»Економіка природокористування» - Черевко Георгій Владиславович - Страница 27

Розширення масштабів видобування корисних копалин, розвиток промисловості, міського, сільського, гідротехнічного і транспортного будівництва вимагають постійного вилучення земель з сільськогосподарського обігу. У перші повоєнні роки з сільськогосподарського обігу щорічно вилучалося по 25—50 тис. га родючих земель, зараз — по 12—14 тис. га. В результаті за 1950—1990 pp. площа сільськогосподарських угідь в Україні зменшилася на 3 млн та, а окремих земель — на 1,8 млн га. За цей час населення країни зросло з 36 млн до 52 млн чол., а його землезабезпеченість знизилась з 1,2 до 0,8 га, в тому числі орними землями — з 1 до 0,6 га. Через зменшення площі сільськогосподарських угідь звужуються потенціальні можливості забезпечення населення продуктами харчування, а промисловості — сільськогосподарською сировиною. Недобір валової продукції сільського господарства з вилучених земель (в порівняльних цінах 1983 p.) становить понад 5 млрд крб.

Для компенсації угідь, вилучених з сільськогосподарського обігу, було розорано схилові та прируслові землі, а існуючі орні сильно перенасичено грунтовиснажливими культурами, що призвело до інтенсивного розвитку ерозійних процесів та інтенсивної деградації грунтів. Досить сказати, що з 1961 по 1981 pp. (роки обстеження ґрунтового покриву) площа еродованих земель збільшилась на 2 млн га, в тому числі орних — на 1,5 млн га. Тепер в Україні налічується 12 млн га земель, пошкоджених водною ерозією, в тому числі 1 млн — сильно, 2,8 млн — середньо і 8,3 млн — слабо еродованих. Площа земель, пошкоджених вітровою ерозією, становить 19,2 млн га, в тому числі сильно еродованих — 0,2 млн, середньо — 0,3 млн і слабо — 8,5 млн. Розвиток водної та вітрової ерозії грунтів спричиняє їх інтенсивну деградацію та певне виснаження. Щороку змиваються водою і видуваються вітром 600 млн т грунту, в тому числі 45 млн т гумусу (або втричі більше, ніж створюється за допомогою органічних добрив, які вносяться в грунт господарствами України).

Усі чорноземи, які в 30-х роках належали до середньо-гумусних, у 80-х трансформувались в малогумусні, а їх гумусомісткість знизилась з 6—9 до 3—5%. У цілому за i1961—1982 pp. (роки спеціального обстеження грунтів) втрати гумусу були більшими, ніж за 1882—196.1 pp.: у зоні Степу — в 2,4 раза, Лісостепу — в 1,65 раза і Полісся — в 8,4 раза. І якщо така тенденція до зменшення гумусу в грунтах зберігатиметься і надалі, то в недалекому майбутньому Україна може опинитися на порозі гумусового голоду — великої екологічної катастрофи, і тоді вже ніякі агротехнічні, меліоративні, природоохоронні та організаційно-господарські заходи не зможуть відновити агротехнічного потенціалу землі. Через це проблему відтворення гумусу в грунтах і підвищення їх родючості слід розглядати як найважливішу в народному господарстві України. Інакше наша країна не зможе розраховувати на стабільне нарощування виробництва сільськогосподарської продукції та забезпечення свого населення продуктами харчування.

Останнім часом щорічний обсяг видобутку мінеральної сировини досяг 1 млрд т, а гірської маси (у вигляді різних попутних відходів) — близько 3 млрд т, тобто на кожну тонну мінеральної сировини, що видобувається, припадає три тонни породи. На поверхні землі нагромадилося більш як 12 млрд т відходів, під якими зайнято майже 52 тис га родючих земель. При сучасних обсягах видобутку корисних копалин вже через 15—20 років поверхневі нагромадження становитимуть 20—25 млрд т, до яких треба буде віднести ще 15—20 тис га родючих земель.

Склад сільськогосподарських угідь значною мірою залежить від природних умов зони, в якій ведеться аграрне виробництво. Як відомо, на території республіки виділяють три основні зони: Полісся, Лісостеп, Степ. До поліської зони входять: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернігівська області; лісостепової — Вінницька, Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька; степової — Луганська, Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Кіровоградська, Республіка Крим, Миколаївська, Одеська і Херсонська. Іноді, коли виникає необхідність підкреслити специфіку природно-економічних та екологічних умов сільського господарства, із складу поліської зони виділяють підзону Карпат, до якої включають Закарпатську, Івано-Франківську і Львівську області [5, с. 93—94].

Між природно-економічними зонами існують досить суттєві відмінності в структурі сільськогосподарських угідь. Якщо на Поліссі рілля в їх складі становить лише 70%, то в Лісостепу — 86%, в Степу — 83%. У поліській зоні найменша розораність земель, оскільки тут найбільша питома вага природних кормових угідь — майже 30%, порівняно з 12 в Лісостепу і 13 в Степу. Питома вага багаторічних насаджень у всіх зонах незначна (дещо вища в Закарпатській області), проте в Степу вона в 1,8, а в Лісостепу в 1,2 раза більша, ніж на Поліссі. Нині в Степу розміщено понад 2/5 всієї площі багаторічних насаджень, у тому числі 1/3 садів і 9/10 виноградників.

В Україні з усієї площі високородючих грунтів понад 60% становлять різні чорноземи, близько 20% - лісостепи

Інтенсивне використання землі, особливо в індустріальних і урбанізованих регіонах супроводжується перетворенням і зміною основних її природних первісних властивостей і виникненням нових трансформаційних внутрішніх зв'язків і процесів. Щорічно з поверхні Землі зникає близько 2 млн м орного шару. Спостереження показали, що зменшення товщини цього шару на 10 см знижує урожай на 20%. В екологічній науці навіть з'явився спеціальний термін — дезертифікація, що означає «проблеми перетворення земель в пустелі».

О. Я. Яблоков вказує на чотири основні причини що викликають деградацію грунтів. Перша — ерозія механічне руйнування грунтів водою і вітром. Друга — опустинювання, аридизація — все більше грунтів стає непридатними для сільського господарства через висушування Третя — токсикація, зараження грунтів різними антропогенними речовинами, в тому числі і внаслідок неправильного зрошення (сюди ж необхідно віднести втрати грунтів внаслідок аварій на АЕС). Четверта — прямі втрати через відведення сільськогосподарських угідь під міські будівлі, дороги, аеродроми та ін. [43, с. 248—249]. У цих умовах центральне місце посідає проблема охорони земельних ресурсів, яка за порівняно короткий час вийшла за межі безпосередньої охорони землі і набула значення збереження землі як основного компонента біосфери.

У зв'язку з дедалі більшою орієнтацією використання ріллі на виробництво кормів у перспективі площа кормових угідь збільшуватиметься. істотна частина урожаїв витрачається на корм худобі. Так, близько 60—66% зерна у чистому вигляді або після переробки в перерахунку на посівну площу йде на корм. Всього нині на тваринництво продукує близько 2/3 посівної площі, а, з природними угіддями — більш як 80% загальної площі сільськогосподарських угідь. Однак така величезна кормова площа не завжди раціонально використовується. Спостерігається зниження продуктивності сіножатей і пасовищ, що пояснюється, по-перше, недостатньою увагою до цих угідь, їх еродованістю, незначним упровадженням прогресивних технологій догляду за ними, низькою питомою вагою меліорованих пасовищ і сіножатей, безсистемним випасанням худоби і перевантаженням нею природних пасовищ; по-друге, спостерігаються часті переходи виснаженої й порушеної, ріллі в пасовища, а розорюються найкращі пасовищні ділянки, Наприкад, у 50-ті роки здійснено масове розорювання, затоплення у зв'язку з гідробудівництвом високопродуктивних заплавних лук, що призвело до скорочення їх площ. удвічі порівняно з 1930 p. Передова практика свідчить, що-інтенсивна форма луківництва, створення довгострокових культурних пасовищ раціональних розмірів ефективніші,. ніж використання природних угідь під ріллю.

Загострюють земельну ситуацію інтенсифікація сільськогосподарських робіт, надходження могутніх машин, збільшення доз внесення добрив, використання хімічних засобів захисту рослин. Значно ускладнилась агротехніка.. В результаті підвищилась урожайність багатьох сільськогосподарських культур, але й набагато збільшилося навантаження на землю.