Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 4

Багато чого я міг би сказати з цього приводу, але зараз не час— треба йти знімати заміри разом із моїм найближчим помічником лейтенантом Тумою. Пізніше ще повернуся до цього, а зараз необхідно переключити мозок на буденне. Дисципліна думки — ось головне завоювання німецької нації».

Вивантаження добігало кінця, й Щербо ледве встиг огледіти сірі гранітні скелі, що оточували їх, як вітер різко посилився. Він люто зривав сніг із широкого плато в глибині острова, за якихось півкілометра від місця висадки. Зазміїлися в повітрі снігові протуберанці, зятягли обрій пульсуючою білою імлою, різко потемнішало. За кілька хвилин сніговий танок розійшовся не на жарт, виїдав очі, забивав дихання.

На санях-волоках вони ледве встигли витягти на берег, подалі від прибою, нечисленні тюки.

— Вище, вище давайте! — перекрикуючи вітер, підганяв старшина. — Інакше знесе!

Вантаж розташували на невеликому льодовому майданчику, що вивищувався над рівнем затоки метрів на п'ять. А зовсім поруч горбатилися гори води, розмиваючи берег і перекочуючи, мов легку гальку, уламки криги.

— Ну й місцина! — прокричав у самісіньке вухо Байда Щербові.

...Так, похмуро й страшенно незатишно, терміново необхідне сховище! Праворуч у пекельній піні скельний частокіл з вивітреною дірчастою крихкою корою, наче гнилі зуби якогось страховиська, трохи далі — довга снігова коса. Ліворуч — язик невеличкого льодовика.

Ще до того, як колюча снігова запона заступила довколишній світ, Щербо встиг помітити на морені якусь будівлю. Німці! За півкілометра... Серце закалатало. Часу розпакувати тюки та встановити три намети не залишалось геть, та й облаштовувати табір під носом у противника, якщо він тут, сенсу не було. Шукати якусь природну схованку в умовах хугавиці безглуздо. А без укриття — неможливо, померзнемо. Отже, вибору нам природа не залишила. Якщо в халупі німці, то чи помітили вони несподіваних гостей? На пост щось не схоже, вони б розташували його значно ближче до берега й правіше, біля підніжжя тих приземкуватих скель. Там набагато зручніше й огляд прекрасний: мов на долоні й протилежний бік коси. Але якщо це не пост, тоді що?.. Вдертися й захопити зненацька?

5

«Нещодавно звалився в глибоку тріщину один із солдатів. Ми витягли бідолаху, але той уже не дихав. Я написав у рапорті все, як було, — нещасний випадок. Хоч, як на мене, краще б він загинув від кулі як солдат. Гинути від нещасного випадку, хоч би й «при виконанні бойового завдання» (намагався пом'якшити формулювання) тоді, коли тисячі гинуть від вогню та заліза, якось принизливо. Щось принизливе є в цьому для воїна, для нації, чорт забирай!»

Вітер нещадно рвав старі дошки їхнього випадкового притулку, від чого хатинка метеостанції, яку покинули німці, заледве не розвалювалася. Німці покинули острів, вочевидь, ще минулого літа, і, напевне, досить поквапливо. На це вказували безладно розкидані металеві столітрові діжки з-під соляри, що наполовину вмерзли в кригу, та клоччя якихось паперів і пожмаканої фольги на взятій памороззю дощаній підлозі; біля дверей горбилася купа вистріляних гільз, у кутку — проіржавіла ложка, уламок дзеркала...

Неабияких сил коштували їм ці п'ятсот метрів. За лічені секунди простір навколо них замкнула біла шаленіюча запона. Кожен ледве бачив спину переднього, а тому квапився ступити слід у слід, бо озвіріла хурделиця хутко замітала все. Рухалися назгинці, час від часу падали на відполіровану вітрюжищем холодну твердь. Якоїсь миті Щербові здалося, що вони схибили, проминули будівлю. Це було б зовсім не дивно, у такому сніговому непроглядді можна було проскочити ціль на відстані метра, не діткнувшись стін. Але, на щастя, Байда, який гайдарував, тримався напрямку на диво точно, й вони мало не лобами ввіткнулися в заледенілі дошки.

Відразу ж величезний і неквапливий Петро Чорний і розважливий норвежець Гаральд почали «пробуджувати» проіржавілу, в окалині, піч. Щербо помітив, як почали танути крижинки в намороженій бороді Гаральда, які досі сріблили й без того сиве волосся. А йому лише тридцять. Майже ровесники...

Після окупації Норвегії рибалка Турольф Кнутсен на власному боті приплив до Мурманська, бажаючи разом з росіянами битися з окупантами його країни. Народився він у провінції Фінмарк, і його знання місцевих умов було для групи надзвичайно корисним. Так він став «Гаральдом» і зараз терпляче й ретельно рубав дрова для розтопки.

Автомати винесли до тамбура. Кожен знав, що з холоду метал, якщо його внести до теплого приміщення, хутко запотіє, а опісля, лиш винеси зброю на мороз, вона так само швидко замерзне. Тільки Джафар, сидячи в кутку, акуратно обтирав приціл снайперки завчасно приготованою сухою фланеллю.

— Джафаре, а чи правда, що у вас, у киргизів, є страва під назвою «кавардак»? — нібито невинно запитав Назаров.

Акжолтой Ішенов, він-таки Джафар, мовчки кивнув і зосереджено продовжував робити своє.

— А ти казав, повітря мало... — замість Джафара відгукнувся Чорний, перевертаючи проіржавілі колосники.

— То Цвях, а не я... Так, нудна земелька нам попалася... — незвично тихо відреагував Назаров.

«Справді, перехід від задушливої тісноти підводного човна до крижаних вихорів був надто різким. Та й розлучення з «великою землею» ще не згасло в душах, тисячі миль та безкраї льодові поля відділяли нас від людей. Ніби на іншій планеті. А фашисти, можливо, вже малюють нас на своїх картах...»

Чергувати до холодного тамбура пішов Цвях, якого старший лейтенант Байда підловив на фразі, що її Цвях промовив при вході: «А що? Як на мене, то краще сидіти на замерзлій воді, ніж у Сахарі». Звичайно, вартового ставили більше «про всяк випадок», у таку завірюху не варто було чекати чиїхось відвідин, та якщо вже причвалає до їхнього прихистку якийсь чужинець-вояк, — гарненькі вони будуть, коли він увалиться до тамбура і відразу стане власником тринадцяти автоматів та снайперської гвинтівки. Ну, з одним, скажімо, можна впоратися й голіруч. Навіть із групою... Але навіщо гусей дражнити?

Єфрейтор Цвях мав бурхливе напівзлочинне минуле бувалого шоферюги. Дуже охочий до зміни місць, женихань, взагалі свіжих вражень, з якогось дива до нестями любить згущене молоко та свій кинджал. Кинджал трофейний. Цвях особисто зняв його з убитого в рукопашній фіна. Піхви з оленячої шкіри саамської роботи, по стінці леза карбування: «Мертвий ворог не перехитрить». Раз у раз Цвях, пестливо погладжуючи піхви, дивився на кинджал з теплим прищуром і примовляв: «А що? Головне — тихо, без гуркоту... Чвирк, і нема фашиста». Після чого його погляд ставав зосередженим, хижим.

Зараз Цвях без ентузіазму відповів: «Єсть!» — а до себе пробурмотів:

— Якщо відкину ратиці, прошу описати в некролозі всі мої видатні заслуги, а також вказати, що небіжчик був тихий, лагідний хлопець. — Похукав у рукавиці й вийшов до тамбура.

Під гудіння полум'я, яке нарешті розгорілося в плиті, почали влаштовуватися зручніше.

— Дивлюсь я, Васю, на твій рюкзак, і чого це він у тебе такий худий? — запитав Назаров підозріло невинно.

Власник велетенського рюкзака єфрейтор Крапович, не підводячи очей і не сприймаючи жарту, похмуро відповів:

— Тридцять кіл, як у всіх...

— Спочатку я гадав, що в тебе там однісінька ложка, а тепер зрозумів: його розперло від твого бажання заробити медаль «За відвагу», — нудним голосом закінчив Назаров, підсідаючи поближче до пічки.

Щербо знав, що в рюкзаку Крапович тягає намет.

— А от у Жори там, напевно, понабивано сподівань та героїзму, — не вгамовувався Назаров.

Сиротін ніяково посміхнувся, а потім без жодного пафосу тихо промовив кудись убік:

— Кожен солдат носить у своєму речмішку передовсім майбутнє Вітчизни й готовність загинути за неї.

Він сказав це стиха, але почули всі.

Скинув очима довготелесий киянин Смага, що мав університетський диплом і постійно здивований вираз обличчя.

— Піднесені почуття рвуться з мене, немов струмінь з вогнемета! Ти страшенно правий, малюк. Ти ще забув про маршальський жезл, який ми всі просто зобов'язані тягати з собою...