Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович - Страница 81

Той, що голосує, здається, й надію вже втратив якось вплинути на цю пролітаючу кавалькаду, та ось раптом останній з «Ікарусів»… зупиняється!

- А вам куди? - з веселою цікавістю накинулись на Заболотного діти, коли щн зайшов до автобуса. Синьо-губі, заїдені шовковицею, сміливо допитувались: - Хто ви? Звідки?

Заболотний, зайнявши вільне місце, вказав дітям на ледь помітно біліючі попід небом хмари-Арарати:

- Я звідти.

- О, то ви снігова людина?

- Можливо, - відповів Заболотний дітям у тон, не маючи сумнівів, що серед цієї публіки він завжди знайде тих, хто володіє достатнім почуттям гумору.

- Сніговій людині ура! ура! ура!…

За хвилю їхній «Ікарус», наздоганяючи кавалькаду, знову летів щодуху на південь, світячи величезними сліпучими фарами сонцю навстріч.

Глава XXIX

Ніколи про той випадок мови між ними не було. Лише одного разу Ліда, видно, щось перечувши від матері, несподівано запитала Заболотного під час вечірньої телепередачі:

- Кириле Петровичу, що там у вас сталося в степу?

- В якому степу? - знизав він плечима, хоч одразу догадавсь.

- Ну, тоді, під час відпустки, коли я в піонерськім таборі була… Кого ви там із моїми підібрали на трасі? Рятували вночі когось?

- Мало що буває па трасах… Дорожній ексидент. Дівчинка подивилась на нього з суворою пильністю:

- Батько мій у тій історії повівся достойно? Заболотний не одразу спромігся на відповідь.

- В дусі часу, - сказав потім. - Ніяких до нього претензій.

Дівча, здається, вдовольнилося відповіддю.

Не став би ж він розповідати Ліді, як уже в санаторії, там, де «ніч лавром і лимоном пахне», поважний похилого віку товариш з їхнього дипломатичного племені одного разу під час прогулянки запитав Заболотного:

«А це правда, що Валерій наш на трасі знаменитого якогось механізатора врятував? На висоті виявився?»

«Правда».

«Хто б подумав… Такий себелюб, кар'єрист-першорозрядник і раптом…»

«Треба вірити в людей, Іване Маркеловичу», - весело сказав тоді Заболотний. На цьому, власне, й вичерпано було тему. Цікаво, що з часом Дударевич і сам цілком вжився в цю свою версію з подвигом на трасі, так вжився, що, здається, й самому повірилось, нібито діяти випало йому, а Заболотний, вважалось, при тому був просто… присутній. Тамару це обурювало, а Заболотного більше розважало: хай… Переставлено трохи акценти - що такого? Виявлене колегою вміння його навіть веселить.

Хвиля часу багато що змиває, і ось тепер їхні сім'ї знов співіснують досить злагоджено, серед колег вважається, що вони навіть дружать. Та ніби й схоже на те…

Наступного дня після коникового концерту був вихідний, офіси всюди зачинені, тож вирішено було обома сім'ями їхати на берег океану, провентилювати себе, як висловивсь Дударевич, після цілотижневого смогу.

- Приєднуйся й ти до нас, - запрошує і мене в цю поїздку Заболотний.

Кілька десятків миль швидкісної, цілком приємної їзди - і вже на нас війнуло простором…

Попереду висяював океан!

Білі хмари стояли далеко по обріях незрушцо й спокійно, і Ліда Дударевич звернула увагу, що обоє Заболотні, зупинившись па дерев'яній естакаді, прокладеній уздовж океанського берега, затримались на тих хмарах поглядами більше, ніж звичайно. Хоча хмари як хмари, тільки що високі й до самих вершечків налиті світлом. А втім, самий процес сприйняття світу, здається, тут зазнає змін. Звідси, з океану тобі, незвиклому, здається, мовби сонце ходить десь не з того боку, що воно взагалі світить десь ніби на півночі; проміння йою зараз уже по-осінньому непекуче й спокійне, проте потужність світила не зменшилась, все небо над океаном повне сяйва-мерехтіння (можливо, світла йому якраз додає океан), очам незвично, тож ми навряд чи здивувались би, якби побачили в тому мерехтінні щось схоже на «літаючі блюдця». Тамара Дударевич, сміючись, запевняє, що одного разу вона звідси справді бачила оте «щось», хоча то було влітку, в день особливо сліпучий…

Всюди по цьому узбережжю тягнуться поселення із стандартних будиночків, їх тут безліч однаковісіньких, безбарвних, зараз напівзаметених піском, бо місце таке, де вітри в сезон осінній чи передосінній майже ніколи по вщухають, і сьогодні теж вітер дме пругкий, ганяє, крутить у повітрі чайок, наче паперових… Влітку декотрі з наших дипломатів орендують на цьому белебні для своїх родин ось такі будиночки, хоча нелегко уявити, як люди тут рятуються від спеки та вітрів, бо ж усе відкрите вітрам океанським, а на суші жодного деревця, самі піски, гофроване залізо та ці стандартні житла-котеджики під колір піску, збудовані з пресованої тирси. Зараз більшість будиночків позамикані наглухо, мешканців не буде в них до наступного сезону, коли океанський берег знов покличе сюди змучених задухою городян. Хоч і не сезон, а всюди рябіють реклами, функціонує, як і влітку, містечко розваг з атракціонами, різними технізованими забавами, приймає відвідувачів також дельфінаріум, об-лащтований просто неба, - звідти, з його яскраво розфарбованого амфітеатру, аж сюди, на берег, долинають вибухи реготу, гуки підбадьорень, то дельфіни саме демонструють свій розум і хист, нам на естакаду видно, як вони раз по раз, високо вискакуючи з води, пролітають у повітрі через кільця, мов першокласні акробати.

Виступами дельфінів керує, стоячи на узвишші, дресирувальник, увесь у червоному, за його знаком викохані в океанських водах артисти цілком охоче показують людям своє вміння, красу пластики, поєднану з дивовижною добротою та кмітливістю.

- Помінятись би їм ролями, - зауважує Заболотна. - Хай би ще тренер їхній крізь кільця пострибав, а дельфіни подивились, чи добре в нього виходить…

Ліда, аж навшпиньки стаючи, стежить, хай і з відстані, за сеансом напружено, з хвилюванням; усмішки дельфінів, що весело літають у повітрі, видно, заваблюють дівчинку більше, ніж ця дороговартісна іграшка, якою Дударевич вирішив зацікавити доньку. Я спершу навіть не зрозумів, чим то він так уперто намагається Ліду розважити, і дружина Дударевича, помітивши мою необізнаність, зі сміхом пояснила, що в руках у її технократа мініатюрний японської фірми комп'ютер, - в напливі батьківського почуття Валерій за неабияку ціну придбав його для доньки, але поки що тією дитячою іграшкою частіше бавиться він сам.

- А що? Всі ми перед вічністю діти, - каже Дударевич і запевняє, що його мінікомп'ютер, то штуковина виняткових здібностей: вона здатна миттєво виконувати безліч найскладніших розрахунків, в ній сила логіки, і йому, Дударевичеві, навіть приємно побавитись на дозвіллі цим портативним створінням. Електронний розумник цей уміє ділити, множити, добувати корені, він оперує астрономічними цифрами, тож із ким Дударевич краще міг би тренувати свій інтелект? Вже йому нібито вдалося з допомогою цього пристрою визначити відстань до Місяця і навіть до Марса.

- А спитайте його: для чого? - сміється Тамара.

- Як - для чого? - дивується чоловік. - Треба ж перевірити, чи астрономи нас не обманюють, там всякі є…

- А сьогодні ти зміряй нам ще відстань до отих он «дідів» на обрії, - звертаючись до чоловіка, киває дружина на хмари, що біліють вершинами десь аж ніби по той бік океану.

Дударевич на її жарт не відгукується, в нього саме там щось заїло в комп'ютері, і він, зосереджено насувавшись, намагається полагодити свою забавку.

- Татку, ти скоро? - нетерпеливиться Ліда.

- Ідіть гуляйте, я дожену.

Вподовж берега на багато миль потяглася дерев'яна естакада, побудована спеціально для прогулянок, і Ліда, по-дитячому ожвавівши, що опинилася на цій гулкій, піднятій на опорах дерев'яній дорозі, побігла горою доганяти Заболотних, котрі пішли й пішли собі понад океаном, ніби намірившись іти кудись, хоч і за виднокрай.

Ліді, видно, подобалось бігти за ними, скликувати їх на бігу.

- Бачите, кинула своїх законних і подалася уздогін Заболотним! Я іноді просто ревную, - з легким усміхом нарікає на доньку Тамара. - Ходімте й ми, - звертається вона до мене. - Тільки не естакадою, а краще низом, я люблю берегом, щоб ближче до хвилі… Тут, якщо ви щасливий, то океан якусь і рідкісну мушлю під ноги на згадку вам викине. Хоча останнім часом він, здається, частіше викидає клубки сміття та мазуту…