Чорний іній - Строкань Валентин - Страница 17

Те, що відбувалося потім, опишу коротко. Досі не можу про це спокійно згадувати. Раніше нічого подібного мені б і в голову не зайшло. Ледве не знудило.

Айхлер гримав на полоненого, а Ланґер, наш лікар, втілення витонченості з салонним мундштуком у красиво окреслених вередливих губах, почав завдавати полоненому точно розрахованих ударів гнучким металевим прутом. Наче й бив не сильно, але удари були якісь страшні, шокові, після яких жертва тіпалася в конвульсіях. Напевне, він добре знав, куди б'є, його вища медична освіта, мабуть, допомагала йому в цьому. Я зазирнув йому в очі, і в мене виникло інстинктивне бажання пустити йому кулю межи очі. Ця людина відчувала невимовну насолоду. Майже те ж саме відбувалося і з Айхлером, який також озброївся прутом, і, розжаривши його на вогні, почав неквапно водити розпеченим кінцем по тілу полоненого. Лицем Айхлера повільно стікав піт, дихання стало уривчастим, а очі туманіли. Я не стерпів, витяг пістолета і почав вимагати припинити цю ганьбу, бо інакше я сам пристрелю полоненого. Але той вчасно знепритомнів, і їм довелося припинити своє паскудне заняття. Обидва вони були якісь осовілі і на диво однаково схожі на випотрошені опудала. Рухи їхні стали уривчастими й розкоординованими аж так, що довелося віддати наказ моєму денщикові доправити «панів офіцерів» у їхні кімнати. Я відчував до них відразу та ненависть, в моїх очах вони перестали бути чоловіками. Вони перетворили війну з драми й самопожертви на приватний бордель! Своїм садизмом вони обплювали наше Служіння!»

Але чому Айхлер так дивився на мене перед допитом?

В душі Йозефа Гревера знову заворушилося звичне відчуття, про походження якого він давно здогадувався. Це був страх. Страх перед химерою тієї таємної влади, яку — він тепер був упевнений в цьому — мав над ним гауптман Айхлер.

20

Іван Цвях сходив на льодовик. Сходження було важким. Він поспішав, але сили намагався берегти і тому шлях обирав максимально розважливо. Доводилося знімати лижі, видиратися на руках, відштовхуватись лижами, потім знову їх надягати. Це забирало багато часу. Гора стрімко обривалася на сході. Похмурі нунатаки утворювали своєрідні зазубні, за ними скрізь — припорошена снігом крига. Він помітив, що німці обійшли круглу вершину північніше, їхня лижня добре проглядалася. Біля одного з нунатаків вона розгалужувалася. Невже хтось зірвався? Подивитись треба. Зняти лижі. Обережно... уступи вузькі, лише кілька метрів... а навпроти крижаний хребет... стрімкий, собака, широкий та довгий, тягнеться аж до фіорду. Між нунатаками прірва... Треба підступити до провалля впритул.

Кригу припорошував сніг, заледенілий схил тамував підступність — не одразу помітиш і оціниш його стрімкість. Тонка снігова порохнява то збивалася у фірн, то підтавала. Однак підтавала не настільки, щоб черевики Цвяха провалювалися, й те, що він раптом послизнувся, було для Цвяха цілковитою несподіванкою. Сліди вели в нікуди. Але він не розгубився, а відразу ж плиском кинувся на кригу і потягнувся по ножа. Проте швидко вихопити ніж ніяк не вдавалося — піхви збилися далеко за спину. Поки він гарячково рвав комбінезон, силкуючись намацати ножа, його пронесло схилом метрів із десять. Він втратив дорогоцінні секунди, і швидкість ковзання так зросла, що коли, нарешті, вихопив ніж і відчайдушним зусиллям спробував врубати його в лід, з-під леза лише з хряскотом полетіли скалки криги. Він пролетів ще кілька метрів, перш ніж вдалося встромити ножа в кригу й зупинити своє стрімке падіння у прірву.

Якусь мить він лежав нерухомо, вчепившись у руків'я ножа, що стирчав з невеликої тріщинки в льоду. Потім розплющив очі й одразу ж побачив криваву пляму на кризі. Звідки кров? З носа. Напевно, коли падав, об автомат хряпнувся, хай йому грець!

Коли підвів голову й оцінив усю хисткість свого становища, його стрімко опанував страх.

Просто перед собою він побачив стрімкий крижаний схил з довгою кривавою смугою, яка тяглася, наскільки охоплював погляд, і зникала десь високо вгорі. Він знову схилив голову і пролежав так кілька хвилин. Треба заспокоїтися і вгамувати серцебиття й страх, а також відновити дихання. Тихо, тихо, Іване... Будемо ушиватися звідси. І якнайшвидше. Не думати про те, що позаду... що внизу... поповзом... тихесенько. Тільки б сил вистачило... Та де ж їм узятися? Жити захочеш — знайдеш! Давай, Іване, давай!

Він спробував підтягнутися. Висмикнув ніж і швидким рухом врубав його в кригу трохи вище. Потім ще раз. Але, поки він виймав ніж і знову встромляв його, навіть незважаючи на те, що робив це майже без замаху, тіло за цей час встигало ковзнути вниз, і тому кожний новий удар припадав лише на кілька сантиметрів вище за попередній. Він знову й знову підтягувався і врубував ніж у кригу. Так вдалося просунутися сантиметрів на сімдесят.

Він зупинився, щоб передихнути, і тільки тепер відчув, як гостро давить у ребра автомат. З чималими труднощами йому вдалося правою рукою вибити зброю з-під себе й перекинути за спину.

Так... тепер спробуємо інакше. Підтягнутися... спертися правою рукою. Ще... до останку... так, щоб праве плече майже торкалося ножа, а ліве було якнайвище... ногами підсобляю... ще... ось би зараз «кішки» та айсбайль... у мого дзьоб був гострий, сам гострив. Та... все в рюкзаку залишилось... Треба було його ще пошукати, а ти, мов фраєр, запанікував... Гаразд, чого тепер марно шкодувати. Та й у тому місиві все одно не знайшов би. Тепер лягти навскоси... розкарячився, ступні напружити... Ну!

Цього разу йому вдалося встромити ножа сантиметрів на тридцять вище, хоч лезо встигло продряпати в кризі борозну завдовжки з десять сантиметрів перш ніж зміг з допомогою лівої руки зафіксувати його.

Добре... тепер обома руками спробуємо, щоб відразу врубався... Обережно... праве плече... поштовх... Є!

Він знову сповз додолу, але не набагато. Ніж увіткнувся сантиметрів на тридцять вище попередньої лунки. Добре! Так би й надалі... Тепер він знав, як треба діяти, його зусилля зробилися осмисленими й почали давати результат. Повільно й обережно він підтягувався все вище, доки просунувся на висоту свого зросту, й раптом носаком намацав лунку від одного з попередніх ударів. Це дало надію на додаткову опору. Він спробував утиснути в заглибину носак і спертися, але заглибина була мілка, а черевики надто жорсткі. За кілька хвилин він збагнув, що його надії не справдилися.

Йому вдалося просунутися вгору ще на кілька ударів ножа.

Перекур... правиця починає тремтіти, м'язи перенапружились. Що робити, як судома вхопить? Га, Іване?.. Далеко ще?.. Ох, трясця твоїй матері, ще так далеко... Чи дотягну?

Він уявив собі, як повзе до того місця, де звалився на кригу, де вдарився носом об автомат, — і не зможе піднятися, як проповзе ще кілька метрів, перш ніж стати на чотири, потім... Потім знову похилив голову і притиснувся гарячим лобом до криги.

... За що ж така кара Господня? Нічого подібного в моєму житті ще не було, хоча й бачив смаленого вовка... Це ж треба — на краю землі, у чорта в зубах, у таку хріновину вляпатися!... Брехня! Нас так просто не візьмеш!..

Він знову лютим ударом врубав у кригу свого ножа. Знову підтягнувся і знову встромив ножа. Піт заливав очі, м'язи зсудомило.

Вперед, сволото! Впере-е-д!

Він знову відчув, як почала трястися права рука. До того ж набагато сильніше, ніж уперше. Він відчував кожний м'яз, кожне сухожилля, які смикалися й кам'яніли, звиваючись у тугі вузли, хапав перекривленим ротом повітря, але й далі вбивав ніж у кригу. Так він просунувся вперед ще, може, на два метри, перш ніж рука остаточно заклякла скарлюченою. Тепер він утримував руків'я тільки лівою. Але й у ній запульсувало болем, що примусило застогнати. Біль посилювався, з ним не можна було впоратися. Він замружився й до хрускоту стис щелепи. Аби лиш пальці не розчепилися самі! Понівечені морозом та болем, пальці існували самі по собі, не залежали від його волі. Тільки б вони не розчепились!.. Тоді кінець... Він застогнав. Стогін скидався на гарчання.