Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 29

І раптом — наче хто штрикнув мене чимсь гострим у груди. З темряви виринула човен. Вона пливла прямо на нас. Ближче, ближче, ближче. В човні грізна постать гребе веслом. Книш!

Серце повисло в мене на тоненькій ниточці — от — от обірветься. Я обхопив руками ніс човна, не ворушуся.

І тут на кормі дзвінко клацнув курком Кукурузо і тремтячим голосом басовитим щосили крикнув:

— Р — руки вверрх!

Я забув про ліхтарик, забув, що мені треба кричати, і панічно заверещав:

— Дядя міліціонер, сюди!.. Дядя міліціонер, туди! І завмер злякавшись власного голосу.

— Руки вгору! Руки вгору! — Скоромовкою і вже не так басовито повторив Кукурузо і теж розгублено замовк.

Якусь мить було тихо, потім…

— Га? — Ніби недочув, запитала «грізна постать».

І… щось глухо вдарилася об дно нашого човна — це випало з Кукурузових рук рушницю. А я на все небо роззявив від несподіванки рота. І, тільки зараз згадавши про ліхтарику, натиснув на важіль, видавлюючи з нього світло.

Перед нами був… дід Варава.

— Діду, це ви? — Плаксивим розгубленим голосом запитав нарешті Кукурузо.

— Так я ж, я, — сказав дід, підпливаючи до нас. — Не впізнали?… Так як же це вас розуміти? У розбійники, онучок, пішли, значить? Рушниця на людей наставляєш? З наукою нічого не вийшло, так в розбійники подалися?…

— Та що ви, діду? — Верескнув Кукурузо. — Таке скажете! Які там розбійники! Ось гляньте тільки! А ну присвітив, Павлуша.

Я зажікал ліхтариком. Я готовий був всю ніч жікать, так я був радий, що це дід Варава. Я просто готовий був його цілувати. Страх мій — як корова язиком злизала. Раз це дід Варава, я вже не боявся нічого на світі. Я направив світло ліхтарика на поплавки.

— Ага, — сказав дід, — бачу. Мережі. Значить, не розбійники, а браконьєри ви… Обрадував, називається… Ті ж самі штани, тільки застібка ззаду.

— Та що ви, діду! Це ж не ми, це ж не наші. Це Книш. Ми вислідили його і хочемо затримати.

— Ось воно що? Книш? А ви не помиляєтесь?

— Так ми своїми очима бачили! — Тепер уже не втримався я. — І як ставив, і як вибирати один раз приїздив… Удвох з Шлеперка.

— Ну, тоді інша справа. Тоді ви молодці. Тільки рано ви його чекаєте. Він приїде під ранок, години в три — чотири. А зараз ще дванадцяти немає.

— Та ну! — Здивувався я.

— А ви думали, що вже й ніч пройшла? Давно чекаєте?

- Із самих сутінків.

— Ось бідолахи. І не заснули. Ну так лягаєте, а я постояв, раз так. А потім розбуджу.

— Та що ви — мені зовсім не хочеться спати, — приндився Кукурузо.

- І мені, — змушений був сказати і я.

— Ну дивіться, — байдуже сказав дід і обережно став заганяти свій човник в очерети поруч з нашим.

Ми мовчали. Кукурузо, видно, чекав і боявся дідових розпитувань. Але дід мовчки маскував свій човник очеретами. В таких випадках завжди краще самому щось питати. І Кукурузо нарешті несміливо запитав:

— Діду, а ви як тут опинилися?

— Топитися їхав. З горя. Що у мене онук такий недолугий.

— Та не жартуйте, діду.

— Ось, цікаво мені з тобою жартувати!

— Ну, скажіть, діду, — канючив Кукурузо.

Ти ж мені збрехав, чого ж я повинен правду тобі казати.

— Так я… — затнувся Кукурузо. Що ж тут скажеш?

— Ех — хе — хе, — сумно зітхнув дід. — Куди ж я міг їхати!.. Тебе, дурника, шукав… Взявся це я сьогодні вдень рушницю своє чистити. У неділю ж відкриття полювання. Вирішив і твоє почистити. Думаю, хоч і двієчник ти, а жалко — все одно треба ж з тебе мисливця зробити. Дивлюсь — ні твого рушниці. Туди — сюди, всю хату перерив — нема. Невже, думаю, вкрав хтось? Потім глядь — набоїв майже половини нема (вони ж у мене, дурнику, на рахунку). Став здогадуватися. Тим більше, бачу, і стеганкі немає, в якій ти зі мною на полювання ходив… Але все?таки вирішив перевірити. І потяг аж у Піски до тітки Ганни… Отак ти мої старі ноги жалієш! Туди сім кілометрів, назад сім. Там тебе, ясна річ, не знайшов… Ганні не став нічого говорити, щоб не хвилювалася. Ну, думаю, не інакше, як у плавні хлопець махнув, чортова душа. Я і сам туди пацаном колись тікав… Прийшов з Пісок — уже вечоріло. Треба б на ранок пошуки відкласти, та на душі неспокійно. Все?таки плавні — це не жарт. Не один фашист могилу тут собі знайшов. Чим вдома сидіти, дай, думаю, поїду пошукаю. І поїхав. Ось так?то…

Ми всього могли очікувати — і того, що дід буде сильно лаятися, і навіть вуха надере, як бувало. Але що дід говоритиме так просто і відверто, ми, звичайно, не думали. Ми принишкли і мовчали.

— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина чи ні? — З болем сказав дід.

— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.

— А ти що думав — дід вічний?… На дев'яносто вже повернуло! Ще трохи — і шубовсть у могилу вниз головою. Недовго чекати вже…

— Я, може, ще навіть раніше вас помру. Пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.

— Е, синку, закон є: молоді можуть вмерти, старі повинні померти… Так уже заведено. І не потрібно в цьому змагатися. Краще в іншому чим — небудь.

Запанувало мовчання. Видно, слова діда сильно засмутили і схвилювали мого друга. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличники давав, а тут… Ех, краще б він нам вуха надрав…

— Діду, — жалібно сказав Кукурузо, — ви не говорите матері. Я вас прошу. А, діду?

— Та що там говорити. Нічим радувати.

— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменування здам.

— Побачимо… Лягайте — но поспіть небагато. Тому що в самий потрібний момент будете як черв'яки в непритомності. Ще довго чекати.

— А ви? Може, ви поспіть, а ми почергувати.

— Давай — давай! — Буркнув дід… Це вже було звичне дідове «давай — давай», і від нього стало легше.

Кукурузо більше не сперечався і слухняно став укладатися. Я, звичайно, теж.

Сон поборов мене відразу, як тільки я поклав голову.

І здалося мені, що не проспав я й хвилини, як хтось торкнув мене за плече. Я розкрив очі і в той же час відчув на своїх губах дотик зашкарублого дідова пальця. І відразу зрозумів, що потрібно мовчати.

Уже світало, і в сірій передсвітанковій імлі я побачив, що Кукурузо сидить на кормі і блимає заспаними очима. Я обережно підвівся і подивився на плесо. Книш сидів у човні і вибирав з мереж рибу. Шлеперка не було. Великі щуки, лящі і карасі мокро шльопалися на дно човна. Улов був багатющий!

— Ну, пішли, хлопці, — шепнув дід і голосно кашлянув: «Кха — кха!»

Книш здригнувся, зіщулився, втягнув голову в плечі. Дід обережно, не поспішаючи виводив свій човник з очеретів. Миза дідом.

— Бог в допомогу, чоловіче добрий, — спокійно сказав дід, підпливаючи до Книша.

— Ги — ги… Зд — здрастуйте, — придуркувато вишкірився Книш. — Ну і налякали ви мене, діду. Я вже бог знає що подумав. Ги — ги.

— Рибку ловиш? — Так само спокійно запитав дід.

— Ага, ага… — закрутився на місці Книш. — Дивіться, скільки! Ось улов! Навіть сам не очікував… І ось тут буде. Я як раз про вас думав. Неодмінно, думаю, завезу дідові самих лучшенькіх. От добре, що ви зустрілися. Беріть, будь ласка, які на вас дивляться. Ось цю щучку, і карасиків цих, і лещіка… Куди вам покласти?

Книш взяв найбільшу щуку і вже нахилився, щоб кинути дідові в човник, але дід різким рухом відштовхнув його руку, і щука впала в воду — тільки бризки полетіли.

— Збирайся. Поїдемо, — строго сказав дід.

— Куди? Що? Ось жартують… Ги — ги, — знову ошкірився Книш.

— Збирайся, кажу! — Повторив дід.

— Та що ви? Ну навіщо? Це ви серйозно? Та почекайте… Хочете, я вам половину риби віддам. І чарку поставлю. І цукерок хлопцям куплю.

— Ех, даремно ти, чоловіче, живеш на світі. Тільки повітря отруює і продукти псуєш… Збирайся.

Ми сиділи в своєму човні притихлі і тільки дивилися. І як це дід не боїться?! Без рушниці, без нічого! Книш ж під — он який здоровий! Штовхне раз, і — пропав дід, як булька на воді. Але Книш був як собака побита. Навіть здавалося, що у нього є хвіст і він його стиснув. І очима дивився зовсім собачими. Поспішно він вибирав мережі і мовчки поглядав на діда, як шкодливий щеня.