Я, «Побєда» і Берлін - Скрябин Кузьма - Страница 16

— Я п'єрдолє! — крикнув не то від захвату, не то від обурення, власник звалки. — Дає ці за то по 30 звотих за ково.

Сто двадцять злотих в сумі — просто гігантські бабки за продаж сміття. Щоб він не передумав, я вихопив у нього з руки сотку і, поки він пішов за двадцяткою до хати, я переліз через його пса, заскочив у машину і з радості збився з курсу, приїхавши на наш кордон на годину пізніше. Була страшенна мряка, і така ж жахлива черга чекала на в'їзд до митниці. Я виліз, витягуючи свою хвору ногу, ніби окремий предмет, і пішов прогулятись, якщо мою ходу можна було так назвати. Якщо б це був день, люди в машинах накидали б мені копійок, думаючи, що я просто інвалід, який шкаляє гроші на життя. Нарахувавши двісті десять машин до шлагбауму, який ми пару тижнів тому чуть не знесли разом з Бардом, я повернувся до місця, де залишив свою.

— Вас прівєтствує Рава-Руска, — сказав мені штемпок, який сидів на капоті мого «опеля» в компанії ще чотирьох баранів, які жували соплі і курили, збагачуючи свої смакові відчуття.

Вони обступили машину і через вікна встигли проаналізувати весь її внутрішній вміст, який для них являв неабиякий інтерес.

«Рекет», — проскочило в мене в голові. То ж треба було перший раз за життя їх зустріти, за десять метрів до дому і з повним багажником барахла. Люди в поближчих машинах активно робили вигляд, що вони сплять, косячи очима з-під шапок у мій бік і чекаючи розправи.

— Што вєзьом? — запитав хамовитий рагуль, який довго шморгав носом і якраз проковтнув всю жувачку, яку натягнув зі свої носоглотки.

— А тобі що до того? — борзо почав я, бо починати неборзо не було змісту.

— Ти на кантролє в люблінско-львовской брігадє. Ми тута атвєчяєм за праєзд, і ти должен нам заплатіть двесті злотих, поал? — Рагуль, який ковтнув шмарки, ще раз спробував щось видобути зі своїх надр, але, видно, наступний кавалок соплів перекрив йому доступ кисню, і він за секунду посинів, потім, судорожно хапаючи повітря, харкнув тим добром на землю і попав собі на ногу. Витерши то всьо об траву, він намочив собі штанину чуть не до коліна і виглядав так дуже грозно, ніби обісцяний.

— Я не маю грошей, — ламаючи їхні плани, відрізав я.

— Тада давай таварам, — втикнувся той, що заговорив першим.

— Який то товар в п…у! То ж мусор зі звалки, хлопці, — зауважив їм я.

— Хлопці в мами на городі. Ми — ПАЦАНИ! — гордо поправив мене маленький рагулик, який жер сємки і курив одночасно, запльовуючи лушпайками три машини в радіусі.

— То ж МУСОР, пацани, — поправився я.

— Відкривай, карочє, багажнік — ми втикньом, що то за мусар? — наказав мені їхній бос, який сидів на капоті.

Я в розстроєних чувтствах відкрив багажник, і вони почали ритися, як опариші в гімні, в моєму багатстві.

— О тєлєвізар нєхілий, — показав той, що чуть не вдавився соплями, на тєлік з обрізаним штекером. Потім, через пару днів, до Новоєврейська докотиться слушок, що згоріла хата в одного бандюка з Рави-Руської, від того, що вибухнув телевізор, який він притарабанив додому. В той момент, коли срака його була надворі, а ніс з граблями торчав у моїх речах в багажнику, він не знав, що такий кінець чекає всіх, хто включає викинутий тєлік з відрізаним шнуром. Слава Богу, що він позбавив мене приємності — випробувати це на собі. Наш дім на «Героїв УПА», номер 5 в Новоєврейську не пробачив би мені найбільшого пожару в історії нашого міста. Мене би повішали на сосні на в'їзді зі Львова замість знака «Новоєврейськ».

За телевізором пішов утюг, магнітофон і всі інші прибамбаси. Рагулі тягнули з машини абсолютно всьо, вичистивши її дотла, як вилизує тарілку з салатом олів'є голодний пес.

Перегрузивши крам до себе в кончений «форд-транзит», вони збиралися було гордо від'їхати, але я перегородив їм дорогу і сказав:

— Гей, хлопці-пацани, ви такі круті дядьки і втікаєте. Ви ж обіцяли провести мене без черги? І що тепер? — Бандюки застигли в своїх дурнуватих позах з бичками в роті. Навколо на дорозі стояла маса людей, яка чула мою промову. Ніхто з рагулів не обіцяв мені проїзду без черги, але про це знав тільки я. Всі ж інші подумали, що ми уклали з ними угоду. їхній імідж був на грані провалу.

Якщо вони поїдуть, слава про їхній негідний вчинок розійдеться по народу, і їм перестануть платити. Бос сплюнув бичок на землю і, розуміючи, що треба вийти з цього КРАСІВО, підійшов до мене і прошипів:

— Да-да, малиш, зара' всьо парєшаєм. — При цьому подивившись на мене поглядом, переповненим любові, поваги і розуміння.

— Падаждітє тута, пацани, я перебазарю з пагранцом, — сказав він офігевшим бандюкам, які не могли вийти зі ступору і торчали на місці. Можливо, сьогодні вони продовжують розбирати цю історію на заняттях з практичної тактики зі своїми послідовниками, які контролюють дорогу Львів — Люблін, але щось мені підказує, що вони підгортають гній на городах Рави-Руської або мішають бетон на будовах Конча-Заспи.

Бос повернувся хвилин через п'ять:

— Малий, я єду впєрьод, а ти за мной, понял? Возлє пагранца ми тєбя аставім, він пра всьо в курсе.

І він дійсно був «в курсі». Вони побоялися мене кинути на очах українського народу, який дибав за всім, що відбувається. Я переїхав на наш бік, до мене підійшов усміхнений Фєдя і переможним тоном завив, що мій «опель» не може бути розмитнений, згідно із законом, який вступив у силу ВЧОРА, позаяк він старший десяти років. Я відчув, що я, нарешті, дома, полегшено зітхнув і, оформивши транзит у Казахстан, поїхав у Новоєврейськ. За воротами митниці мене чекала делегація: Барбара, Лесик, Вовчик і Скряба. Вони торчали тут вже сім годин і переживали, і я це відчував. Лесик докурював останню сигарету з трьох пачок, які вони взяли з собою, як я намалювався на обрії. Сльози не змивалися двірниками «опеля», бо текли вони з моїх очей. Я пригальмував біля них і відкрив праві дверцята.

— Сідайте, банда! — махнув я їм рукою.

— Зара', зара', тільки перекурим, — сказав у відповідь Вовчик і смачно затягнувся.

Місто, в якому не ходять гроші

Життя підтошнювало. Гроші з'являлися в кишенях набагато повільніше, ніж зникали з них. І це була чи не єдина головна проблема в житті всіх, хто був навколо. Не було навіть у кого спитати — як бути в такій ситуації, бо в ній були абсолютно всі — і ніхто ще з тої ями не виліз. Аліса збиралася лягати спати і налила собі до половинки шклянку червоного вина, щоби рятуватися, коли буде мучити дурний сон. Так легше відмахнутися від незрозумілих кольорових і мутних картинок, які виникали в її уяві, ніби старі й потерті діафільми, котрі роками вже пилилися в баночках «свема» у шафі на кухні, і ніхто не наважувався їх викинути. Змучена уява дівчини прокручувала дивні за побудовою німі фільми, і вино, насправді, тільки підсилювало ефект, занурюючи її знову у сон. Перемучившись, фактично не поспавши нормально жодної години, Аліса лежала із заплющеними очима, боячись їх розплющити, щоб не побачити на годиннику годину четверту або п'яту ранку. Та найгірше — цілу ніч вичікувати миті, коли вже нарешті можна встати. Ти ніби в'язень у власному домі. Не маєш права піднятися, бо хочеш спати, але заснути не дає тобі якась вища сила, яка посилає команди в твою голову, і та виконує їх без твоєї участі.

З кухні почувся біпер — годинник сигналізував сьому.

— Слава Богу, — сказата вголос Аліса, потягуючись у ліжку. В голові був бардак, ніби кульки з олова перекочувались і билися об виски зсередини.

«Чи буде колись цьому кінець? Що я зробила такого, шоби це все відбувалося саме зі мною? Чому подружка Mapro лягає спати і встає, ніби запрограмована, вилежується, як кіт? Біля її вуха може стартувати ракета. Вона ще й говорить уві сні, але навіть спеціалісти з розшифровки мови древніх майя не дали би ради розібратися у її нічних текстах.

Аліса почистила зуби й поглянула на себе у дзеркало в ванній. Те, що вона побачила, доволі їй сподобалося. З протилежного боку на неї дивилася молода, сексапільна особа, з розтріпаним і злежаним волоссям, яке надавало її вигляду якогось особливого шарму. На кутиках рота була невитерта зубна паста, яка не дуже в'язалася з тим, як би хотіла виглядати Аліса. Ця картина нагадала їй стару фотку з альбому, де вона трирічна стоїть у смішних старомодних штанцях — помпах і їсть морозиво, залишаючи його сліди абсолютно на всій поверхні свого тіла. Нараз Алісі стало сумно. Розуміючи, що безтурботність випала з рис її характеру геть-чисто назавжди, вона знову зайшла до спальні. Завжди дуже важко констатувати факт якоїсь пропажі — чи то улюбленої роками речі, чи тим більше — чогось пов'язаного з комфортом життя і не залежного від тебе самого.