Убити пересмішника... - Ли Харпер - Страница 29

— Ну, то як? — засміялася Келпурнія.

Келпурнія завжди по суботах ретельно мила мене, але тієї суботи вона возилася зі мною особливо старанно. Двічі намилила, щоразу міняла воду, сунула мою голову в таз і вимила шампунем. Джемові вона вже давно довіряла, але цього разу вирішила перевірити, на що він відповів сердито:

— Чи можна в цьому домі помитися так, щоб ніхто не підглядав?

На ранок Келпурнія раніше ніж звичайно «зайнялася нашим туалетом». Коли вона лишалася у нас на ніч, то спала в кухні на розкладушці; того ранку вся кухня була завалена нашим святковим вбранням. Моє плаття Келпурнія так накрохмалила, що воно настовбурчилось і стало схоже на дзвін. Келпурнія примусила мене надіти нижню спідницю і замість пояса туго пов’язала рожеву стрічку. Мої лаковані туфлі вона так натерла черствим хлібом, що вони блищали, як дзеркало.

— Ми наче на карнавал збираємося,— сказав Джем.— Нащо все це, Кел?

— Я не хочу, щоб казали, ніби я погано доглядаю своїх дітей,— пробуркотіла вона.— Містер Джем, цей галстук аж ніяк не пасує до вашого костюма. Він зелений.

— То й що?

— А костюм синій. Невже ви не розумієте?

— Еге-ге,— закричала я,— Джем не розуміється на кольорах!

Джем почервонів од злості, але Келпурнія зауважила:

— Досить, у «Першу Покупку» годиться йти у веселому настрої.

«Перша Покупка» — африканська методистська церква — містилася за південною околицею міста, в негритянському кварталі, в районі лісопильні. Ця старезна будівля з колись фарбованими, а нині облупленими стінами була єдина в Мейкомбі церква з дзвіницею, а називалася вона так тому, що побудували її на перші гроші, зароблені визволеними рабами. В неділю тут молилися негри, а в будні білі грали в карти.

В церковному дворі і поруч на кладовищі глиниста земля була тверда як камінь. Коли хтось помирав у спеку, покійника обкладали льодом і ждали, поки піде дощ і земля розм’якне. Тільки подекуди на кладовищі стояли зруйновані надгробки; свіжіші могили були обкладені яскравими кольоровими скельцями та скалками битих пляшок від кока-коли. На деяких могилах височіли, як сторожі, громовідводи, що означало: небіжчик був неспокійної вдачі; на могилках дітей видніли недогарки свічок. Це було гарне кладовище.

Ми ввійшли в церковний двір, на нас повіяв теплий гірко-солодкий запах охайно вдягнених негрів: пахло помадою для волосся, жувальною гумкою, нюхальним тютюном, одеколоном, милом, м’ятними цукерками та бузковою пудрою.

Забачивши мене і Джема поряд з Келпурнією, чоловіки трохи відступили і зняли капелюхи; жінки склали руки на животі, як це завжди вони роблять в будні,— на знак шанобливої уваги. Люди розступилися, утворивши вузеньку доріжку, що вела до церковних дверей. Келпурнія йшла посередині, між мною і Джемом, відповідаючи на привітання своїх святково вдягнених сусідів.

— Як це розуміти, міс Кел? — почувся голос ззаду.

Келпурнія поклала руки нам на плечі, ми зупинились і озирнулися: в проході між двома рядами людей стояла висока негритянка. Вона виставила одну ногу вперед, уперлася ліктем лівої руки в бік і, піднявши долоню, показувала на нас. Голова конусом, якісь чудні, схожі на мигдалини очі, прямий ніс, чітко окреслений рот. Мені здалося, що жінка дуже висока.

Келпурнія міцніше стиснула моє плече.

— Що ти хочеш, Луло? — спитала вона. Раніше я не чула, щоб Келпурнія розмовляла таким тоном — спокійно, презирливо.

— Хочу знати, навіщо ти ведеш білих дітей до чорномазих у церкву?

— Вони мої гості,— відповіла Келпурнія, і я знову звернула увагу на її голос: вона розмовляла так, як і всі негри.

— А цілий тиждень, певно, ти гостя у Фінчів?

Натовп загомонів.

— Не бійся,— прошепотіла мені Келпурнія, але троянди на її капелюсі затремтіли, вона гнівалася.

Коли Лула спробувала підійти до нас, Келпурнія сказала:

— Не підходь, чорномаза!

Лула зупинилась, але відказала:

— Нічого тобі приводити сюди білих дітей — у них своя церква, а у нас своя. Це наша церква, правда ж, міс Кел?

Келпурнія сказала:

— Але ж бог один, правда?

— Ходім додому, Кел,— мовив Джем,— ми тут небажані гості...

Я теж розуміла: ці люди не хотіли, щоб ми залишалися. Я скоріше відчувала, ніж бачила, що юрба наступає. Нас оточували щільніше, але коли я глянула на Келпурнію, її очі сміялися. Я знову подивилася на доріжку, обабіч якої були люди: Лула зникла. На тому місці стіною стояли негри.

Один вийшов наперед. Це був Зібо, сміттяр.

— Містер Джем,— мовив він,— ми раді бачити вас тут. А на Лулу не зважайте: вона сердита, бо преподобний Сайкс погрожував вичитати їй з кафедри. Всі її знають як баламутку, спаде на думку якась химера — от і носиться з нею; а ми дуже раді вам.

По цьому Келпурнія попрямувала до церкви, біля входу нас привітав преподобний Сайкс і повів до передньої лави.

«Перша Покупка» була нештукатурена, непофарбована. Вздовж стін на мідних скобах висіли гасові лампи; за сидіння правили лави з соснових дощок. За грубою дубовою кафедрою побляклий од часу рожевий шовковий стяг проголошував: «Бог є любов». Крім цієї прикраси, в церкві висіла ще літографія з картини Ханта «Світоч світу». Більше не було нічого. Ми звикли бачити в церкві піаніно чи орган, збірники псалмів, програму богослужіння — тут не було цих атрибутів. У церкві було похмуро, прохолодно, вогко, але парафіян прибувало дедалі більше, і в церкві ставало тепліше. До послуг кожного парафіянина на лавах лежали дешевенькі картонні опахала з яскравим зображенням Гефсиманського саду — дарунок Компанії металевих виробів Тіндела («Широкий і різноманітний вибір товарів»),

Келпурнія легенько підштовхнула нас із Джемом, щоб ми посунулися в кінець ряду, і сама сіла між нами. Витягла з гаманця хусточку, розв’язала тугий вузлик з одного кінця і дала нам з Джемом по монетці вартістю десять центів.

— У нас є свої,— прошепотів Джем.

— Тримай,— сказала Келпурнія.— Ви мої гості.

Якийсь час обличчя Джема виражало нерішучість: йому не хотілося брати гроші в Келпурнії, бо він мав власні, але чи етично відмовлятися за таких обставин? Зрештою вроджена чемність перемогла, і він поклав монетку в кишеню. Без найменших докорів сумління я зробила те саме.

— Кел, а де книжки з псалмами? — прошепотіла я.

— У нас таких книжок нема.

— А як же ви?..

— Тс-с,— сказала Келпурнія.

Преподобний Сайкс стояв за кафедрою і поглядом закликав парафіян до тиші. Це був невисокий, кремезний чоловік у чорному костюмі, білій сорочці з чорним галстуком; у світлі, що проникало крізь матове скло вікон, виблискував золотий ланцюжок годинника.

— Брати і сестри,— мовив він,— ми дуже раді, що сьогодні до нас завітали гості — містер і міс Фінч. Усі ви знаєте їхнього батька. Перш ніж почати проповідь, я прочитаю кілька оголошень.

Преподобний Сайкс перегорнув якісь папірці, відклав один, потім витяг його поперед себе майже на довжину руки і став читати:

«Збори місіонерського товариства відбудуться у вівторок у будинку сестри Анет Рівз. Приносьте з собою шиття».

Далі прочитав із другого папірця:

«Всі ви знаєте, яке горе спіткало брата Тома Робінсона. Він був вірним парафіянином «Першої Покупки» з дитинства. Сьогоднішній грошовий збір і збір наступних трьох неділь піде його жінці Гелен, щоб вона могла звести кінці з кінцями».

Я ткнула Джема в бік:

— Це той самий Том, якого Аттікус захи...

— Тс-с!

Я повернулася до Келпурнії, але вона цикнула на мене ще до того, як я розкрила рота. Я принишкла і не зводила очей з преподобного Сайкса, який, здавалося, чекав, поки я вгамуюся.

— Попросимо нашого регента почати перший гімн,— сказав він.

Зібо підвівся з свого місця, пройшов між рядами, зупинився перед нами і оглянув паству. В руках у нього був досить потріпаний збірник гімнів. Зібо розгорнув книгу і сказав:

— Проспіваємо номер двісті сімдесят третій.

Цього я вже зовсім не розуміла.

— Як же ми співатимемо, коли перед нами немає слів?