Індійські народні казки - Автор неизвестен - Страница 22

Мчав він мов вітер, пісні наспівував. Нарешті прибув в одне царство. А цар тієї країни саме оголосив, що віддасть свою красуню-доньку заміж за того, хто за ніч зуміє звести золотий палац, та щоб палац той стояв не на землі, а на воді, посеред моря. І хто, мовляв, зголоситься на таке, але не зробить — нехай нарікає сам на себе; його чекатиме страшна кара.

Почув про це купецький син і рушив до царського палацу. Прийшов прямісінько в царські палати, сів серед найпочесніших гостей та вельмож, узяв піднесене йому вгощення і при всіх заявив, що приймає царську умову. Всі сторопіли, а цар і собі здивовано поглянув на юнака, і стало йому шкода його молодості — адже пропаде ні за що, ні про що! Став його відраджувати: мовляв, чи розумієш ти, що на тебе чекає, коли не виконаєш свого слова?

Та юнак стояв на своєму, і цар мусив змиритися. Він подав своїй варті знак, і та відразу оточила юнака, щоб він часом не втік.

І от настала ніч, царська столиця заснула. Купецький син вийшов надвір, поклав перстень на землю, здійснив належний обряд, а тоді мовив:

— О персню чарівний, я хочу, щоб виріс небачений палац, і не простий, а золотий, щоб був він заввишки, як сім будинків, щоб стояв він серед хвиль морських, щоб збігали до моря сходи мармурові, а щоб сам палац був обнесений неприступними мурами.

А вранці люди аж завмерли із захвату: перед ними стояв дивної краси палац. Стояв серед морських хвиль, сяяв щирим золотом, і не можна було ним намилуватися.

Відгуляли бучне весілля, і молодята почали жити в золотому палаці.

А слід сказати, що й коси в царівни були не звичайні, а теж золоті. От якось сиділа вона на мармурових сходах біля самісінької води, мила свої коси, а потім розчісувала їх. Кілька золотих волосинок лишилося на гребінці. Царівна зняла їх, зв'язала у жмуток, поклала в кошичок, а кошичок пустила за водою. Хвилі підхопили його, понесли, і невдовзі кошичок зник з очей.

Довго плив кошичок по морю, аж поки прибило його до берега. А на тому березі стояв палац чужоземного царевича. Саме того дня царевич вирішив поплавати на човні. Дивиться — на хвилях колишеться кошичок. Витяг царевич той кошичок, заглянув усередину й побачив жмуток золотих волосинок. Волосинки враз зачарували його. «Яка ж, певно, вродлива та, що має такі чудові коси! — подумав він. — Будь-що я маю одружитися з нею!»

Засумував відтоді царевич — не їсть, не п'є, день і ніч думає про невідому золотокосу красуню. А цар довідався про синову недугу та й звелів привести до себе найзнаменитіших свах. Привели до нього трьох свах.

— Я можу в небі дірку зробити! — похвалилася одна.

— А я можу ту дірку зашити! — мовила друга.

— А я можу зробити і те, і те! І ще багато чого! — докинула третя, найбуваліша сваха.

— Ти мені й потрібна! — зрадів цар.

Віддав він свасі жмуток золотих волосинок і звелів:

— Як ти собі хочеш, а щоб дізналася, де живе ця красуня! І щоб привела її сюди, в мій палац!

Набрала стара в царя скільки хотіла грошей і спорядила у далеку дорогу човен. Довго в негоду і вітер носився човен по синьому морю. Пильно вдивлялася стара сваха в далину і все примовляла:

— Дівчину-красу хоч під землею, хоч на дні морському, а знайду й дістану!

І от одного дня вона радісно гукнула гребцям:

— Хутчій веслуйте он туди, до того берега! Там ніби височить якийсь палац!

Та все підганяла, все підганяла гребців, щоб гребли швидше й дужче. І справді, невдовзі на обрії замрів казковий золотий палац. «В ньому, певно, і живе золотокоса красуня», — відразу зметикувала стара сваха.

Човен пристав до мармурових сходів, стара вилізла на купальний майданчик, сіла біля води й заголосила:

— Ой нещасна я та горопашна! Ой де ж ти, донечко моя рідна! Ой де ж ти пропала, на кого мене залишила! Де ж ти, озовися, ріднесенька моя! Не край мого серця!

Почула царівна голосіння й звеліла покликати стару до себе.

— За ким це ти так побиваєшся, бабусю? — спитала вона.

А та, тільки глянула на царівну, підхопилася на ноги й кинулась до неї:

— Донечко моя люба, нарешті я таки знайшла тебе!

— Ти що, збожеволіла? — відсахнулася від неї царівна. — Не торкайся мене! Яка я тобі дочка?

— Та я ж твоя рідна тітонька, сестра твоєї матері! Коли вона, бідолашна, упокоїлась, я часто провідувала тебе. Щоправда, ти була зовсім маленька, ще немовля, тому й не пам'ятаєш мене. Але я тебе впізнала, по твоєму золотому волоссячку впізнала! Яка я щаслива, що нарешті знайшла тебе!.. А в якому палаці розкошує моя люба донечка, в якому золоті та багатстві купається! Яка моя донечка вродлива та щаслива! Як би тішилася твоя мати, побачивши твоє щастя! І коли б ти знала, як я зраділа, що знайшла тебе; серце мало не вискочило з грудей! — не вгавала стара, і сльози знову навернулися їй на очі, вона знову кинулася до царівни, почала обнімати та цілувати її.

А царівна не знала, що й думати, як повестися. «Напевне, ця стара не може бути моєю матір'ю, бо старша за неї, покійну, майже вдвічі, — міркувала вона. — Але нібито вона й справді мені якась рідня, бо чого б ото їй так радіти й плакати, побачивши мене!..»

Провела царівна свою тітусю в палац, поселила її в розкішних покоях, почала дбати про неї та доглядати її. А стара звідниця скрізь свого носа стромляє, все намагається показати, як-то вона любить та шанує царівну.

Якось вона особливо ніжно пригорнула її до себе й стала нашіптувати:

— Так мені чогось шкода тебе, бідолашненька ти моя! Чоловічок твій хтозна-де пропадає, а ти цілісінькі дні сама та сама, сидиш та нудьгуєш! Нікому ні погуляти з тобою, ні розважити тебе. Так ти й зовсім від людей одвикнеш, відлюдьком станеш!

— Та що ви, тітусю, не сидіти ж йому цілий божий день коло мене! Та й жити він не може без полювання!

— Без полювання, кажеш? В тому-то й лихо! Станеться з ним там щось, а ти того й не знатимеш. Та й скільки тут у. тебе світу, куди не глянь — тільки море та море! Це не життя, а животіння! Ні сама ти нікого не бачиш, ні тебе ніхто! А скільки ж усяких див на білому світі, скільки всього діється! А скажи-но, красуне моя, як твій чоловік до суші добирається? Невже човном? — допитувалася стара.

— У нього, тітусю, є чарівний перстень. От він і допомагає чоловікові подолати безкрає море.

— Он воно що! Чарівний перстень! — стрепенулася стара. — Ну, та гаразд, перстень перснем — а раптом чоловік твій стріне в лісі страшного звіра, а раптом його розірве тигр! Адже перстень у нього — тож ти ні його врятувати не зможеш, ні собі не зарадиш… Так і помреш тут самотою!

— Тітусю, що ви таке кажете! — заперечила царівна. — Не може з ним ніякого лиха статися!

— Хіба мало всяких лих чигає на людину? Нічого передбачити не можна!.. То я й кажу — якби перстень був у тебе, ти принаймні знала б, де твій чоловік і що з ним. Та й допомогла б йому, коли б якась біда приключилася! А так чим зарадиш? Занапастиш і його, і себе. Сидітимеш тут, серед моря, поки й вік звікуєш!

«Ой, мабуть, правду каже тітуся! — промайнуло в голові у царівни, — Всяке може статися: і чоловік загинути, і я тут пропасти».

Вранці, коли купецький син зібрався на полювання, царівна попросила чарівний перстень. Він здивувався — навіщо, мовляв, їй перстень, але царівна так благала, такі сльози проливала, що купецький син не встояв. Оддав їй перстень, а сам пішов на полювання.

Побачивши на пальці в царівни перстень, сваха заходилася її вмовляти покататися на човні. Царівна врешті погодилась.

Повела стара царівну мармуровими сходами до води, посадила в човен і звеліла веслярам гребти в синє море.

Аж тут налетів дужий вітер і погнав човен геть од золотого палацу. Здогадалася царівна, що стара її підманула. Забилася, заголосила, та було вже пізно. Хотіла в розпачі кинутися в море, однак стара пильно стежила за нею. Схопила царівну, міцно зв'язала їй руки та ноги, ще й голову шматиною обгорнула. Веслярі підняли вітрило, човен помчав іще швидше, і невдовзі золотий палац зник з очей.