Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович - Страница 91

- А Червона книга? Це ж книга звинувачень… І щодалі вона росте й росте…

- Потрібне щось кардинальне, повсюдне, - нахмурює чоло Заболотний. - Ліси планети, хіба такого вони потребують догляду? Ріки, що колись їх називали пречистими, а тепер… Є вчинки, котрі сьогодні мають сприйматись як колективний гріх людства, тільки так! І кожен з нас мав взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти вартовий планети, відповідаєш на ній за всіх і за все, інакше… інакше…

Я подав йому склянку води. Мене стривожила надмірна його блідизна і ця збудженість, теж надмірна і йому не властива… Лише зараз я помітив, як у ньому нуртує все, і подумалось, які в мого друга вкрай розшарпані нерви, якщо вже він дозволив тут собі скинути з себе свою постійну зовнішню стриманість, майже безжурну оту о'кей-ність. Надпив води, і з обличчя його зійшла гримаса страждання, яку він, мабуть, тільки у цій сірій клітці тридцять п'ятого поверху дозволив собі не приховувати. Я сказав, що пора б йому справді подумати про відпочинок, розпружинитись, зміцнити нерви, і він при цих моїх словах так раптово, знайоме й тепло всміхнувся: знову переді мною був Кирик Заболотний!

- О'кей, - мовив він уже весело, ніби перед цим за мить і не був таким, яким був. - Справа в принципі вирішена, сподіваюсь, наступного літа зустрінемось вдома. Будь певен, що побачиш і мене, як Романа Винника, в бджоляній кольчузі.

І все ж мені було чимось щемливо, аж боляче на нього дивитись. Бо влада літ - це таки влада… Не той і Кирик. І лише з його юної, нестаріючої усмішки деколи проблискувало до мене те, що було і що ніколи більше не вернеться…

Запаливши сигарету, він несподівано вдарився в лірику:

- Гай-гай, аж де вони зустрілися, пасльонові діти! Вже й верби ті наші старезні порубані по балках, де солов'ї гніздились… Колючу акацію насадили по глинищах та яругах… В Чернечій балці навіть лисиць бачили, так її всю заліснили…

- Заліснили, щоб ерозію припинити, - кажу я.

- А як ми тоді залишали Тернівщину… Пригадуєш, як бабуся з Ялосоветкою стояли коло млина…

Цього вечора згадав він чомусь робітфак, нашу студентську юність в парусинових черевиках. О, як ми їх нафабрювали зубним порошком перед тим, як іти в гуртожиток до дівчат!… Згадав і той день, коли ми, здаючи норми ГПО, пішли стрибати з парашутної вишки.

- Як я ждав того дня! - ожвавлюється мій друг. - Стою на вишці, весь у лямках, зібрався з духом… Готовий до стрибка, роблю крок назад, щоб розігнатись, і раптом чую: «Пішов!» - і стусан у спину! Це той інструктор-мурло вирішив, що я злякався, тож і турнув іззаду, щоб піддати хоробрості! На очах у дівчат зробив мене страхополохом!… Образи тієї досі не можу йому забути. Ах, мурло ж, ах, дубина! - з усмішкою лається Заболотний. - До нього навіть не дійшло, що позбавив мене щастя з власної волі, не з чиєїсь принуки, кинутись у повітря, пережити свято духу, перше блаженство польоту…

- Чи не на зло йому й льотчиком став? - кажу Заболотному жартома.

- А що ти думаєш? Може, й це мало значення, - не прийнявши жарту, відповідає він. - В усякому разі, саме після того конфузу я негайно записався до аероклубу.

- І ось відтоді, можна сказати, в польоті… Добре ж у цілому склалось у тебе життя.

- На долю не скаржусь… Пройти крізь жорна літ, витримати всі перевантаги, о, друже, ми а тобою знаємо, що це таке… І мене дивує не те, що буває людина знівечена, викривлена, збита з ніг, дивує інше: як, незважаючи ні на що, всупереч всьому тому, людина зрештою знаходить в собі сили знову піднятись, видобутись з-під тих жорен, зводиться, випростується душею й тілом і знову припадає до того істинного джерела, чистого й світлого, яке тільки й робить її людиною…

- Всього, всього нам дісталося від життя, це правда, - кажу. - Багато чим можна гордитись, а про щось би хотілось, може, й забути… О, якби молодість знала!…

Заболотний мовчки дивиться в стелю, заглиблений у власні думки.

- Це так, - чую згодом його, - і польотів було, і приземлень… Часом сміялись над тим, над чим не треба було сміятись. Вклонялись тому, що було не варте поклонів. Крізь які хащі блукань, засліплень доводилось продиратись людям нашого покоління, а що не кажи, рух ішов таки ж по висхіднійі До прозріння, до істини вів, чи, образно кажучи, до відкриття кожним своєї Мадонни…

- Снаги додає пізнання. Та тільки ж літа біжать… Бачу, й ти втомився?

- «Жить на пределе» - ти чув такий вислів? - після мовчанки поглянув на мене Заболотний. - Було таке motto в ужитку серед хлопців нашої ескадрильї. Весь час перебували в найвищій напрузі, на грані, на межі.

- Десь я читав, що ні в кого з фронтових льотчиків під час польоту не зафіксовано інфаркт… Ти як вважаєш - це відповідає істині?

- Принаймні я не пригадую в нас жодного такого випадку… Навіть тяжкопоранений, навіть поранений смертельно - і той кінець кінцем дотягував до аеродромного поля… Вмирали після, але не в польоті.

- Отже, наука могла б сказати, що в польоті людина межує з безсмертям?

- Жарти жартами, а доки летиш, напруга нервів справді, видно, така, що її не просто здолати… І загалом у людині багато загадкового… Якщо вірити йогам та льотчикам фронтовим, - посміхнувся Заболотний, - людина мае в собі потенціал можливостей просто-таки фантастичних, до глибини ще ніким не досліджених…

- Соня казала, що після тієї японської аварії тобі було заборонено літати? Навіть у ранзі звичайного пасажира?

- Торік під час відпустки вперше прорвався в небо! Можеш уявити, як це льотчикові після тривалого нелітан-ня знов опинитися на борту, хай це всього лиш АН-24… Так себе відчув - ну, справді ніби вперше. Співати хотілось, єй-же-єй… Ще й не злетіли, а вже струменем повітря погнало, бачу, як вітер жене, хвилює під крилом аеродромну траву… «Соню! - кричу. - Дивись!», - а вона тільки сміється… До речі, як це вона там, вірна моя Хранителька?… Дозволь потелефонувати.

Розмовляючи з Сонею по телефону. Заболотний час від часу хмуриться:

- Знаю, знаю, голубко… Все буде гаразд. Про зміну рейсу мені ще вдень в секретаріаті сказали. - І, поклавши трубку, різко обернувся: - Лечу ж! Замість би додому, лечу на чорний континент.

Для мене це була цілковита несподіванка. Адже останні дні тільки й мови було, що Заболотні, вже вибувши тут своє, ось-ось мають повернутися в Союз, додому, до тих своїх міфічних бджіл, що завжди викликають усмішку присутніх, і раптом…

- Це остаточно?

- Обговоренню не підлягає. Місія конче важлива. Мені, зрештою, не звикати: політ так політ, а от Соню жалко, - каже Заболотний, - вона зовсім уже настроїлася додому. Дружинам нашим взагалі дістається… А через них уже й нам… Коли довго доводиться перебувати у відлучці, у якомусь відрядженні, то найбільш дошкуляє тобі все-таки це: а як вона там? А що з нею? Надто ж коли в таку яму попадеш, що й зв'язатися з домівкою неможливо, ніякої звістки не маєш… Ось тоді, мабуть, най-гостріше відчуваєш себе моральним боржником перед нею, перед найближчою для тебе людиною. Все життя вона присвятила тобі! І здібності, й сили, і щедрість душі, вміння, турботливість - все віддала тобі й дітям, па все пішла, від чогось, може, омріяного відмовилась, щоб кочувати з своїм вічним мандрівником, ділити все, що на його долю випада.

Мені аж дивно було чути його, завжди стриманого, закутого в захисну оболонку гумору, в цих несподіваних, навіть інтимних відвертощах, у звіряннях про те, як часом винуватим почувається перед Сонею, бо ж далеко не завжди бував достатньо уважним до неї, прикрощів завдавав, навіть не помічаючи цього, - такі речі чомусь найчастіше й зринають перед далекою дорогою… Скільки разів забував на роботі за своїми службовими клопотами навіть зателефонувати їй, запізнювавсь, десь сміявсь, жартував за коктейлями з людьми, по суті, сторонніми, а вона, людина найближча, найвідданіша, в цей час все ждала тебе і навіть не завжди вважала за потрібне потім тобі дорікнути… Є люди ніби одного-єдиного почуття, і були б вони, може, навіть примітивні у своїй одноемоційності, якби це почуття не було любов'ю!… Він говорив про це само-заглиблено, ніби вперше така змога йому з'явилась, - вдивитися в себе, поза метушнею буднів спробувати докопатись до суті, і ось тут, у цім випадковім готельнім номері, він мовби відкривав для себе самого ж себе і всю неоціненну цінність близької для нього людини, матері його дітей, - відчувалось, як повінь гарячої ніжності, несподівано наринулої подружньої вдячності' зараз переповнювали його всього…