Українські народні казки - Капущак (сост.) Тарас - Страница 41

Цар на все погодився. Лікар приступив до роботи. Мав лікар жилу із бика і почав нею швакати царя по голому тілу. Б’є, б’є, а цар так риче, як бугай. Та не так швидко діялося, як говориться. Чотирнадцять днів лупив хлопець царя по тілу і змащував роги. Так домучив пресвітлого, що той вже ледве дихає. Нарешті хлопець вийняв грушу, порізав на кусники, кинув до погара, змішав з водою і подав хворому. Тільки цар випив медицину, як роги відпали.

По телефону лікар подзвонив, щоб з бричкою прибули за царем і повезли його до лікарні, бо рогів уже нема. Привезли царя, доктори дивляться на нього, шкодують, чого такий побитий, чому на ньому чистого місця нема. Але раді, що й сліду нема, де стирчали роги. Хвалять заграничного лікаря.

— Мудрий чоловік, якщо таку страшну недугу вилічив.

Настала черга лікувати царицю. З пресвітлою лікар робив те саме, що й з царем. Правда, так її не бив, бо вона була слабша. Заводила жіночим тонким голосом, як коза. На чотирнадцятий день хлопець дав їй грушу, і роги відпали.

Повезли царицю до лікарні. Навіть в газетах з великою радістю понаписували кореспонденти, що царська родина врятована від страшно ї біди. І вславляли всі заграничного лікаря до самого неба.

Прийшла черга до царівни. Лікар взявся і її лікувати. Приступив до не ї, постукав інструментом по рогах і каже:

— Ой, небого, тут буде найтяжча операція. Бо в тебе молода кров. А то значить, що тебе треба найдужче бити.

Царівна м’яка, тучненька дівчинка. Тіло таке біле, що й на гусці такого пір’я нема. Коли почав її швакати лікар, вона так пищала, що слухати не можна було. Лікар б’є, не шкодує. Б’є до смерті, а помирати не дає. Та дарма. Так ї ї домучив, що й роги готова б носити, тільки б уже не бив.

Лікар відчиняє двері до кімнати, ще не починає «операцію», а вона вже на все горло пищить. Так чотирнадцять днів лікував хлопець царівну. А на чотирнадцятий день вийшов з палати на короткий час і відразу повернувся. Каже їй:

— Пообіцяй, що виконаєш усі мої накази. Інакше тобі ще нині буде кінець.

— Обіцяю, обіцяю.

— Ти мене впізнаєш?

Придивилася до нього.

— Не впізнаю.

Зняв шапку.

— А тепер впізнаєш?.. Я легінь, з яким ти грала в карти, якого ти обдурила, від якого викрала гаманця, чарівну шапку і пищалку. Я той, кого ти веліла кинути на високу гору.

Принцеса впізнала хлопця.

— Що зараз хочеш? Померти чи повернути мої речі?

Царівна налякалася так, що говорити не могла. Та повертати чарівного гаманця, чарівну шапку і чарівну пищалку не хотіла.

Лікар знову почав «операцію». Та так почав рвати бичою жилою по голому тілу, що царівна тільки застогнала.

— Ой, даю, даю, даю!

— Де ті речі?

— Там і там… Під піччю викопана яма… Яма замазана глиною так, що сліду не видно! Іськай і там знайдеш гаманця.

Довго, досить довго шукав, доки знайшов. Перевірив гаманця й поклав до кишені. Повернувся до царівни:

— Де чарівна шапка?

— Там і там. Під шафою викопана яма. Іськай, знайдеш.

Знайшов і шапку. Перевірив, поклав до своєї торбини.

— Де пищалка?

— Там і там. Копай під столом, підривай підлогу.

Знайшов і пищалку. Перевірив, поклав у торбину.

А тепер приступився до царівни:

— На прощання хочу дати тобі ще мало «ліків», щоб ти мене не забула скоро.

І бичою жилою почав знову швакати царівну по білому тілу. Так бив, що ледь не померла.

Зробивши «операції», давши «ліків», хлопець добув грушку. З’ їла вона, і роги відпали. Подзвонив лікар по телефону, щоб прийшли за принцесою і повезли її до лікарні. Ще сказав їй:

— Декому скажеш про мене щось, відразу погинеш.

Нікому не сказала, як лічив її, царя і царицю.

А хлопець сів собі на бричку і поїхав до невідомого міста. Місяць тут відпочивав, поки звичайні лікарі лікували царя, царицю і їх доньку від побоїв. А коли почув, що вони вже здорові, виповів їм війну.

Царське військо стало фронтом. Хлопець вийняв пищалку, і з’явилося війська стільки, як морського піску, як по деревах листя, як по землі трави. Прибіг генерал:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Царя, царицю, царівну знищити! Знищити міністрів, старших офіцерів, всіх панів-зрадників! Коли всіх голови ляжуть, спитайте молодих офіцерів і простих вояків: «Піддаєтеся або хочете помирати?»

Так і сталося. Знищили царя, царицю, царівну, міністрів, старших офіцерів, всіх панів, котрі обдирали невинний народ. Далі спитали простих вояків і малих офіцерів:

— Піддаєтеся або хочете битися і погинути?

— Не хочемо свою кров проливати за наших ворогів! — гукнуло військо.

І припинилася війна, закінчився бій. Всі сплеснули руками і гукнули:

— Хай живе молодий цар!

І молодий цар перебрав державу. Знайшов собі красну дівчину з простого роду, чесну, роботящу челядину. Заручилися і справили свадьбу. На весілля жених запросив своїх братів. І кожного, хто був на гостині, обдарував дорогоцінними подарунками. На весіллі заявив, що знімає з людей великі податки.

Радість була велика. Прості люди тішилися, що молодий цар справедливо управляє державою.

По весіллю молоді щасливо, в любові жили. Можливо, що й тепер живуть вони, якщо не померли.

І на цьому казка закінчилася.

Кирило кожум’яка

Колись був у Києві якийсь князь, лицар, і був коло Києва змій, і щороку посилали йому дань: давали або молодого парубка, або дівчину.

Ото прийшла черга вже й до дочки самого князя. Нічого робить, коли давали городяни, треба й йому давати. Послав князь свою дочку в дань змієві. А дочка була така хороша, що й сказати не можна. То змій її й полюбив. От вона до нього прилестилась та й питається раз у нього:

— Чи є,— каже, — на світі такий чоловік, щоб тебе подужав?

— Є,— каже, — такий — у Києві над Дніпром… Як вийде на Дніпро мочити кожі (бо він кожум’яка), то не одну несе, а дванадцять разом, і як набрякнуть вони водою з Дніпрі, то я візьму та й учеплюсь за них, чи витягне-то він їх? А йому байдуже: як поцупить, то й мене з ними трохи на берег не витягне. От того чоловіка тільки мені й страшно.

Князівна і взяла собі те на думку й думає, як би їй вісточку додому подати і на волю до батька дістатись? А при ній не було ні душі,— тільки один голубок. Вона згодувала його за щасливо ї години, ще як у Києві була. Думала-думала, а далі і написала до отця.

— От так і так, — каже, — у вас, тату, є в Києві чоловік, на ймення Кирило, на прізвище Кожум’яка. Благайте ви його через старих людей, чи не схоче він із змієм побитися, чи не визволить мене, бідну, з неволі! Благайте його, таточку, і словами, і подарунками, щоб не образився він за яке незвичайне слово! Я за нього і за вас буду довіку богу молитися.

Написала так, прив’язала під крильцем голубові та й випустила у вікно. Голубок злинув під небо та й прилетів додому, на подвір’я до князя. А діти саме бігали по подвір’ї та й побачили голубка.

— Татусю, татусю! — кажуть. — Чи бачиш — голубок від сестриці прилетів!

Князь перше зрадів, а далі подумав-подумав та й засумував:

— Це ж уже проклятий ірод згубив, видно, мою дитину!

А далі приманув до себе голубка, глядь, аж під крильцем карточка. Він за карточку. Читає, аж дочка пише: так і так. Ото зараз покликав до себе всю старшину.

— Чи є такий чоловік, що прозивається Кирилом Кожум’якою?

— Є, князю. Живе над Дніпром.

— Як же б до нього приступитись, щоб не образився та послухав?

Ото сяк-так порадились та й послали до нього самих старих людей.

Приходять вони до його хати, відчинили помалу двері зо страхом та й злякались. Дивляться, аж сидить сам Кожум’яка долі, до них спиною, і мне руками дванадцять кож, тільки видно, як коливає отакою білою бородою! От один з тих посланців: «Кахи!»