Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 45

«І таки запхав би, тварюка!..»

Альфертс поспіхом проковтнув кухоль рідкої, але дуже гарячої кави й поліз на горище.

«Гаразд, не журися, солдате. Справа фельдфебеля — горлати й прискіпуватися, а наша хата скраю. Добре, хоч живим залишився. Та й зміну свою не достояв».

Курт притягнув драбину, і вдвох вони впоралися за якусь годину. Гайс теслярував до війни у Гамбурзі, для нього це була приємна й звична робота. Якби не холоднеча, можна було б не квапитися, потягли б час. Рубанок тримати в руках значно приємніше, ніж автомат. Але вітер посилювався, і сніг, сухий і твердий, боляче сік обличчя.

Коли Альфертс загвинчував останній шуруп, закріпляючи новий засув, раптом почулася стрілянина.

«Хто це шпарить? Наш МГ... Невже червоні знову напали?! Геть знахабніли. Цих головорізів тут, напевно, ціла сотня! Ще й не одна...»

Згори він бачив, як Гайс швидко зібрав інструмент і метнувся за ріг. Підкорюючись пориванню — бути там, де заварюється каша (такою вже він був людиною) Фердинанд Альфертс стрибнув із драбини й кинувся навздогін за Гайсом. Коли вони вдвох підбігли до входу, то побачили начальника експедиції, який припав до кулемета й щедро поливав лункими чергами вартову зміну. Поруч з майором стирчала оторопіла кулеметна обслуга. Гайс і Альфертс принишкли.

Майор випростався, люто пхнув кулаком кулемет, повернувся до першого номера — це був довготелесий Рюдлофф — і закричав:

— Чому не виконуєте команду?! Ви що, не бачили, що це червоні?! Відсидите десять діб, коли повернемося. А тепер забирайте це лайно, — він ткнув пальцем у бік кулемета, — й негайно до приміщення!

Тільки зараз він помітив Гайса та Альфертса.

— Чому ви тут?

— Ремонтували горище, пане майоре, — дозволив собі крикнути єфрейтор Гайс.

— Швидко всередину! — прохрипів майор і, повернувшись до скель, вже відчужено, немов до себе, промовив: — Зараз тут знову розчахнеться пекло... Холодне біле пекло... — і першим зайшов до барака.

— Ти драбину забрав? — запитав Гайс.

— Не став ідіотських запитань. Хіба не бачив, що ні?

— Тоді дуй скоріше назад. Залиш її в тамбурі. А я віднесу інструменти до каптерки.

Коли, зіщулившись від вітру й проклинаючи негоду, Альфертс завернув за ріг, то побачив, що драбина лежить на снігу, а стулки вікна, яке вони ремонтували, хтось наглухо зачинив зсередини.

«Хто б то міг бути? Дивно. Може, фельдфебель наклав у штани і поспішив посилити нашу боєготовність, замкнувши всі защіпки? Але ж навіщо драбину скидати вниз? Тварюка!»

Він знизав плечима, підхопив громіздку драбину і притьмом побіг до дверей.

Вітер набирав ураганної сили. Починалася велика хуртеча.

56

«Майбах-І — Айсблуме. Атаковані групою червоних десантників чисельністю в сім чоловік. Серед них я помітив гауптмана Айхлера, якого раніше було послано на чолі групи з чотирьох чоловік з оперативним завданням. Силами загону ми відбили атаку диверсантів. Під час перестрілки вбили трьох нападників. Вбито й гауптмана Айхлера. З нашого боку втрат немає. Причини, з яких гауптман Айхлер опинився серед ворогів, з'ясовуються. Доля очолюваної гауптманом групи поки що невідома. Враховуючи співвідношення сил, підстав для занепокоєння не бачу. Гревер».

Цей текст він дав Ерслебену для термінової передачі в Центр. «Чи встигнуть передати до того, як розіграється хуртовина і зв'язок перерветься?.. Червоні припустилися помилки, а саме, випустили вперед цього покидька. Якби не Айхлер, навряд чи мене насторожило б звичайне пересування вартової зміни. Лише коли вдалося розгледіти, що поруч із Айхлером немає обер-фельдфебеля, і я уважніше придивився до супровідників, розпізнав чужих».

Він згадав, як дивився на Айхлера поверх дула, повільно з'єднуючи дві точки — мушку й проріз, як палець плавно, майже невагомо, потягнув спуск.

«Цікаво, де вони перехопили його?.. Іхній командир, мабуть, народився в сорочці. Напевне, він розраховував, що ми, побачивши свого гауптмана, тут-таки розквітнемо від радості. Звідки було знати йому, що в мене з цим гауптманом особисті порахунки? Він правильно розрахував, але недарма сказано: недовідомі шляхи Твої, Господи. А те, що обидві групи — явно на очах одна в одної — злагоджено й швидко наближалися до об'єкта, змусило мене звернути увагу й на варту. Адже все могло б обернутися для нас катастрофою. Вони б хутко розібралися з нами. Отже, пост у ворожих руках, і я втратив ще дев'ятьох бійців. Ран, Фегман, Вебер, Хензель теж, звичайно ж, убиті. Найкращі солдати... Кепські справи. А що в розпорядженні червоних? Скільки їх?» — Він уявив собі, як вони разом вийдуть з-за найближчих горбів, білі, страхітливі, і рушать крізь снігову заметіль та виття вітру, мовчки, невідворотно. СЮДИ! І ніщо їх не зупинить.

Гревер мерзлякувато зіщулився, незважаючи на задуху.

— Текст передано, пане майоре. Однак підтвердження прийому ми не отримали. Щойно дозволить погода, ми повторимо передачу, — стомлено доповів Ерслебен, який зайшов до кабінету. Сів на запропонований Гревером стілець і провадив далі, уже неофіційним тоном:

— Дивно все це.

Гревер промовчав. Потім задумливо запитав:

— Ви гадаєте, він потрапив у полон? Ерслебен стенув плечима:

— Найвірогідніше. Щось інше важко припустити. Гревер встав і, підступивши до круглого вікна-ілюмінатора, втупив очі у білий крутіж за подвійним склом. Він стояв нерухомо майже хвилину, немов прагнув побачити крізь сніг щось далеке, невідоме, страшне. В його очах зблиснув недобрий вогник.

— Хай там як, це — надзвичайна подія, і нам усім належить добряче подумати над тим, як подати в рапорті начальству те, що сталося. У будь-якому разі поведінка гауптмана Айхлера плямує увесь загін. Навіщо нам зайвий клопіт і неприємності, чи не так, графе?

Ерслебен мовчав.

«Дурниці все це, — несподівано тверезо подумав Гревер. — У мене безсумнівна перевага над Айхлером: гауптмана немає серед живих, і, хай би що я скажу, спростувати мене він уже не зможе. Але в таких випадках взаємного протистояння, або, простіше кажучи, партійних чвар, вирішальне значення має не правота й доказовість, а чинник випередження — хто перший доніс, той і правий. Хоч би як змінилися подальші обставини, той, на кого доносять, назавжди залишиться звинуваченим. Запущений маховик звинувачень зупинити вже неможливо, він ламає хребет звинуваченого навіть після смерті або зрадництва самого донощика. Це закон. Четвертий парадокс Гревера? Лайно! Лайно... Яке ж навкруги лайно!»

«Під час дізнання Рюдлофф, що стояв за кулеметом, безумовно, підтвердить, що я відштовхнув його від кулемета і особисто розстріляв обидві групи, включно із Айхлером. Цей факт — проти мене. Вони, звісно, тлумачитимуть його як зведення особистих порахунків. Та чи міг я вчинити інакше? Ні. У кулеметника тремтіли руки, й він злочинно довго зволікав із відкриттям вогню, ворог міг підійти на небезпечну для об'єкта відстань. Я не мав вибору. Такої версії мушу триматися перед хлопцями з гестапо. Чи перетягне вона шальки терезів на мій бік? Все залежатиме від їхньої упередженості, від того, що передав Айхлер у своїй радіограмі. Кумедно: його вже нема, а папірець, цей донос, наповнений отруйною брехнею «партійного обов'язку», залишився. Хоч з якого боку підходь — мені не виплутатися, даремно тішуся надією».

А за склом згущувалася біла імла. Він знав, що це таке, і ставився до цього явища надзвичайно серйозно. Видимість погіршується, аніж за найсильнішої хуртовини, в білу імлу занурюєшся, немов у вату. Звукові орієнтири не діють, і, йдучи на шум, насправді можна йти в протилежному напрямку. Виникають оптичні ілюзії, розміри предметів спотворюються: замет здається велетенською горою, птах — страхітливим птеродактилем.

«Але це ненадовго, надто дме низовий вітер. Скоро почнеться хуртеча. А коли вона скінчиться, доведеться спорядити групу для розкопок. Треба неодмінно відкопати трупи тих, кого я встиг покласти на льодовику. Якщо червоні дозволять. Цікаво, скількох я застрелив, окрім Айхлера? Всі вони красиво падали, доки не затягло снігом... Якщо червоні дозволять... Тепер доводиться припускати можливість оточення й облоги. Наше становище вельми скрутне. Напевне, вони почнуть атаку».