Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 36


36
Изменить размер шрифта:

Нарешті він доскочив якогось рівчака і з розбігу влетів у нього. Не перевівши подиху, вліпив довгу чергу по фронтону споруди. Кулеметнику це не зашкодило, але Чорний не засмутився. Його стрілянина була не стільки на ураження, як задля власного заспокоєння.

Автомат приріс до тіла, як ще одна рука. Дуло сиве, окислене, потерте, з їдким запахом заліза й пороху. Він зненацька відчув щось схоже на ніжність до своєї зброї. Груба зв'язка гранат, яка жорстко тисла на ребра, повернула його до дійсності.

«От зараза, всі боки віддавила... Скільки мені ще тут з цим гансом вовтузитись? Ого! Та тепер палицею кинути, ні — гранатою! Ну, Петре, ще десяток метрів — і каменя на камені від того сараю не лишиться. Давай акуратно...»

Він і далі слухав тишу, коли враз обпекла думка — у німців скінчилася стрічка. І зараз другий номер квапливо підтягує важку коробку з новою стрічкою, тисне на защіпку, рве кришку магазина, відкидаючи прицільну планку, висмикує порожню стрічку, вставляє нову, смертельно небезпечну.

Це була його мить, яку він ледве не проґавив! «Висадити в чорноту півмагазина, і...»

На ходу зриваючи з паска зв'язку, він кинувся до сарайчика навпростець, не криючись, на повний зріст...

42

«Війна лише відкриває шлюзи для виявів усього, що ти вже виплекав у собі, висвітлює твоє єство. Війна нічого не відкидає, вона лише все загострює. І якщо ти був лайном до війни, то будеш ним і тут, на війні. На звіра найшвидше перетворюється той, хто не може пояснити жорстокість війни релігією, ідеологією, мораллю. Такі швидко зневірюються. Брутальність, озлоблення, відчай — це я розумію, але цілковита здичавілість? Проте такими й виявилися Айхлер і Ланґер. Хоч зрозуміло, що цілковито вивільнитися з болота жорстоких і абсурдних проблем війни не дано нікому...»

«Цей висновок уже з мого власного досвіду», — з гіркою іронією подумав Гревер.

«Війна зовсім не виключає духовної праці. Радше, навпаки: самоаналіз на тлі жорстокого абсурду набуває особливо гострого присмаку, причому працювати над собою необхідно не мимохіть, а щоденно долаючи лінощі та обмеженість розуму, мужньо дивлячись істині просто у вічі. Чи доречне тут слово «мужність»? Мужність — це подолання очевидної небезпеки, коли тверезо усвідомлюєш собі, що на шляху на тебе чекають страх, безсилля, зневіра, бажання відмовитися від боротьби. Чи не цього вимагає зараз від мене доля?

До речі, червоні виявляють цю здатність уповні. Втрьох вони наважились атакувати метеостанцію. Їхня тактика наївна, вони намагаються відволікти мою увагу від дій своєї основної групи, яка поки що нічим себе не виказала. Я чекаю їхнього нападу щогодини. У них немає шансів, і єдине, що викликає в мене цікавість, — з якого напрямку вони намагатимуться атакувати наш об'єкт і наскільки виявляться при цьому винахідливими. Я візьму безпосередню участь у сутичці з першої ж хвилини появи червоних, тому що за півгодини залишаю метеостанцію і переношу свій КП до Ерслебена. Роблю це не без жалю, бо моя кімната здається мені символом домашнього затишку. Але...

Ця трійця божевільних слов'ян, що обстріляла нашу станцію, змогла підірвати дизель — тепер ми залишилися без електрики. Довелося перейти на акумулятори. Червоних ми, звісно, винищили. Однак, на жаль, є втрати і з нашого боку — п'ятеро загиблих. Про цей факт, я, зрозуміло, Центр не поінформував. Пізніше побачимо, як усе повиграшніше піднести керівництву. У моєму становищі це далеко не дріб'язок».

Гревер пригадав, як перестрибнув через нерухомі ноги пораненого, відтіснив плечем єфрейтора і кинувся до виходу. Потім будиночок метеостанції трусонуло від близького вибуху, і він зрозумів, що вони дісталися дизельної. Коли він вискочив назовні, без шапки, з пістолетом у руці, все скінчилося.

Хтось із солдатів, стоячи майже у прорізі дверей, обстрілював із ручного МГ простір зліва від себе. Гревер встиг помітити довготелесого десантника, що впустив автомат і мертво осідав на сніг. До нього було якихось півтори сотні кроків. А в двадцяти метрах від входу лежав другий. Сніг повільно падав з неба і танув на ньому, волога накопичувалася в долоні його простягнутої руки. На місці дизельної зяяла чорна вирва. Понівечений дизель, нахилившись, висовувався з-під купи почорнілих уламків, жалюгідний і недоладний. Поряд із снігу стирчав чийсь чобіт.

Далеко на воді самотньо похитувався мотобот, вітер і хвилі гнали його до протилежного берега. На кормовій банці вгадувалася нерухома постать солдата. З борту звішувалася чиясь голова.

А праворуч від входу він побачив двох своїх. Вони лежали поряд, голова одного з них упиралася в коліна другого. До нижньої губи цього останнього пристав згаслий недопалок сигарети. Вочевидь, вони були не готові до бою. Проґавили — і наклали головами. «Забули, де є, шмаркачі... Та ні, шмаркачами їх, мабуть, не назвеш, це обстріляні солдати. Радше ці десантники виявили неабияку моторність, і, хоч задум їхній був примітивний від першопочатку, треба віддати їм належне — билися вони хоробро...»

Далеко попереду нерухомо лежали ще двоє.

«Тепер я залишаю на станції відділення, перш за все, для контакту з «Фленсбургом» і зустрічі підводного човна. З морального погляду моя передислокація має легкий відтінок втечі. Але так може здатися лише дилетантові, і я сподіваюся,що старі солдати мене зрозуміють. Не паніка і не страх цевійськова доцільність диктує нам спосіб дії».

Він поставив крапку і різко закрив зошит, щосили намагаючись не випустити на поверхню гостру дражливу думку: чи вдалося обер-фельдфебелю здійснити задумане? Чому група не сповіщає про себе?

43

Гауптман Айхлер утягнув голову в плечі.

«Шанси цих азіатських свиней нульові. Їхня мета — наша «Ретсель» і нова секретна радіоапаратура. Безсумнівно, ці молодчики з військової розвідки. Чи, можливо, навіть з НКВС. Надто делікатну справу доручили їм, будь-кого на таке не пошлють. Пропонувати їм здатися марно — фанатики режиму. То що ж, підкоритися долі? І опинитися в Сибіру? Знову холод і сніг? Почекаємо. Подивимося, як розвиватимуться події далі. Судячи з усього, цей офіцер у них командир, стратег операції. Це неважко визначити за поставою, обличчям, за очима. Він чимось скидається на нашого гнилого інтелігента Гревера, незважаючи на щетину та почорніле обличчя. Та я й сам, мабуть, гарний, ніде правди діти... Їх семеро. І якщо врахувати, що командир зазвичай очолює основні сили, то це всі. Або майже всі. Є ще ті, котрі обстріляли нас біля мисливської хижі. Вочевидь, що це зробили ті троє, які втекли з метеостанції. Наш доблесний командир навіть не зміг забезпечити утримання полонених під вартою! Напевно, вартові спали. Там, де немає переконаності, з'являється недисциплінованість. А від неї — лише крок до злочину. Але це так, побіжно... Якщо я повернуся, то поставлю всіх на місце. Всіх!

А поки що дякую долі за те, що дала мені нагоду позбутися віроломного фельдфебеля. І треба визнати, що я скористався нею досить-таки спритно. Вони надовго запам'ятають Петера Айхлера, всі ці інтелігентські недоноски! Отже, можна сподіватися, що мені таки вдасться прихилити фортуну до себе. Але... Хто б міг подумати, що за якихось шість годин усе стане з ніг на голову?.. Втім, головне — не впадати у відчай. На що вони сподіваються? З такою кількістю людей... При тому, що вони втратили головне і єдине, що могло привести їх до успіху, — раптовість... Ні, в них немає шансів, і коли вони видихнуться й почнуть конати у цій холоднечі, треба не проґавити моменту. В моєму становищі треба бути насторожі. Треба вдавати знеможеного. Подивимось, хто гору візьме... А цей червоний усе випитував, що, де, як. Але не надто наполягав, треба визнати. Напевне, зрозумів, що має до діла зі справжнім націонал-соціалістом, від якого інформації годі сподіватися. Кажуть, червоні поводяться з полоненими гуманно, хоча звідки візьметься гуманність у цих азіатів? У кожному разі я поводився відповідно до кодексу честі германського офіцера, мені нема за що собі дорікнути».