Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас - Страница 6

Вона набрала собі всякого добра і вилізла в ліве вухо. А голова так і загула, де й ділась, мов крізь землю провалилась…

Вранці вернувся дід. Увійшов у свою землянку — так куди! Й не пізнати ні землянки, ні дідової дочки: в землянці, як у світлиці, прибрано та чисто, а дідова дочка сидить, як панянка пишна, убрана в шовкове плаття та в золото, а коло неї лакеї та служебки ходять, і тільки вона очима проведе — уже й знають, чого їй треба. Як увійшов дід, вона зараз розказала йому все, що було, дала йому грошей:

— Оце, — каже, — дідусю, за те, що ти прийняв мене, нещасну сироту.

Потім звеліла запрягти карету і поїхала до свого батька.Її там не впізнали, і як уже вона розказала все, то мачуха аж об поли вдарилась, що, бач, вона думала її з світу зігнати, а тут зовсім не так вийшло… Вона погостювала трохи, дала батькові грошей та й поїхала в город, купила там собі будинок і зажила панію. Як тільки вона поїхала, баба давай торочити дідові:

— Одведи та й одведи й мою дочку туди, де була твоя: нехай і вона стане такою панією.

— Та й нехай же збирається; я одведу.

Вона зараз налагодила харчів — не попелу та печини, як дідовій дочці, а борошна, пшона і всяких ласощів. Поблагословила дочку:

— Слухай, — каже, — батька; куди він вестиме, туди й іди за ним.

Пішли, увійшли в ліс. А ліс темний-темний, дуби такі товсті, що чоловік не обніме, і хоч би де стежечка, так, немов там ніколи чоловіча нога не була, аж сумно якось.

Йшли-йшли, дивляться — стоїть хата на курячій ніжці. Вони увійшли в ту хату.

— Помагай біг!

Не чути нікого. Заглянула на піч — нікого.

— Ну, зоставайся ж тут, дочко, а я піду тобі дровець нарубаю, а ти тут поки звари вечеряти.

Вийшов і вп’ять прив’язав до вугла колодочку, а сам потяг додому. Вітер повіє, то колодочка стук-стук, а бабина дочка в хаті:

— То мій батенько дровця рубає.

Наварила вечеряти. Жде-жде — батька нема. От вона вийшла та й гукає:

— Ой хто в лісі, хто за лісом, ідіть до мене вечеряти!

Не чути нікого. Вона вдруге, втретє — не чути. Аж стукотить, гримотить Кобиляча голова.

— Дівко, дівко, одчини!

— Не велика пані — сама одчиниш.

— Дівко, дівко, через поріг пересади!

— Не велика пані — сама перелізеш.

— Дівко, дівко, зсади мене на піч!

— Не велика пані — сама злізеш.

— Дівко, дівко, дай мені їсти!

— Не велика пані — сама возьмеш.

— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!

— Не хочу.

— Коли ж ти, — каже, — не хочеш мене слухати, так я тебе з’їм.

Ухватила її, полізла на піч, забралась аж у самий куточок та й з’їла її,

а кісточки забрала в торбинку й повісила на жердочці.

А баба жде дочки ось-ось, як не видно — приїде в кареті панночкою.

У баби була сучечка, та така, що все правду казала.

От раз та сучечка бігає коло хати та й дзявкотить:

— Дзяв, дзяв, дзяв! Дідова дочка як панночка, а бабиної кісточки в торбинці.

Баба слухала-слухала, розсердилась, перебила сучечці ногу. А сучечка скака на трьох ногах та знов своєї:

— Дзяв, дзяв, дзяв! Дідова дочка як панночка, а бабиної кісточки в торбинці.

Баба перебила їй і другу ногу. Не вгамувалась сучечка — дзявкає та й дзявкає, аж поки поперебивала баба їй усі лапки. Вона тоді вже качається, а все-таки своєї — дзяв і інше… Розсердилась баба і вбила сучечку.

— Оце тобі,— каже, — за те, щоб не віщувала, проклята личина!.. Увійшов дід у хату.

— Піди-таки та й піди, діду, навідайся до моєї дочки: може, її вже й на світі немає.

Пішов дід, найшов ту хатку, де кинув бабину дочку. Увійшов — нема нікого. Він заглянув на піч — там висить торбинка. До торбинки — повна кісток.

— Правду, бачу, казала катова сучечка, — сказав він. Прийшов додому, показав бабі кісточки. Баба давай його лаяти:

— Ти, сякий-такий, нарошне оддав її звірякам, нарошне з світу зігнав.

І не було вже сердешному дідові просвітку до самої смерті…

Як був собі цар да цариця, а в їх у дворі криниця, а в криниці — корець, моїй казці кінець.

Коза-дереза

Були собі дід та баба. Поїхав дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а рано на другий день посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому. Тільки до воріт став доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От дід розсердився на сина, що він погано худоби доглядає, та й прогнав його.

На другий день посилає другого сина — меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому. Тільки став до воріт доганяти, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От дід і того сина прогнав.

На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала доганяти до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От дід прогнав і бабу.

На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:

— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?

— Ні, дідусю, я не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку, — тільки пила, тільки й їла!

От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалась та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку, — вона туди вбігла та й заховалась на печі.

От прибігає зайчик, коли чує — хтось є в хатці. Зайчик і питається:

— А хто, хто в моїй хатці?

А коза сидить на печі та й каже:

От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:

— Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?

— Як же мені, ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!

А ведмідь:

— От я його вижену! Побіг до хатки:

— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:

Ведмідь і злякався.

— Ні,— каже, — зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.

От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і