Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо - Нестайко Всеволод Зиновьевич - Страница 14

Всі розпливлося в мене перед очима від думки про те, як нерозумно гинуть наші молоді, квітучі життя. Ми відвернулися один від одного і зашморгав носами, гублячи на курну землю горючі сльози в очікуванні останньої години. У мене заніміла ліва нога (повинно бути, тому, що я незручно лежав). «О, вже одна нога віднімається! Значить, вже скороі розпливлося в мене перед очима від думки про те, як нерозумно гинуть наші молоді, квітучі життя. Ми відвернулися один від одного і зашморгав носами, гублячи на курну землю горючі сльози в очікуванні останньої години. У мене заніміла ліва нога (повинно бути, тому, що я незручно лежав). «О, вже одна нога віднімається! Значить, вже скоро», — подумав я і ще відчайдушніше зашморгав носом., — подумав я і ще відчайдушніше зашморгав носом.

І раптом зовсім поруч хтось голосно сказав:

«Говорить Київ. Вісімнадцять годин. Передаємо останні известияоворить Київ. Вісімнадцять годин. Передаємо останні известия»..

Нас ніби хтось підкинув.

— Ява, — кричу, — це ж радіо в селі говорить! Ми врятовані! А він:

— Павлуша, побігли, поки говорить! А то замовкне, знову заблукаємо.

І ми рвонули. Ох і рвонули! У вухах зашуміло.

Але не встигли ми пробігти і кількох кроків, як Ява об щось спіткнувся і гепнувся на землю. Я з розгону — на нього.

Схаменулися, селі, дивимося — а це наші портфелі. Ну як у казці прямо. Ми засміялися дурним щасливим сміхом.

Коли ми були вже в селі, Ява задумливо сказав:

— Так, радіо — це все?таки річ!..

– І кукурудза — теж сила.

Глава VII

Шукаємо острів

Тепер ви розумієте, що Ява був справжнім Робінзоном Кукурузо. Самою долею призначено йому було носити це ім'я.

— Ти що ж, прямо сьогодні хочеш бігти на острів? — Запитав я.

— Бач, який ти спритний! «Сегодня»! — Невдоволено сказав Кукурузо. — Треба ж спочатку знайти, вибрати підходящий безлюдний острів, приготуватися, а тоді вже тікати.

— А що там вибирати? Висадився на який завгодно і живи.

— Тобі — звичайно! А мені двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів жити. Думаєш, легко?

— Так я хіба що — можна і вибрати. Хоч зараз. Поїхали?

— Трохи згодом. Через годинку. Коли дід у сільмаг піде.

— А що ти вдома скажеш перед тим, як втекти? Вони ж хвилюватися будуть. Все село на ноги поставлять. Пошуки почнуть. І міліціонер товариш Валігура, і все. Я собі уявляю!

— Звичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Будьте здорові. Пишіть листиЗвичайно ж, я не скажу: «Дорогі родичі, я тікаю від вас на безлюдний острів. Будьте здорові. Пишіть листи». Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й батькові взагалі нічого не доведеться говорити. Мати завтра до Києва на нараду передовиків їде. Тиждень пробуде, не менше. Батько на курсах в районі. Один дід буде вдома. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Иришка зараз гостює. Щось вигадаю. Щоб паніку заздалегідь не піднімав… Це ж комедія. Ніхто ж так на безлюдний острів не тікає. Матері й батькові взагалі нічого не доведеться говорити. Мати завтра до Києва на нараду передовиків їде. Тиждень пробуде, не менше. Батько на курсах в районі. Один дід буде вдома. А дідові я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тітки Ганни у Піски піду. Там же і Иришка зараз гостює. Щось вигадаю. Щоб паніку заздалегідь не піднімав.

— А потім що? Коли мати приїде і коли дізнаються, що ти пропав?

— А мені що — хай шукають. Лише б не знайшли. Гуньку теж пам'ятаєш, три дні шукали, а потім перестали. І нічого. Тепер рідко хто і згадує. Так і мене… — І тут голос у Кукурузо затремтів. Напевно, думка про те, що його забудуть, була все?таки гірка йому. І він поспішив перевести розмову на інше: — Головне, острів хороший знайти треба. Щоб і місце рибне було, і дичина щоб…

— А ти й рушницю брати будеш?

— А як же. У Робінзона було навіть кілька рушниць. Але нічого, я і з однієї своєї берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку? Б'є як божевільна. Краще дідового Зауера.

Це, між іншим, Кукурузо перебільшував. Та я не став сперечатися: хлопець на двадцять вісім років на безлюдний острів тікає, хай потішиться. Торік дід подарував йому на день народження берданку і почав брати з собою на полювання — привчати. Кукурузо дуже пишався і своєю одностволку, і тим, що ходив на справжню, доросле полювання. Я заздрив йому і теж мріяв про рушницю.

У сінях почувся кашель, рипнули двері, і у двір вийшов дід Варава. Метнув на нас сердитий погляд і сказав:

— Я в сільмаг на хвилинку. Дивіться мені, не бешкетувати тут!

— Так ми нічого. От тільки на річку, може, сходимо викуповується. Спека адже така, — прохальним тоном сказав Кукурузо.

— Уроки, уроки вчити треба, а не купатися. Двієчник! — Буркнув дід і, крекчучи, переступив через перелаз.

Я з сумнівом глянув на Кукурузо.

— Нічого, підемо, — тихо сказав він. — Я знаю цю «хвилиночку». Зустрінуться біля сільмагу з дідом Саливонів і години три говорять, мають не менше. Допоможи мені дорізати буряк, і підемо.

Удвох ми швидко дорізали буряк, задали свині корм і пішли.

Хоча нічого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човні в плавні (скільки разів їздили і рибу ловити і просто кататися), але зараз ми пробиралися до річки потай, весь час озираючись. І жодної хорошої човном не скористалися. Хоча всі вони були прив'язані біля берега і нам не заборонялося брати їх — тут і мого батька човен був, у діда Варави цілих три (човник — «довбанка» і дві плоскодонки). Ми роздяглися і перепливли на інший бік, на піщаний острівець, де за великим кущем краснотала лежала зношена, як стара туфля, нічия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так і не зробили підводний човен. Втім, перед самим іспитом, як ви пам'ятаєте, ми її зашпаклювали, просмолити, і вона хоч і пропускала воду, але не тонула: якщо не забувати вичерпувати, плисти можна. Тут же, під човном, лежало довге потріскане весло, яке ми ще тоді «позичили» у діда Варави. Він і не помітив — у нього в сараї весел з десяток валяється: і короткі — для човника, і довгі — для плоскодонок. У нас знаєте як на плоскодонках їздять? Стоячи. Стоїш на кормі (або ж на носі) і то з одного боку, то з іншого підгортаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вміти треба! Якщо не вмієш, можеш — перекиди! — І годуй раків. Ну, ми з Кукурузо змалку вміли, нам не страшно.

— Черпак не забудь, а то ротом сьорбати доведеться. Бачиш, тече таки, калоша стара, — сказав Ява.

Відштовхнулися ми й поїхали.

Обігнули острівець — і вже в очеретах. За вузенькою смужці пливемо. Гребе Кукурузо — хоч і я добре вмію, — але в нього виходить краще. Гребе тихо, обережно — дивиться в обидва. Стружка вузька, весь час загортає. Гребеш сильніше, ніж потрібно — раз! — І човен уже носом в очерети залізла. Відштовхуйся тоді назад, витягуй ніс — морока!.. Добре гребе Кукурузо — жодного разу в очерети не врізався.

Я лежу на носі, дивлюся в воду. Вода прозора — прозора, до самого дна видно: водорості, кореневища лілій, корчі. І навіть видно, як серед водоростей риби шастають. Цікаво!

Все далі і далі заглиблюємося ми у плавні. Несподівано за поворотом відкрився широке плесо. Гладь — ні зморшки. Білі і жовті лілії розкидані, як на картинках, що на нашому базарі продаються. Тільки замість лебедів посеред плеса два нирка плавають. Побачили нас — і нема. Так швидко пірнули — начебто і зовсім не було. Потім глядь — метрів за двадцять з'явилися, ніби інші…

Знову ми в стружку заїхали.

Ш — ш-ш! С — с-с! Ш — ш-ш! — Качки пролетіли.

Мисливський сезон не відкрився, і, ще нелякані, качки сміливо літають над нами.

— От би рушницю! — Говорить Кукурузо.

— Да — а, — тягну я.

Правду кажуть — мисливський рай тут, у плавнях. Уявляю, скільки мисливців приїде на відкриття сезону. І ті, звичайно, приїдуть, київські, що завжди приїжджають. Ось той довготелесий, в окулярах, — Олег, який власну «Волгу» має. І кремезний Сидоренко. І вилицюватий, з рідким волоссям Засувка (справжнє прізвище таке). І зовсім без волосся, лисий, товстий Батюк. Всі вони кандидати в якісь науки.