Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович - Страница 48

Заболотний, ожвавівши, підвертає свого б'юїка на край полотна траси:

- Стоп, машина! Зробимо кілька слайдів з отим он кленом…

- Із птахами, - додає Ліда.

Виходимо з машини, вся наша увага зараз у небо. Пливе й пливе хмара летючих створінь. Що за птахи? Вороння? Коли птахи наближаються, вони з чорних стають сизими, сонце переливається на їхньому пір'ї. Ось тепер нам виразно видно, що то не вороння, то шпаки, птахи нашого дитинства!

Шпаки цього континенту цілком схожі на наших, вони заповнили перед нами півнеба, вирують у повітрі, то віддаляючись, то знов наближаючись, сизо перелискують у сонячному промінні. Ліда, яка невідривне стежить за ними, признається, аж тепер усміхнувшись, що спершу ті летючі цятки її вжахнули, вони здалися їй не птахами, а хмарою величезних чорних бджіл, тих самих, що десь там рухаються над континентом на північ, нападаючи по шляху просування на людей, атакуючи міста.

- Якби підійти ближче до клена, - каже Ліда і вже була розігналась бігти на узгірок, до того самотнього, з багряною кроною красеня, та раптом зупинилася розчаровано: - Канава!

Глибокою канавою обкопано, ще й дротом обтягнуто весь узгірок, де, надійно відгороджений, стоїть самотою край траси той багрянолистий абориген цих місць.

- Зона якась… А я хотіла листя назбирати, - присму-чується Ліда.

Заболотний тим часом зосереджено клацає й клацає, робить цікаву серію знімків з тієї пташиної хмари, а наостанку навів об'єктив на трасу, хай буде ще й такий слайд. Сам собою утворився тут цей своєрідний, чимось для нас небайдужий триптих: багрянолистий клен на узгірку, тихе вирування птахів у небі і траса з невщухаючим свистом машинних потоків… Незліченні табуни кінських сил, зімкнутих у найдосконаліших двигунах, прожухкують трасою мимо нас, не даючи себе розглянути, лиш обдаючи вітром. Колись на шляхах тернівщанських найвища енергія була в тупоті копит, у леті буйногривих, що запінено несли степами свої чорні квітчасті тачанки, а нині…

- По конях! - гукає нам Заболотний, і ось б'юїк знов набирає швидкість, стаючи невід'ємною частиною нестримного залізного руху. - Матимем кілька рідкісних слайдів. Соня Іванівна належно оцінить наш вибір…

Слайди та мікрофільми - це в Заболотних хобі, спільне їхнє захоплення. Мають безліч знімків та слайдів з різних куточків планети, з різних її широт і довгот, і якщо хтось увечері, опинившись у Заболотних, виявить бодай найменшу цікавість до їхньої творчості, то цим неабияк потішить подружжя.

- Ніколи не бачила стільки птахів, - каже Ліда в замрії, ще перебуваючи під враженням щойно побаченого. - Ми таки вгадали, де зупинитись.

- Справді, зібрався їх тут цілий пташиний ярмарок, - згоджується Заболотний. - Гуртуються перед відльотом, чи що? Однак дехто з цими пернатими має клопоту. Нещодавно війну птахам оголосили, і не хто-небудь, а військове відомство, чим накликало на себе неабияке обурення місцевої громадськості…

Ліда, повеселівши, навіть удається до жарту:

- Крім бджіл, птахи теж виявились агресивними?

- Жартуй не жартуй, Лідо, а факт: причиною катастроф, котрих час від часу зазнають надпотужні повітряні гіганти, іноді справді виявляються птахи… Ось чому для безпеки польотів уже видаються спеціальні штурманські карти, на яких шляхи міграції птахів будуть відповідно позначені.

- Птах проти лайнера, - роздумує дівча. - Таке крихітне проти гіганта…

- О рід людський, народжений для лету! - з жартівливим пафосом, як це він любить іноді, вигукує Заболотний. - Швидкостей жадаємо, швидкостей нам, надзвукових, ракетних, а спитати б: чи швидкості самі по собі наближають людину до щастя? Ти як гадаєш, Лідо?

Дівча знизує плечима:

- Вам, дорослим, видніше.

І вже нахмурилось. Тепер нам довго ждати, доки Ліда з якогось приводу звеселіє і хоч стримано всміхнеться.

А коли згодом між мною і Заболотним заходить мова про доцільність людської усмішки, про те, чи завжди цей порух уст буде потрібен людині, чи, може, в далекім майбутнім усмішка взагалі зникне, мов якийсь пережиток, Ліда, вислухавши нас, зауважує тоном досить критичним:

- Як це усмішка може зникнути? «Кіп смайлінг» - завжди усміхайся - то, звичайно, дурниці, вигадка для реклами, принаймні це не для мене, - дівча при цьому ще більше схмурило бровенята, - але коли щира усмішка, не награна… Коли в ній настрій чи ваше ставлення до когось… Та я певна, що люди майбутнього ніколи не зможуть без усмішки обійтись! - Тон її не припускає заперечень.

- Дивись, яка вона категорична в питанні усмішки, - весело каже мій друг. - Але, очевидно, це справді те, що завжди було й завжди буде. Хіба можна уявити, скажімо, Монну Лізу неусміхненою? Навіть не усмішка, а тільки натяк, зачаток усмішки, тихе зоріння її, але в тому зорінні-мерехтінні вся суть людини, безмір її внутрішнього світу… Усмішка - це ж, власне, частка душі, її вияв, її світло, і тому вона, треба думати, вічно буде, Ліда тут має рацію…

Я вже помітив, що Заболотний цілком серйозно цікавиться думкою Ліди про ті чи інші речі, хай навіть це й буде висловлено з надмірною дитячою категоричністю. Дівчинка справді багато на що має свій погляд. Скажімо, ніяк вона не може погодитися з котримось із недавно бачених фільмів, де планета наша постає як суцільне володіння роботів, а життя там нібито неминуче самозруйнується, природа озлидніє так, що на жодному з континентів не зостанеться місця ні для птаха, ні для квітки, ні для струмка…

- Після того фільму я заснути не могла, - признається дівчинка.

- Якби, Лідо, продюсером фільмів був я, - дозволяв собі пофантазувати Заболотний, - створив би одну-єдину стрічку…

- Яку?

- Звалась би «Астероїд». В дусі Уеллса. Нам з Лідою цікаво почути, про що був би той фільм, поки що уявний.

- За основу взято буде далеке майбутнє, - ніби й справді чимось давно задуманим ділиться мій друг. - Йтиметься про ті часи, коли усмішка ще є, а от зуб мудрості, цей рудиментарний придаток, він таки зникне за непотрібністю… їжа буде інша, все інше чи майже все… На океанах на той час утворяться цілі поселення, величезні плавучі міста, мешканці яких, освоївши океанські надра, розвиватимуть підводну металургію в різних широтах світових вод, бо ж пересуватись таким океаноградам тоді не буде проблемою - це ж так? Для плавучих своїх Венецій люди вибиратимуть місця в найкращих кліматичних зонах, щоб дихати ідеально чистим океанським повітрям…

Ліду це, видно, заінтриговує.

- Аз питною водою як? - цікавиться вона. - Не морську ж пити?

- Потужні опріснювачі працюватимуть, - діловито пояснює Заболотний і далі розмотує стрічку уявного фільму. - А ще ж величезні айсберги Антарктиди - уявляєш, які то запаси прісної води! Звичайно, за право користуватися айсбергами час від часу можуть виникати конфлікти, - отже, й дипломатам, Лідо, там ще буде роботи вдосталь. Всесвітні асамблеї збиратимуться спеціально заради найсправедливішого розподілу айсбергів між континентами земної кулі. Одного разу дійде навіть до різних незгод, запахне ядерним чи яким там порохом, і саме в цей момент астрономи помітять: з глибин космосу наближається невідоме небесне тіло, гігантської маси астероїд, і курс його пролягає так, що не минути його зіткнення з нашою красунею планетою. Ось де виникає ситуація нечувано кризова! Що діяти? Як відвернути загрозу, страшну небезпеку, що нависає однаковою мірою над усіма? Можеш уявити, Лідо, з якою напругою працюватиме в ті дні всеземна «Служба надії», як ждатиме планета, що ж їй запропонують світила науки, мудреці сивочолі, філософи… Обмін думками відбудеться блискавично, висуваються тисячі проектів, десь в Океанії цілодобово засідає Верховна Асамблея майбутніх - їхня ООН та Рада Безпеки, а в небі тим часом астероїд катастрофічне росте, планетянам тепер його видно не лише вночі, а й при денному світлі, і з кожною годиною небесний гість помітно більшає, розбухає в небі, і хоч уже запропоновано безліч способів відвернення небезпеки, але гарантованого, надійного поки що нема…