Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 19


19
Изменить размер шрифта:

Він згадав, як його охопив панічний страх у тридцять четвертому, коли вони розправилися із Штрассером. Просто пристрелили, як скаженого собаку, без суду й слідства! Політичного діяча, який мав у Німеччині величезний вплив! Секретарем у Штрассера служив Геббельс, ад'ютантом — Гіммлер!.. Але потім секретарі та ад'ютанти ставали міністрами та рейхсфюрерами, і... запанувала націонал-соціалістична законність. Тепер — судять. Вся судова процедура триває дві хвилини, зате все «законно». Так завжди буває, коли до влади приходять ад'ютанти. Якби був побожним — помолився б...

Господи, я ж порошинка в цьому світі, чим я можу їм заважати? Порошинка? Він посміхнувся своїй наївності. Ні, звичайно, його скромна персона жодної секунди не обтяжує пам'ять «вождя», відтак безглуздо вважати, ніби фактом свого існування він викликає в того хоч якісь побоювання. Він для сьогоднішнього Адольфа Гітлера — ніщо. Але запущена машина терору діє вже самостійно. Машина винищення і страху чистить, перемелює, вирівнює... Без емоцій, а отже, без сумнівів.

Їм потрібна тільки зачіпка. Партійний суд швидкий на розправу. Не істина й не провина підсудного цікавить суддів, а міра його потенційної небезпеки для партії. Так, він справді небезпечний. Його знали за межами Німеччини завдяки роботам з динаміки зледеніння, він мав певну репутацію та вагу в науковому світі, мав вихід на інтелектуальні кола Європи. Гревер стримав зітхання, — де вона тепер, Європа? Він уявив собі лисого чиновника партійної канцелярії на елегантній мюнхенській Бріннерштрассе, його брунатну сорочку, лискучу на ліктях; нудьгу на обличчі; зрошене потом чоло й скрипіння пера... Невже в його особовій справі, яка зберігалася в «саркофазі» Барловпаласу, вони досі не знайшли ніякої зачіпки для себе? Невже він такий бездоганний у тих папірцях, акуратно підклеєних, підшитих, розсортованих? Чи їм неодмінно потрібне щось свіженьке, неспростовне? — Цікаво було б зиркнути на ті папірці, — якось відчужено подумав Гревер. — Тепер я розумію, чому на посаду командира взводу охорони в мій загін призначили гауптмана, а не обер-лейтенанта. У радіотехніці він не тямить, а мені потрібен був спеціаліст високого класу. Інших прийнятних посад просто немає, а бути баластом в експедиційних умовах Арктики не дозволено нікому. Навіть найвідданішому націонал-соціалісту. І хоча турбот у взводі охорони, який фактично є водночас і робочою командою, вистачає, Айхлер себе не перевантажує, — переклав усі господарські та й оперативні справи на обер-фельдфебеля Рана. За собою ж залишив лише функції шприца для ідеологічних ін'єкцій. Як його нейтралізувати? Коли мій підлеглий має право самостійно виходити в ефір та до того ще й особистим шифром володіє... Випередити? Як? Завадити йому я не в змозі, можу тільки наказати начальникам змін повідомити мене у разі, якщо Айхлер подасть заяву на передачу. Але тоді буде вже пізно, радіограма піде до Коричневого будинку, й за два місяці, щойно я зійду з трапа «Ростока», на березі чекатимуть мускулясті хлопаки з машиною.

Він утомлено стулив очі й відчув, як народжується десь усередині огидний холодок. А може, Айхлер намагатиметься виконати партійний вирок уже тут? Але для цього йому необхідно заручитися санкцією Центру. А може, йому надано «карт бланш», і він уже має катівські повноваження? Заздалегідь, сказати б, превентивно. Улюблене слівце націонал-соціалізму. Ні, не може бути, адже тоді не було б потреби засилати мене в таку далечінь. А чому ні? Умови цілком придатні, подалі від людських очей. «Загинув у полярній експедиції як герой...» — і кінці в воду. А водичка студена... А може, даремно я панікую? Що може винюхати Айхлер тут, у холодних фіордах? А може...

І Гревер почав гарячково перебирати в пам'яті всі свої вчинки, репліки, накази, розмови. Як наказав перевісити карту, на якій Айхлер ретельно позначав становище на фронтах, подалі від очей, «щоб не дратувала». Останні слова він пробурмотів до себе, але чи почув їх іще хтось?.. Як на свято сонцестояння за склянкою гарячого пуншу, коли вони, шестеро офіцерів, почали заводити патефон, він сидів у кутку поруч з лейтенантом Тумою і весело розповідав йому історію, яка сталася з ним двадцять років тому у такий самий день — першого травня. Тоді він був у розквіті сил, розумівся на кулачному бою, а вони з Руді були вже добре напідпитку і, незважаючи на свої гарячі симпатії до коричневого руху, поклали на лопатки двох надміру завзятих хлопців у брунатних сорочках, які прискіпувалися до них з якогось нікчемного приводу. Він з усмішкою згадував свій могутній і різкий правий прямий, а також те, як зняли вони з тих бездиханних коричневих хлопців усю шкіряну «збрую» разом зі зброєю і розвісили на найближчому дереві. Розповідав він доволі гучно, не криючись. Лейтенант Тума гиготів. Розповідь, напевно, чув не тільки він, незважаючи на Беденвейлерський марш, що гримів з патефона. Іще Гревер згадав, як зайшов разом з Айхлером до помешкання взводу охорони і став вимушеним свідком солдатського діалогу. Круглоголовий кремезний днювальний, стоячи спиною до них і вдоволено потираючи руки, сказав, що скоро ми всі обіймемо своїх ближніх, а довготелесий, з нашивкою єфрейтора і жовчним обличчям, здається, родом з Коттбуса, риючись у тумбочці, відповів щось на зразок: «... Або на тому світі». Були там ще слова про тилових базік, про словоблудство, про націю, яка «набрала в рот лайна», і ще щось таке.

І я, майор Гревер, командир, не обірвав балакуна, а обмежився лише доганою днювальному за недбале несення служби. Айхлер мовчки дивився на мене, як учитель на поганого учня, і в очах його прокинулася пильність.

А чого варта наша остання розмова, коли він наполягав на негайному пошуку червоних! Що я йому відповів тоді?

— Командую тут я! За цих обставин ваша рішучість недоречна, ви що, не бачите — починається хуртовина. Послати людей у пошук зараз означає послати їх на смерть. Обер-фельдфебель Ран передає, що вони саме знайшли придатну схованку...

— Але ми — солдати, і смертю нас не залякати. Невиконаний обов'язок — ось що повинно лякати солдата.

— Цілком з вами згоден. Але при цьому вважаю, що смерть має бути виправдана користю для рейху. А рішучість заради рішучості — це, пробачте, дурість! Злочинна дурість! Тільки дурість і боягузтво завжди рішучі... коли йдеться про інших, звісно. Все. Виконувати!

Гарний же в мене був вигляд... М'якість щодо нього, звичайно ж, недоречна, я не повинен виказувати свого страху перед ним, але й зайва різкість розлютить його і викличе зайві підозри.

Що ж іще?.. Та, мабуть, і цього цілком досить. Дивовижна безтурботність! Навчений життям професор, який пройшов школу Абверу, втратив пильність, заколисаний тим, що опинився серед своїх!.. А ціна безтурботності — життя! Бовдур, який бовдур!

Він знову закурив і спитав себе — що ж далі? Подумав ще і прийняв рішення.

На його прохання денщик викликав обер-фельдфебеля Рана. За хвилину той увійшов.

Кілька годин гонитви, пошуків, очікування, а опісля — знову полювання на червоних диверсантів в неймовірно складних умовах — зовні начебто й не позначилися на Ранові. Дві години сну, і він знову був готовий до будь-якої пригоди. Хоч шукачем пригод його не назвеш. Ознак авантюрності в зовнішньому вигляді Рана годі було відшукати — самі спокій та гідність.

— Ось що мені в ньому подобається — він працює. Та чи стане на мій бік? — спитав себе Гревер, вислуховуючи привітання фельдфебеля. — Не завадило б краще знати своїх підлеглих, тоді не довелося б вдаватися до дипломатії, вгадуючи про її результати.

Він вважав єзуїтством стиль натяків та замовчувань, коли суть розмови зводилася до двох-трьох фраз, але важливим було не стільки те, що сказано, але — як сказано, а також і те, про що змовчали. Такі «танці навшпиньках», як він це називав, були для нього обтяжливі. «Трухлявієш, старий собако Зеппе, — він стримав зітхання. — Чи доречна взагалі спроба начальникові експедиції наблизити до себе фельдфебеля після трьох місяців спільної служби?»