Українські народні казки - Автор неизвестен - Страница 24

ПРО БІДНОГО ПАРУБКА И ЦАРІВНУ

Була собі в гаю хатка, а в тій хатці жила жінка з сином. Поля у них не було, бо кругом був гай густий, а хліб вони купували. Не стало в них хліба, то жінка й посилає свого сина по хліб.

— На тобі,— каже, — сину, ці гроші та піди купи хліба.

Узяв той син гроші й пішов. Іде та й іде, коли дивиться, аж веде чоловік собачку.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Куди ти собачку ведеш?

— Поведу, — каже, — в гай та повішу, а то вже старий став, ні до чого не годящий.

— Не вішай, чоловіче, продай лучче мені!

— Купи!

— Що ж ти хочеш за нього?

— А що ти даси?

От він віддав ті гроші, що мати йому дала на хліб, а собачку взяв і повів додому. Прийшов додому, а мати його й питає:

— А що, синку, купив хліба?

— Ні, мамо, не купив.

— Чом же ти не купив?

— Я йшов, коли дивлюсь — веде чоловік собачку вішати, так я взяв та й купив.

Дала йому мати грошей і послала його знову по хліб. Пішов він, коли дивиться — несе чоловік кота.

— Здоров, дядьку!

— Здоров!

— Куди ти, дядьку, йдеш?

— Несу кота в гай.

— Нащо ж ти його несеш у гай?

— Повішу. Не можна через нього нічого в хаті вдержати: що б не поставив, що б не положив, уже він його не промине!

— Ти б, — каже, — мені його продав!

— Купи!

— Що ж тобі дати за нього?

— Я не буду торгуватися: що даси, за те й продам.

От він ті гроші, що мати йому дала на хліб, віддав, узяв кота та й пішов додому. Приходить, а мати його б питає:

— А де ж ти хліб дів?

— Та я й не купив!

— Чом же ти не купив? Де ж ти гроші дів? Може, ще яке лихо купив?

— Купив, — каже.

— Що ж ти купив?

— Ніс чоловік кота у гай і хотів його повісити, так мені його жалко стало, я взяв та й купив.

— На ж тобі ще грошей, та гляди вже — нічого не купуй: у хаті вже й окрайця хліба нема.

Пішов він. Іде та йде, коли дивиться — б’є чоловік гадюку.

— Нащо ти, — каже, — чоловіче, гадюку б’єш? Ти б лучче мені її продав.

— Купи, — каже, — продам.

— Що ж тобі дати?

— Що даси, то те й буде.

Віддав він йому всі гроші. Той чоловік забрав і пішов собі далі, а гадюка й каже:

— Спасибі тобі, чоловіче добрий, що ти визволив мене від смерті. На тобі оцей перстень: як тобі чого треба буде, то ти перекинь його з однієї руки на другу — до тебе зараз прибіжать слуги. Що б ти їм не загадав, що б ти не придумав, — усе зроблять тобі.

Узяв він той перстень і пішов додому. Підходить до хати, перекинув з однієї руки на другу — прибігло їх такого, що страх!

— Щоб мені,— каже він їм, — був хліб!

Тут сказав, а тут уже й нанесли хліба такого, що страх!.. Прийшов він у хату та й каже до матері:

— Ну, тепер, мамо, уже не будемо ходити хліба купувати: дала мені гадюка такий перстень, що як перекинути його з однієї руки на другу, то зараз прибіжать слуги: що б я їм не казав, що б я їм не загадав, — усе зроблять.

— За що ж вона тобі дала?

— За те, що я її визволив від смерті. її чоловік хотів убити, а я в нього купив за ті гроші, що ви дали на хліб.

От вони так і живуть, і ті собачка та кіт із ними. І тільки йому чого схочеться — він зараз перекине перстень, слуги прибіжать і зроблять, що треба.

От схотілось йому женитися. Він і каже своїй матінці:

— Підіть, матінко, та висватайте за мене царівну.

Пішла вона до царівни, розказала, чого прийшла, а царівна й каже:

— Як пошиє твій син такі черевички, щоб на мою ногу якраз прийшлись, то піду за нього заміж.

Пішла вона додому та й каже синові:

— Казала царівна, як ти пошиєш їй такі черевички, щоб на її ногу прийшлись, то піде за тебе заміж.

— Добре, — каже, — пошию.

Увечері вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень, — зараз і назбігалося слуг. От він і каже їм:

— Щоб мені до ранку були черевички, золотом шиті, а сріблом підбиті, і щоб ті черевички якраз прийшлись царівні на ногу.

На другий день устає він, — уже черевички готові стоять.

Взяла мати черевички і понесла царівні.

Поміряла вона, — якраз на її ногу. От вона й каже:

— Скажи своєму синові, щоб він пошив мені за одну ніч сукню до вінця і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб саме на мене прийшлась.

Приходить та жінка додому та й каже:

— Казала царівна, щоб ти пошив їй через ніч до вінця сукню і щоб та сукня була не довга і не коротка, не тісна і не широка — щоб вона саме тільки на неї прийшлась.

— Добре, — каже, — мамо, лягайте спати: все зроблю, що б вона мені не загадала.

Полягали спати, а він вийшов у двір, перекинув перстень з руки на руку, — зараз слуг найшло такого, що страх!

— Щоб мені,— каже, — до ранку була сукня із такої матерії, що світиться так, як сонце, і щоб та сукня саме прийшлась на царівну.

— Добре, все зробимо.

Ліг він спати. На другий день устає й каже матері:

— Ну, йдіть, мамо, до царівни та й несіть сукню. Що вона ще скаже?

— Що ж я, — каже, — синку, понесу? Де ж та сукня?

Пішов він до столу, підняв хустку, — так у хаті й засяяло, неначе сонце зійшло.

— Ось, мамо, на столі сукня лежить під хусткою, — несіть царівні.

Взяла вона сукню та й понесла. Приходить до царівни, а вона й питав:

— А що ти нам скажеш, жінко добра?

— Принесла, — каже, — вам сукню до вінця.

Як відкрила вона ту сукню — так у покоях і загорілось усе.

Наділа царівна її, стала перед дзеркалом, подивилась — аж підскочила: так зраділа, що така гарна зробилась. Пройшла вона раз по світлиці, пройшла вдруге — просто як сонечко: так від неї і сяє.

— Ну, — каже, — жінко добра, нехай він мені ще зробить міст від мого палацу аж до тієї церкви, де ми будемо вінчатися, і щоб той міст був із срібла й золота. Як міст буде готовий, тоді підемо до вінця.

Приходить та жінка додому та й каже синові:

— Казала царівна, щоб був міст від того палацу, де вона живе, до церкви. Казала, щоб той міст ти зробив із золота та срібла.

— Добре, — каже, — мамо, лягайте ж відпочивати.

Полягали ввечері спати, а він вийшов у двір, перекинув з руки на руку перстень, — такого слуг найшло, що й двір тісний став. Він і каже:

— Щоб мені до ранку був міст із срібла й золота від палацу царівниного до церкви, — я там буду вінчатися, — і щоб, як туди я буду з царівною їхати, з обох боків цвіли яблуньки, груші, вишні, черешні, а як назад буду їхати, то щоб усе поспівало.

— Добре, кажуть, — до ранку все буде так, як ви хочете.

На другий день устає він, вийшов з хати, аж дивиться — стоїть міст, з обох боків садки ростуть. От він вернувсь у хату та й каже:

— Ідіть, мамо, та скажіть царівні, що вже міст готовий, нехай іде до шлюбу.

Пішла мати до царівни, сказала їй, а вона каже:

— Я вже міст бачила, — дуже гарний міст. Скажи ти своєму синові, нехай він приїздить вінчатися.

Прийшла та жінка додому та й каже синові:

— Казала царівна, щоб ти завтра їхав вінчатися.

От він через день збудував собі палац, а на другий дінь повінчалися з царівною і вертаються назад, а на мосту вже все поспіває: і яблука, і груші, і вишні,

і черешні, і всяка-всяка садовина, яка тільки на світі є…

Приїхали вони в той палац, відгуляли весілля та й живуть собі. І та собачка та котик з ними. Прожили вони там якийсь час, от раз царівна й питає свого чоловіка:

— Скажи мені, серденько, як ти пошив мені черевички й сукню: ти ж з мене й змірка не брав? Як ти за одну ніч збудував такий міст і де ти набрав стільки золота та срібла?

— У мене, — каже, — є оцей перстень; як я його перекину з однієї руки на другу, то зараз назбігається до мене слуг повен двір. Що б я їм не загадав — усе зроблять. То вони зробили й черевички, й сукню, і збудували міст і палац цей, що ми живемо, — все вони мені роблять.

От вона діждалась, поки він заснув добре, стихенька зняла з нього той перстень, перекинула з руки на руку, так їх такого найшло, що страшно й глянути. От вона їм і каже: