Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович - Страница 62

Але хто сказав що тут пішоходів нема? Збоку траси, зігнувшись, стоїть людина, точніш, подобиана її, скоцюрбленив знак запитання. І той знак нам теж надаїв авісь знаки, мовби хотів трасу спинити…

- Він голосує!

- Хіпі!

Хіпі здебільшого патлаті, а цей бритоголовий…

Жалюгідва постать в уявленой балами, голова, нічим не задищена, блищить годизиою, - вода з мамородця таж і тече ручаями» хивщить та плющить…

З двох поширениэ способів «голосувати» - два пальці вгору або ж ці два ріжком униз - наш зустрічний обирає спосіб останній, що означає: підвезіть за спасибі, бо платити в маючим…

- Не люблю підбирати цих немитих хіпіусів, - кажа Заболотний, пригальмовуючи машину, - але де його подінеш? Все-таки побратимець по планеті…

І вже дверцята відчинено:

- Пліз!

Ціла купа мокрого, назграбндго ятелешується на переднє сидіндя, вунадо ж южо, дебараку: абагої, як дие!

Леда з острахна-хизіявться да меде а травонадим гри, пунишияв: чи ви тоже це, що порізав Мадонну?

Навряд. Чиздув ввіряться. Щось в тщьому хіпі таке, що а верного нагляду викликав співчуття а довіру. Овже йана заноковіяв, боязкість накалтожити в нгарита та без кінця тоадторювале «сенк'ю» якось не дають надстави вбачати в ньому зловмисника.

Міг він бути одним із прихильників Крішни чи Заратустри, привадежним де якоїсь східної секти чи, скажімо, да тех, кого міг не раз бачили вечорами на райгі ввдгичезного білдінга, де вони, бритоголові, в ось таких пурпурових хламидах, ставши півколом, ігритупуючі босіми ногами, протяжно й сумовито виспівують не зрозумілі для перехожих старовинні, може, ще санскритські гімни… Цілком можлива, що учасники цих абриськ перед дам зумисне виснажують себе, бо вигляд мають таки, ніби щойно вибралися з лікардяних палат, очі повалювались, і обличчя при лампах дневного освітдення біліють місячне, мов стеардадові… Одначе цей, хоч і в хламиді, і бритеголовий, виялавлявся, ще мае нічого спільного на большом бійтожі, з в тими дедетами. Він дам но собі. Студент-філософ, аін вірить у вічний абсолют, у творчу надсилу і шукав її ознак та втілень у довколишній дійсності.

Новий пасажир наш застуджено шморгав носом, мокрі вуха його якось беззахисне відстовбурчені, і бліде, з правильними рисами обличчя має вираз тихої ножири, довірливості й притаїти. В перші хвилини він роззирається майже сполохано, ніби потрапив не де машини, а де якоїсь клітки, його непокоїть паперовий «бек», що стоигь унизу, хлопець боїться його потовкти чи забруднити, а там справді чимало залишилось із запасів провіанту, що ним щедре достачила нас у дорагу Свиямя.

Кажи Заболотний запропонував незнайомцеві деидега, він не дівівався, - взяв, жув, хоча и без особливедо апетиту. Шукач виваге абсолюту, обисляй де рубчика, вія все ж штам від себе ве відштовхує, игав а ньому разв'язного, вульгарного, ак це часом ддожда поможти в поведінні і в самовпевдених фівіеявміях йогіз річвесдиків. Ніяка підступність чи криводушшя в цьому обличчі не зандіфіревані, навпаки, щось є в ньому людяне, майже дитинне - оця довірливість, дон'яча безхитрісна чистота… Вчився в коледжі і хюч не довчився, дроте вільно володіє кількома європейськими мовами, в тому числі і слов'янськими, здатен також прочитати в оригіналі староіндійські тексти, щоправда, й при такому знанні мов не одразу з цим мандрівним поліглотом паїніл стороні вдається порозумітись. Звідки й куди?… Заболотному це конче кортить з'ясувати, як також і те, що саме в таку негоду вивело хлопця «на простори епохі». І чому пішел? Машину вкрали, чи що? В голосі Заболотного, коли від роанитує, чути, крім внутрішнього усміху, також і певне співчуття, і, вловившій щирість його задікавлення, юнак одразу проймається довірою, дозволяє собі відвертість майже інтимну. Виявляться, не перший день він курсує на цьому похмурому відтинку траси, між пустельних домів та лісів, адже саме десь тут стався той трагічний інцидент, ота жахлива катастрофа, що про цеї стільки писали газети, коли в непрогляднім тумані, та ще нічної пори, якесь авто з невідомих причин зупинилось раптово, і на нього, нічого не відаючи про небезпеку, на всіх швидкостях стали налітати з пітьми й туману десятки інших мащин, тонновиків, цистерн… Можна тільки уявити те залізне трощиво й хаос, ту герніку траси, де разом з іншими багатьма загинула і його дівчина, його кохана Кет.

- Але ж могло бути, що хтось і врятувався? Як ви гадаєте, сер? - Погляд юнака з надією припадає до Заболотного.

- Цілком імовірно, - зауважує серйозно Заболотний і згадує про той випадок, коли в Андах розбився об скелі багатомісний лайнер з пасажирами, і хоча всіх тоді вважали загиблими, припинили й розшуки, одначе згодом виявилось, що загинули не всі - декотрі уціліли, розповзлись по лісах…

- Мати бодай іскру надії… О, як то важливо! Дякую вам. - Юнак полегшено зітхнув.

В усякому разі, він не збирається припиняти розшук, хай це декому й здається безглуздим… А залишитись без Кет, втратити її в розпалі почуття, в зеніті любові - це не безглуздо? Адже без Кет його існування взагалі втрачає будь-який сенс! Хай народжені були вони па різних континентах, виростали в різних звичаях та традиціях, але ж як безпомильно відчули вони - серед усього людства! - своє призначення одне для одного, співгармонійність своїх внутрішніх світів! Після коледжу вони мали твердий памір разом податися в Індію, знайти притулок своєму щастю десь на берегах Гангу, адже предки його Кет походили саме з тих місць, і сама вона смуглою вродою нагадувала йому золотий глек на березі священної нічної ріки… Належала вона справді до тих витканих з місячного сяйва, залюбливих дівчат з берегів Гангу, що йдуть ночами за місто купатись і довго стоять, справді, мов золоті глеки, на пологому річковому березі, склавши руки на високих грудях, і ждуть, ждуть… Сповнені жаги й пристрасті, вбирають мудрий спокій природи, торкає їхні перса теплінь напоєної життєвою силою ночі, серед якої лиш вони, ті індійські мадонни, здатні оцінити цілющість любові, відчути в поцілунку смак божества! І хай після довгих чекань палають вони в. любовному захваті лише мить, але та вайкоротша мить для них рівноцінна вічності!

Шал його мови урвавсь несподівано, як тільки йому здалося, що Заболотний наздоганяє котрусь із передніх машин, зближуючись на небезпечну відстань.

- Ви теж? - мовив наш супутник з тривогою. - Збавте швидкість… Je vous pris, - додав він чомусь по-французьки.

- Вам лячно?

- Я турбуюсь також і за вас…

- Ви нас зовсім не знаєте.

- А ви себе знаєте? Ви самозбагнулись? Що, коли ви зовсім не ті, ким себе уявляєте? Так, так, раптом ви - інші?

На якийсь час у машині запанувала мовчанка. Дивність почутого, здається, й на Заболотного справила враження. І хоча він, зваживши на прохання чуднуватого свого пасажира, таки трохи збавив швидкість, але зробив це плав-по, тут же й пояснивши:

- При поганій видимості різко зменшувати швидкість небезпечно, це знає кожен на трасі. Якщо пригальмуєш зненацька - одразу налетять, зіб'ють ті, що йдуть услід… Дорога має свої закони, і ми їм підвладні.

Юнак смикнувся нервово, йому ніби змигнуло в свідомості якесь відкриття.

- То чи не в цьому й розгадка повсюдних глобальних прискорень? Що небезпеки постійно поруч нас - летять, наздоганяють… Десь там безліч їх пасіда!… І хоч-не-хоч жепи, мчи, щоб не налетіли сліпма, не розчавили, як мою нещасну Кет. - Останні слова схлипом болю вдарили йому з грудей.

Він відкинувся усім тілом на спинку сидіння, здається, раптова втома й цей біль ураз виснажили його. Потім розранене горе, видно, знов додало йому пристрасті, в голосі з'явилася гнівна сила.

- Але десь таки мусить бути межа цим наростаючим швидкостям, цій гонитві гонитв? Ідеться, звісно, не про те, щоб штучно стримати самих себе, повернутися в епоху диліжансів, - я не вірю, що хтось буде здатен створити «нерухоме суспільство», - одначе перевести дух, озирнутись довкола, перевірити свої контакти з середовищем, дати, нарешті, гуманний напрям можливостям людського генія хіба ж не пора?