Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 28

«Повзе, сволота, немов стара шльондра. Стережеться. Але де ж Вебер?»

Ран занепокоєно вдивлявся в простір за спиною Айхлера, обмацуючи очима кожний уступ, кожний закрут лижні. Вебер зник.

— Я дуже шкодую, але ми не можемо чекати на нього, як не можемо й вирушити на пошуки. Подивіться на схід, — Айхлер тицьнув рукавицею собі за спину. Його очі затьмарилися олив'яним полиском страху, а рот зсудомила недоречна посмішка.

Ран уже давно спостеріг на обрії цю важку хмару зловісного сірого кольору. Вона повсякчас змінювала конфігурацію і рухалася дедалі стрімкіше, щохвилини збільшуючися. Але Ран знав, що раніше за хмару налітає вітер, який зриває звідусіль сніг. Поземок погіршить видимість, різко впаде температура. Поки що цього не було. У них в запасі залишилося ще хвилин двадцять, можна було спробувати знайти Вебера.

— Я наказую продовжувати рух, — гауптман ніяк не міг стерти з обличчя посмішку, яка несамохіть кривила м'язи, і це дратувало самого Айхлера.

Хмара й справді розросталася надто швидко. Вона вже заступила півнеба. Сонце остаточно померхло. Ось і перший порив вітру. Це — останнє попередження стихії. Потім, після нетривалого «штилю», настане таке...

«Радіє, сволота, — подумав Ран. — Мабуть, уже здогадався, він не дурень... А тепер одним моїм союзником поменшало, от і радіє. Хоч відповідальність за втрату бійця взяв на себе. Та він, здається, вирішив піти ва-банк».

Ран зрозумів, що тепер від гауптмана Айхлера можна чекати будь-чого.

34

Останній у ланцюгу затримався, поправляючи кріплення. Потім випростав спину, обвів оком горизонт, повернув голову у бік хмари, що насувалася зі сходу.

«Ну, давай, наволоч, рушай... мені з вами розминутися треба без феєрверку... іди, як ішов...»

Але німець не кинувся вниз, слідом за своїми товаришами, а чомусь спрямував лижі ліворуч, рухаючись просто на серак, за яким сховався Цвях.

«Чого це він? Невже помітив мене?»

Цвях повільно запрацював ліктями, посуваючись назад, не випускаючи з очей фашиста, який невідворотно наближався. Коли відстань між ними становила метрів двадцять, фашист переклав автомат на груди, і Цвях зрозумів, що зіткнення не уникнути. В останній спробі уникнути сутички він посунувся в тінь серака і, прикриваючись ним, швидко звівся на ноги. Зробивши поворот на сто вісімдесят стрибком, почав швидко віддалятися в бік невеликого горбка, сподіваючись сховатися в засніжених скельних лабіринтах. Але німець погнався за ним раніше, ніж Цвях досяг сховища. Ховатися було безглуздо, відтак доводилося налягати на лижі.

Цвях намагався ступати довгим ковзким рухом. Колись йому вдавалося накочування на одній лижі до п'яти метрів. Але зараз...

«Чому він не палить? Живцем хоче?.. Викобенюється, гад. Ну, подивимося... Спуск з уступу... в низькій стійці... далі — крутизна, доведеться зигзагом... Добре. Схил спершу стрімкий, але короткий. Швидкість зростає... посилю тиск на внутрішні ребра лиж. Ось коли моя окантовка стала в пригоді. Озирнутися. А фріц грамотно зігнувся... палицями гальмувати намагається... Гаразд, Іване, в голові подряпай, щось придумати треба. Чому він не стріляє? Добре, не хочеш, то я тебе шугону. Камради твої вже, мабуть, на рівнині... до нас не встигнуть. Стоп. Патрон? Затвор? Нормально тягне, не замерз. Ну...»

Німець ковзав схилами цілком упевнено, не підставлявся. Цвях піймав момент, коли білий силует перетинав довгий схил, що добре проглядався, і, прицілившись, плавно натис на спуск. Скелі відгукнулися гучним багаторазовим відлунням. Німець ковзнув за виступ. Цвях збагнув, що не поцілив, проте не засмутився. Відтепер стане обережніший, запал притримає. А зараз — ходу!

«Тепер я на відлогому схилі, як на долоні. Кепсько... Швидше! В нього кріплення, мабуть, теж не жорсткі. Так, швидкість погасити. Тут поворот! Вагу — на праву, лижу круто на ребро, ліву підтягнути... плавно... Урвище!!! Падати наліво!.. Згрупуватися!.. Лижі впоперек!.. Упор! Упор!!! Ой... твою... в дишло...»

Його врятувала невелика заглибина за два метри від провалля, куди він в'їхав, лежачи на боку, силкуючись гальмувати руками, палицями, лижами.

«Сніг глибокий і пухкий, сволота! Випростати ноги.... Розвернутися ніде... не встану...»

Він борсався на самому краю урвища, майже закритий від переслідувача крижаною брилою розміром з велику валізу. І в цей момент фашист пустив довгу густу чергу. Кулі сікли рятівний для Цвяха шмат криги. Ще черга... ще...

Вловивши паузу між чергами, Цвях перекинувся через гребінь і відкотився до невеликої розколини. Ще кидок — і він сховався за невеликою гранітною плитою.

«А ганс набої не береже... Спокійно, Ваню. Все біле, як у шпиталі. Вата, бинти, білі халати... Казали, в таких сутичках треба й автомат для маскування — бинтом. Нещадна землиця. Господи, як траву хочеться бачити! Де ж ти, враже?.. Ну... Траву й землю! А не камінь з льодом. А ми можемо залишитися тут назавжди. Лихо, та й годі... Ну ж, фріце... Ага, он де ти є! І мене, здається, знову засік. Ух, його дуло немов у саму душу зазирає... Невже моя черга на той світ загриміти? Чого затужив, Ваню? Утри шмарклі, поділися по-солдатському! Отримуй, гаде!»

Він пірнув праворуч.

«На ще!.. У смерті знижок благати не будемо!»

«А він не вчасно спуск придавив. Мабуть, теж війною битий... Кулю впіймати не хоче. Видихається фашист. А ти? На себе подивись».

«Брехня! Ще повоюємо... Он ти де... На-а! Як там у тебе, гансе, справа із здоровим фронтовим духом? На ще... ще... Коли температура тіла знижується хоча б на градус, весь понт з фраєра злітає і прозирає нутро. Це нам відомо, бачили вже... Ну, це він з переляку лупонув, щоб душа відтанула. Час з тобою кінчати. Цілий магазин уже розстріляв. І місце зручне. Увага... На зустрічний схил, згрупуватися... упор на обидві палиці і... р-розворот на дев'яносто градусів. Тепер за уступ... Зібратись, Ваню, ну... ти ж умієш... зберися на силах, дихання затамував...»

Життя Цвяха вимірювалося метрами, що залишалися до німця. Фріц стрімко котився на нього. Ніж увіп'явся напрочуд легко.

Важко дихаючи, Цвях повільно сів на сніг поруч із закляклим німцем. Сил не було. Він сидів, утупившись у розірвану відлогу мертвого противника і намагався зметикувати, що ж робити далі.

«А таки це дірки від моїх куль. Тому він і втратив ініціативу».

Цвях роззирнувся і тільки тепер помітив, що небо стало майже чорним. Хмара, що півгодини тому з'явилася на обрії, затягла все небо. Біля ніг шелестів поземок, а лютий вітер жбурляв снігом у лице.

«Треба встати, — сказав він собі, нерухомо сидячи біля трупа. — Треба встати!»

Майже хвилина знадобилась йому на те, щоб звестися. Йому здавалося, що це його останні кроки. Але він зробив ще з десять кроків, потім ще... У запалі гонитви і не помітив, як вони майже спустилися на рівнинну частину острова, тобто північно-східне узбережжя, і лише тепер він подумав, що може зустрітися з колегами убитого німця.

«Де ж його камради? Десь поруч... Отже, хуртовина — те, що треба... Зараз тут і чортам тоскно стане. Треба знайти схованку».

Він втратив орієнтири і чвалав навмання, повільно переставляючи ноги. Завірюха намагалася його повалити, засипати снігом, але він розумів: якщо впаде, то звестися на ноги вже не зможе, і це буде кінець. Тому з останніх сил опирався вітру і йшов без мети. Просто вперед, у сонмище крижаних скель, туди, де чатує смерть. Він не боявся її — вона мала принести лише полегкість.

«Оце і є смерть?» Його очі побачили чийсь темний силует. Він був зовсім поруч. Думки його плуталися. На останній межі він силкувався зосередитися, боячись галюцинацій, не наважуючись повірити, що нескінченні зусилля привели, нарешті, хоч до якогось кінця, все одно до якого.

«Може, я в раю?», — подумав. Він просунувся трохи вперед, найбільше боячись загубити в цьому бурхливому сніговинні орієнтир. Він почав лічити кроки до нього.

Ледь проступаючи крізь білий рухливий морок, на нього насувався силует якогось судна з поламаною щоглою. Воно намертво вмерзло в кригу біля самісінького берега.