябин Кузьма - Страница 21

— Суки, суки… які ви всі суки! — тихенько кляла собі під ніс Аліса, виходячи на вулицю, де на неї чекали нові пригоди, які аж ніяк не давали нудьгувати в місті, де не ходять гроші.

Був полудень. По вулиці ходили з вигляду абсолютно нормальні люди, в абсолютно нормальних, земних справах. Такі ж нормальні будинки замикали над собою небо в квадрати, як і будинки в її рідному місті, не давали забути, що небо тримається тільки і виключно на їхніх бетонних стінах. Варто тільки підняти голову догори і хмари, які пливуть над тобою, створюють ілюзію, що будинок падає просто на тебе, і ти відскакуєш. Так пару разів поспіль, аж поки не звикнеш до обману. До речі, людина має здатність звикати абсолютно до всього — це, напевно, найпотужніший винахід природи — призвичаюватися до будь-яких умов існування. Цікаво, чи внаслідок парникового ефекту людина змогла б адаптуватися до температури кипіння? Я думаю, що могла б, зважаючи на випадки, в яких виживали альпіністи, ув'язнені під лавинами, або шахтарі під завалами в лавах, де температура сягала 80 градусів. Аліса мусила звикати до умов неприродних у плані психологічному, а не фізичному, що ускладнювало завдання. їй здавалося, що на місце її голови прикрутили якусь іншу, від не зовсім здорової людини, і вона приречена сприймати світ через призму чужої шизофренії. Хоча яка різниця, чия та шизофренія — своя чи чужа? Головне, що в житті настали зміни, і невідомо, як з ними боротися. Яку фільмі «Ігри розуму» з Расселом Кроу.

Шкода, що поруч немає Рассела Кроу. Все було б легше. Як би хотілося побачити зараз на екрані заставку: студія «Dreamworks» представляє новий фантастичний фільм «Аліса в країні чудес-2», режисер Стівен Спілберг і так далі. Замість заставки на екрані перед Алісою виріс старий зачуханий будинок із надписом «Бістро». Шлунок посилав свої сигнали вже тривалий час, але мозок був зайнятий перемоткою відео-матеріалів для ілюстрації всього пережитого за останній час і не звертав на нього уваги.

— Добрий день, — змученим голосом привіталася дівчина й підійшла до каси, за якою сиділа огрядна жіночка років тридцяти п'яти і виконувала в цій забігайлівці абсолютно всі ролі — від повара — касира — офіціанта аж до директора.

— Хто тобі сказав, — нуднувато позіхнула вона, — що він добрий?

— Принаймні так би хотілося, — спробувала посміхнутися Аліса і запитала: — Є щось поїсти і… яка плата? Давайте з'ясуємо відразу.

— Так нецікаво — відразу. Давай — поїж, а там придумаєм.

— Я так не граю. Подивіться на мій вигляд. Мені вже вистачить приколів вашого містечка. Давайте торгуватися.

— Давай, — позіхнула у відповідь касирша-повариха-директорша. — Що будеш?

— А що є?

— Борщик зелений, пельмені в сметані, салатик, компот…

— Tina — всьо?

— Чого — тіпа? Всьо, ясно? Мало?

— Якщо я замовлю все — що з мене?

— Майже ніц. Сходиш в одне місце — принесеш дещо.

— Точніше можна?

— Можна, але пропадає зміст тої гри.

— Тоді я пошукаю інакшу забігайлівку…

— Чекай, бистра ти наша, за рогом є магазин, принесеш продукти — все просто.

— За який х… я їх там куплю?

— Я тобі всьо розкажу, сідай їж — проблем не буде.

— Я йду в інакше місце, дякую за інтриги. — Аліса витерла салфеткою, що лежала на столі, остатки бруду від ранішнього прибирання на руці, розвернулася й пішла до виходу.

— Стій, дитино, а хто тобі сказав, що в нас салфетки безплатні? — з посмішкою Франкенштайна видала тьотя Стефа — так звати господиню бістро. — Сідай їж, вважай, що ми домовилися. За салфетки трохи накину, — сказала вона і зникла в чорній дірі дверей, що вели на кухню. За хвилину з віконця почувся її голос, який змусив Алісу, що оторопіло стояла на місці, повернутися в її бік.

— Бери борщик, пельмені пізніше будуть.

— Як би я тебе задусила, — тихенько сказала Аліса, а голосніше додала: — Дякую, смачно пахне.

Дівчина взяла піднос, сіла в куточку за стіл і жадібно почата їсти нехитре їдження, що нагадувало пісне меню шкільної столовки, з якого персонал ретельно вибирав усе найкраще і відносив додому, переймаючись вечорами перед телевізором проблемами дитячого авітамінозу. Проте, борщик зайшов, як діти в школу, навіть хотілося добавки, але, знаючи правила гри, не хотілося додати противнику бонусів. Салат з пельменями був супер, зважаючи на те, що Аліса не їла тіста роками. Зараз резинові друцьки, наповнені сумнівним фаршем, буквально танули в роті, як райський еліксир, який додавав сили і хоч якоїсь сраної надії на ліпше. Запивши цей букет компотом із сушених груш, які сохли мінімум років сім, Аліса підвелася і несподівано для себе випустила в ефір відрижку, яка навіки прославила б будь-кого з піратів у Карибському басейні.

— Сорі, вирвалося.

— Значить, зайшло нормально. Може, коньячку — за мій рахунок?

— А таке тут буває?

— Чого нє? На, — і продавщиця накапала, ніби краплі для носа, в мензурку грам тридцять коричневої рідини.

— Розвод? — спитала Аліса.

— Сама ти — розвод. Кон — чистяк. Пий, бо передумаю і сама бахну. Нема мені що робити — буду різним бомжам каніну розливати.

Аліса взяла в руки стопку і перехилила в рот. Приємне тепло розійшлося по тканинах слизової. Смакові рецептори задубіли від несподіваного чуда, і в голову моментально вдарило відчуття, яке називають «море — по коліна».

«Спасає, — майнуло в голові Аліси. — Якщо буде зовсім тяжко — зіп'юся нафіґ. І вмру. До дупи, так кайфово нарешті стало. Ліпше вмерти в кайфі, ніж жити хреново».

— Давай сітку, я в магазин піду — що там тобі взяти?

Жіночка із подивом глянула на обурівшу вмить Алісу, простягнула їй два кульки і сказала:

— Там знають, що треба — тобі тільки сходити.

— Слабо вірю, але наразі мені по фігу. Куди йти?

За рогом будинку, в якому було «Бістро», йшла вузенька вуличка, яку не ремонтували цілу вічність і ще трохи. Величезні ями переорювали асфальт і були єдиними свідками всього, що відбувалося у цій нудній місцині. Вони одні знати все про цей район. І нікому не збиратися відкривати цих таємниць. Аліса обходила ямеги боком, ніби боялася, вступивши в одну з них, упасти аж на дно самої Землі. Не маючи поняття насправді, де воно знаходиться, це дно. Чи в центрі, чи, може, десь під протилежним боком землі — під Аргентиною або Чилі. З вікна будинку грала якась до болю знайома музика. Вона чула її буквально недавно. Це був явно актуальний радіохіт на Великій землі, як тепер можна було називати те місце, звідки вона потрапила в цей бедлам. «Чом я не пташка, чом не літаю?» — згадала школу Аліса, і в уяві блиснув сон з дитячих років, у якому вона літала із синичками над своєю вулицею, спостерігаючи знайомі місця зверху. Замість крил вона відштовхувалася від повітря полами свого шкільного піджачка, стискаючи їх у руках. Пісня з радіо грузила Алісу вдома нереально — вона, як надоїдлива муха, була з тобою завжди і всюди. То була якась расєйская діскатня. Раз якось через неї була смертельна сварка з таксистом, який не хотів змінити радіоканал, і Аліса мусила вийти з машини. Але зараз — ще й після коньячку — то було, як олива на груди, як бальзам на вимучену душу. Вона задерла голову вверх і поглянула на вікно, звідки було чути музику. Штори, що їх теліпало вітром, то з'являлися, то зникали з темної діри квартири, і крім музики звідти чувся веселий гамір явно нетверезої компанії. Раптом там, де буяли на вітрі штори, висунулася чиясь голова і, голосно матюкнувшись, сховалася назад, а після — вилетіла пластикова фляжка з-під кока-коли і впала прямо під ноги Алісі. Голова з'явилася знов. Вона належала молодому хлопцеві, років двадцяти шести. Він уважно роздивлявся дівчину, і було помітно, що не був радий зустрічі з нею. Аліса також дивилася на нього. Ці декілька секунд здалися їм обом годиною, але то було всього декілька секунд. Аліса підсвідомо взялася за голову і сказала:

— Попав, красунчику? Чим заплатиш?

Алкоголь сплутав усі карти молодого чоловіка і заважав прийняти розсудливе рішення. Він жестом показав, що запрошує Алісу зайти всередину. Вона не ворухнулася і сказала знову, набираючи сили в голосі: