Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 43

Нарешті німці зупинилися на втоптаному майданчику перед постом і, весело перемовляючись, почали знімати лижі. Видно було, що перспектива пробути добу у відносній бездіяльності та на відлюдді тішила їх більше, ніж метушливе й галасливе існування на станції.

Нехитра солдатська психологія була близькою і зрозумілою для того, хто спостерігав за ними і кому належало обірвати цю звичну й буденну процедуру зміни варти. Ані жалю, ні співчуття до німців не було. Вони вже добу майже нічого не їли, давно не спали, мали за плечима божевільний багатокілометровий перехід через сніги й скелі. Перед ними був ворог, і цим усе сказано.

Після умовного стуку розвідного, коли двері почали відчиняти зсередини, просто на спини німців згори звалилися четверо. П'ятим трохи пізніше стрибнув Щербо. Не тому, що спізнився, це було частиною плану. Вони свідомо атакували саме тоді, коли після візуального контакту крізь вічко вартовий почав відчиняти двері. Ні раніше, ні пізніше. Той, хто відчиняє, кілька секунд відсуватиме засуви і ніяк не зможе взяти участі у тому, що діятиметься ззовні. Правильно обравши час атаки, вони розпорошували сили противника, били його по черзі.

Джафар та Назаров повинні були зразу ж по «приземленню» на спини своїх «підопічних» прорватися всередину поста. Ткачук теж повинен був удертися слідом за ними, але тільки після того, як упорається зі своєю жертвою. Гаральду та Щербові належало «підчистити тил», тобто розібратися з рештою німців назовні.

Щербо бачив, як звалилися німці під вагою тіл його бійців — це вам не яблука Ньютона — як двоє нерухомо завмерли в снігу, як ударом ноги Джафар розчахнув двері, як кинулися за ним у печерний морок Назаров та Ткачук. Усе це він устиг охопити, ввібрати в себе, доки летів з триметрової висоти. Він навмисне затягнув із стрибком, точно розрахувавши момент свого старту. Залишалися ще двоє.

У падінні Щербо спробував дотягнутися до того, хто встояв на ногах.

«Пару ребер зламав, напевне... Ще!.. Ніж увійшов у серце майже без зусилля. — Німець закляк, безтямно витріщивши на Щерба ще живі очі. — Цей вибув».

Німець, котрого звалив Назаров, після нетривалої розгубленості намагався стати навколішки, машинально струшуючи налиплий на обличчя сніг. Щоб противник не отямився, Гаральд у довгому стрибку знову його збив. Після чого той відлетів до навстіж прочинених дверей і почав очманіло рачкувати до приміщення. Цього Щербо не бачив, він був уже всередині.

Діяли злагоджено і швидко, без метушні. Ставлячи завдання, Щербо врахував і психологічний нюанс — ефект порога, як він його називав. Якщо відразу не вдалося зчинити тривогу й обидві сторони втяглися в рукопашний бій, то на перший план неминуче мала висунутися інша мета — спочатку прибрати з дороги того, хто прямо загрожував життю, а вже опісля бити на сполох. Поки що проміжної мети було досягнуто — вплуталися в бійку, зв'язавши противника ближнім боєм.

«Поки все складається нормально!» — подумав Щербо, відчуваючи, як терпне вилиця, забита при падінні. Хтось одразу затопив прямим правим в обличчя. У відповідь — миттєвий відскок ліворуч з поворотом тулуба в протилежний бік, поштовх лівою рукою у передпліччя, захват правої руки і — важіль усередину із збиванням! Це був простий і безвідмовний больовий прийом.

Його намагалися захопити ззаду. Різкий шоковий удар ліктем. Конвульсивні видихи, хрипіння, стогін та хекання, стукіт, брязкіт заліза... Загускле від страшної безмовності рукопашної повітря... Уривки картин, що відбилися зі страхітливою виразністю...

Після удару ногою в живіт Ткачук пролетів мало не через усе приміщення й розчепірився біля протилежної стіни, ледве не зваливши кулемет з заправленою стрічкою. Почувся чийсь хрипкий тріумфуючий рик. У голові Щерба почав розпливатися морок, перед очима все захиталося, і він змушений був спертися об стіну. «Якась тварюка встигла-таки затопити мені у вухо...»

52

Кіптява повільно розтавала у сірому повітрі. Хатина догоряла. Тоненькі блакитні цівки тягнулися догори, невагомі сірі пластівці злітали з обвуглених дошок і кружляли над згарищем.

Цвях лежав за якихось десять кроків трохи попереду хижі, з того боку, звідки мали з'явитися німці. Коли полум'я охопило всю хатину, в нього стало сил викотитися за поріг і дістатися до цього зручного каменя, який зараз слугував йому за бруствер. Дивився на хатину, й серце його оповив смуток за цим творінням людських рук, яке він тепер знищував. Потому пожалкував, що немає в нього карабіна. Надійного, пристріляного, з великою дальністю. Тоді б ніхто з них не уник... Або хоча б гранати... Хоча ні, граната була б, як собаці п'ята нога, — кинути сил немає... Але, коли вже так сталося, зустрінемо ворога цим пугачем... Він більше нічого не прохав у долі, її примхи вже не мали значення.

Потім він довго лежав нерухомо, відчуваючи, як тануть останні сили, як тече у зворотний бік життя. Все було позаду — той недалекий час, коли він почувався сильним і безсмертним, жаль від усвідомлення того, що все має свій кінець. З дива не сходив: несподівано відкрив у собі здатність до самопожертви. Залишилися тривога й бажання «живіт покласти за друга своя».

Він довго ловив на мушку передню пару, рука тремтіла, дуло «танцювало». Ніяких думок більше не народжувалося, голова спорожніла. Ні болю, ні мук. Єдине несамовите бажання — не промахнутися. Невиразно, немов крізь сон, він шепотів сам собі, що треба вибити якомога більше собак, а якщо пощастить, то й трохи фріців прихопити з собою на той світ.

І ось вони наближаються. Виклично зблиснув одполірованою сталлю полоз, стрімко бігли собаки, звісивши язики з паруючих пащек.

Нестерпно повільно він силкувався з'єднати в одну три точки — мушку, проріз і лівого переднього пса. Але це ніяк не вдавалося.

«Руки тхнуть горілим... Спокійно, — наказав собі, — у тебе є кілька хвилин. Нехай зупиняться... Вони повинні зупинитися...»

Не доїхавши до хатини півсотні метрів, нарти різко загальмували. Троє німців роззиралися навсібіч, побоюючись засідки. Коли погоничеві вдалося зупинити собак, що тяглися до тепла, один з німців зістрибнув із саней у сніг і, тримаючи автомат напоготові, рушив до згарища.

Фашисти були зовсім поряд, і Цвях здивувався, чому вони його не помічають. Знову звів руку, вперши руків'я пістолета в камінь, прицілився. Коли вдалося взяти на мушку переднього пса, він повільно натис на спуск. Постріл був сухий і негучний. Собаки шарпнулися, але одразу, майже злившись, вдарило ще два постріли. Упряжка враз перетворилася на несамовитий безформний клубок. Посторонки переплуталися, собаки борсалися, тягли своїх мертвих упряжців, кидалися одне на одного, тремтіли з переляку чи люті.

Цвях натискав на спуск, вкладаючи в кожний постріл усі свої передсмертні силу й тугу. Він навіть не зміг трохи підвести напівмертве тіло, щоб спертися грудьми на камінь. Встиг лишень побачити, як густо закривавився здичавілий собачий клубок, як падає обличчям у сніг кулеметник, як ухопився за шию другий, як затремтів автомат в руках у третього...

53

Щербо швидко опритомнів, звів голову. «Все скінчилося... Впоралися без мене». Четверо фашистів заклякли в неприродних позах на підлозі. При дверях стояв Гаральд. «Котра година?»

Напруживши очі, Щербо подивився на годинник і проказав: «Упоралися за півтори хвилини!»

Поки що все йшло за планом, у запасі вони мали десь із чверть години. Хоча варто було поквапитися.

Вони роздивлялися довкола. Щербо зауважив, що печера, всупереч очікуванню, досить простора. «Всередині добротно обшита тесом... Тамбур холодний. Бійниці з віконницями. Обстановка спартанська — піч, кулемет, дві лави, рація, телефон...» Він натягнув каску і почав підганяти ремінець. «Ти ба, ще тепла!» І раптом його відразливо різонув запах того, з кого цю каску зняли півхвилини тому, — запах ворога... Але думка ця була недоречна, і він відігнав її. «Пост, напевне, парний. Двоє відпочивають, двоє чатують. Огляд чудовий — і море, й повітря, і весь горизонт... І вхід на плато блокується...» Порозсовував магазини за пазуху, поклав у кишені. «А що за рундук тут у ніші? НЗ, їжа, набої... Повна автономія на випадок тривалої хуртовини...» Ретельно підігнав ремені. «Стільки їдла... Хоча б на добу раніше увірватися! А зараз на нас чекає робота. Не до їжі! Тепер слово за старшиною!»