Убити пересмішника... - Ли Харпер - Страница 36

— Запроси його,— мовив Аттікус.

— Я запрошував. Там у дворі ще якісь люди, вони хочуть, щоб ти вийшов.

У Мейкомбі дорослі люди не переступлять поріг у двох випадках: якщо в домі покійник або коли йдеться про справу, пов’язану з політикою. Невже хтось помер? Ми з Джемом хотіли підійти до дверей, але Аттікус наказав:

— Сидіть дома!

Джем вимкнув світло у вітальні і припав до вікна. Тітка Олександра запротестувала.

— Я на секунду, тітонько, тільки гляну, хто прийшов.

Ми з Ділом прилипли до другого вікна. Аттікуса оточили люди. Всі вони, здається, говорили одночасно.

— ...завтра перевести його в окружну тюрму,— казав містер Тейт.— Я не хочу неприємностей, але не ручаюсь — усе може статись...

— Не кажіть дурниць, Гек,— озвався Аттікус.— Зрештою, ми ж у Мейкомбі.

— ...кажу, що на душі неспокійно.

— Гек, ми маємо відстрочку, щоб не турбуватися,— заявив Аттікус.— Сьогодні субота. Суд, певно, відбудеться в понеділок. Невже ви не зможете протримати його одну ніч? Не думаю, що в Мейкомбі знайдеться людина, яка захоче позбавити мене клієнта, самі знаєте, важкі часи настали.

Юрба весело загомоніла, але одразу й стихла, бо заговорив Лінк Діз:

— З тутешніх ніхто нічого не затіває, але за братію з Старого Сарема я не певен... а чи не могли б ви подбати про... як це, Гек?

— Про передачу справи в інший округ,— підказав містер Тейт,— Але тепер це, певно, вже нічого не змінить.

Аттікус щось сказав, та ми не почули. Я обернулась до Джема, він замахав руками, щоб я мовчала і не заважала.

— І крім того,— вів далі Аттікус,— ви, мабуть, не дуже боїтеся тієї компанії.

— Знаєте, які вони, коли насмокчуться?

— В неділю вони звичайно не п’ють, більшу частину дня сидять у церкві...— зауважив Аттікус.

— Бачите, це випадок особливий,— мовив хтось.

Натовп загомонів голосніше. Нарешті тітка сказала, що коли Джем не ввімкне у вітальні світло, це буде ганьба для всієї родини. Але Джем не чув її.

— Не розумію, по-перше, навіщо вам було братися за цю справу,— сказав містер Лінк Діз.— Ви на ній можете втратити все. Все, що маєте.

— Ви справді так думаєте?

Коли Аттікус так запитує, це небезпечно. «Всевидько, ти справді думаєш, що це найкращий хід?» Трах-бах — і на шахівниці не лишається жодної моєї шашки. «Ти справді так думаєш, сину? В такому разі прочитай оце». І сидить Джем цілий вечір над промовами Генрі У. Грейді.

— Слухайте, Лінк, може статися, що цей чоловік сяде на електричний стілець, але спершу люди почують правду,— мовив Аттікус спокійно.— А ви її знаєте.

Хвиля незадоволення сколихнула людей. Аттікус ступив крок до веранди, натовп лиховісно загув і почав підступати ближче.

Раптом Джем як закричить:

— Аттікус, телефон дзвонить!

Від несподіванки люди здригнулися, позадкували; цих людей ми бачили щодня: крамарі, місцеві фермери, були також лікар Рейнольдс і містер Ейвері.

— Підійди до телефону, сину,— гукнув Аттікус.

Люди засміялись і почали розходитись. Аттікус зайшов до вітальні, ввімкнув світло і побачив, що Джем сидить біля вікна блідий, тільки кінчик носа червоний, бо був притиснутий до шибки.

— Чого ви сидите в темряві? — спитав він.

Джем стежив, як батько пройшов до свого крісла, сів і взяв у руки вечірню газету. Інколи мені здається, що найскладніші ситуації в своєму житті Аттікус спокійно обдумує, закрившись сторінками «Мобіл реджістер», «Бірмінгем ньюс» або «Монтгомері едвертайзер».

Джем підійшов до батька.

— Вони приходили по тебе, так? Вони хотіли з тобою розправитись?

Аттікус опустив газету і глянув на Джема.

— Де це ти вичитав? — поцікавився він. Потім додав тепліше: — Ні, сину, це наші друзі.

— Це не... не ватага? — Джем подивився спідлоба.

Аттікус усміхнувся — хотів було стриматись, але не зміг.

— Ні, у нас у Мейкомбі не буває розгніваного натовпу і всяких таких дурниць. Ніколи не чув, щоб орудувала якась ватага.

— Був час, коли ку-клукс-клан ганявся за католиками.

— Ніколи не чув, щоб у Мейкомбі були католики,— сказав Аттікус,— це ти щось переплутав. Десь у дев’ятсот двадцятому році тут справді існував ку-клукс-клан, але то була в основному політична організація. Крім того, їм нікого було лякати. Одного разу вночі вони влаштували демонстрацію перед будинком містера Сема Леві, а Сем вийшов на ганок і сказав, що, певно, кепські їхні справи, коли вони прийшли до нього у балахонах, пошитих з його ж полотна. Сем їх так присоромив, що вони пішли.

Сімейство Леві відповідало всім вимогам Мейкомба: люди благородні, для загальної користі віддавали свої здібності та можливості, і вже п’яте покоління цього роду жило на одному місці.

— Ку-клукс-клан зник і вже ніколи не повернеться,— сказав Аттікус.

Я вийшла провести Діла і, повертаючись, почула, як Аттікус казав тітці Олександрі:

— Як і всі, я віддаю належну повагу жінкам Півдня, але не жертвуватиму людським життям заради вигаданої версії.

Аттікус говорив таким голосом, що я подумала: знову сваряться.

Я розшукала Джема, він був у своїй кімнаті, лежав у ліжку і про щось думав.

— Що там у них, погиркались? — запитала я.

— Схоже, що так. Вона весь час дорікає йому Томом Робінсоном. Майже сказала, що Аттікус ганьбить усю родину. Всевидько... я боюсь.

— Чого ти боїшся?

— Боюся за батька. Що, коли з ним щось станеться?

Джем прибрав таємничого вигляду, і скільки я його питала — відповідь була одна: відчепись, дай спокій.

На другий день була неділя. Під час перерви між недільною школою і церковною відправою всі вийшли трохи розім’ятись.

Я побачила Аттікуса у дворі, його оточили люди. Там стояв і містер Гек Тейт. «Коли це він став віруючим?» — подумала я. Раніше він ніколи не ходив до церкви. Навіть містер Андервуд був тут. Містер Андервуд, крім своєї «Мейкомб трібюн», нічим не цікавився. Господар, редактор, складач він з ранку до вечора не відходив од лінотипа, а щоб освіжитися, час від часу припадав до глечика з вином, який ніколи не був порожній і завжди стояв поруч. Містер Андервуд рідко виходив, щоб дізнатися про новини, люди самі приходили до нього з розповідями. Казали, що кожний номер газети «Мейкомб трібюн» він готує сам і сам друкує на лінотипі. І це цілком ймовірно. Коли ж уже містер Андервуд виліз із своєї друкарні, то, певно, сталося щось серйозне.

Я перехопила Аттікуса на порозі, і він сказав мені, що Тома Робінсона переводять до мейкомбської тюрми. І ще сказав — більше собі, ніж мені, що якби він з самого початку перебував тут, то все було б спокійно. Потім сів на своє місце в третьому ряду і, трохи відстаючи від інших парафіян, проспівав «До тебе ближче, господи». В церкві Аттікус ніколи не сидів поряд з своєю сестрою чи з нами. Він любив посидіти один.

Мир і спокій у нашому домі в недільні дні були удавані, присутність тітки Олександри гнітила всіх. Аттікус після обіду відразу йшов до свого кабінету, де, відкинувшись у кріслі, читав (ми інколи заглядали до нього). Тітка Олександра вмощувалася відпочити години дві, а ми не сміли гомоніти на подвір’ї — адже усі сусіди спочивають. Джем вважав, що людина його віку вже може дозволити собі піти до своєї кімнати, прихопивши стіс футбольних журналів. А ми з Ділом гуляли на Оленячій луці.

Стріляти з духових рушниць у неділю заборонялося, ми трохи побігали з Джемовим футбольним м’ячем, але скоро це набридло нам. Діл запропонував піти і трохи розворушити Страхолюда Редлі. Я зауважила, що не варто його турбувати, і розповіла Ділові про різні події минулої зими. Моя розповідь справила на нього враження.

Коли стемніло, ми пішли вечеряти. Після вечері я і Джем хотіли цілий вечір читати, але Аттікус здивував нас: він зайшов до вітальні, тримаючи в руках довгий електричний шнур, на кінці якого була лампочка.

— Я вийду на деякий час,— сказав він.— Ви вже спатимете, коли я повернусь, а тому на добраніч вам.

Він надів капелюха і вийшов через чорний хід.