Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович - Страница 52

- В тебе викривлене уявлення про життя командирське, - зауважив йому Спартак. - Бути командиром…

- Ні, я вродився бути рядовим, - перебив Духнович. - І хоч нашому брату рядовому перепадає на фронті найбільше, зате після війни - звичайно, коли до того часу вцілієш як мисляча матерія, - будеш собі вільним птахом. Знов перед тобою університет, і Микола Ювеналійович, наш славний професор, показуватиме тобі з кафедри якісь допотопні потовчені горшки:

«Амфори! Золотий пил віків!»

Імітуючи професора, Духнович так урочисто нависпів вимовляє оте «амфори!», що хлопці не можуть втриматися від сміху.

В день відправки Павлущенка вони гуртом пішли проводжати його на вокзал.

- Повірте, товариші, іду в бронетанкове не тому, що, як Лимар, передової злякався, - щиро говорив Павлущенко уже біля вагона. - Війна зайшлася надовго, і кадри командирів будуть потрібні.

- Маршалом хочеш війну кінчати? - підколов його Духнович.

- Річ не в цьому, - спокійно заперечив Павлущенко. - Чини… Ордени… Так, я цього хотів. А ви хіба ні? Рось протверезила нас. Я побачив, що війна - це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче, яке тільки можна уявити… І ще зрозумів, що для перемоги самого бажання мало, це мені видно тепер. В броню хочу закуватись і піти на них з усією силою, а не з голими руками, як отам на Росі. Ще, може, танки мої Німеччину толочитимуть, ось для чого йду.

Богдан розумів Павлущенка. Розумів його настрій. Останнім часом вони зблизилися між собою, і те, що їх раніш розділяло, здавалось обом тепер дрібними чварами, через які їм треба було давно переступити, подати один одному руки з такою ж довірою, як ось тут, при прощанні біля вагона.

- Скажи хоч тепер, Богдане, - затримавши руку Колосовського, промовив Спартак, і в голосі його прорвалася якась несподівана теплота: - За що твого батька було репресовано?

Богдан ніяк не чекав тут цього запитання, згадки про те, чим була затьмарена вся його юність.

- Думаю, що за вуса, - відповів похмурим жартом.

- За які вуса?

Павлущенко, видно, не зрозумів жарту.

- Вуса любив носити мій батько, довгі вони були в нього, чорні, примітні. Якось, пам'ятаю, ще малим я тоді був, один з товаришів батькових сказав, шуткуючи за столом: «Ох, Дмитре, відпустив ти собі вуса запорозькі, дадуть колись тобі за ці вуса…» І таки по його й вийшло.

- Ну, а крім вусів?

- За зв'язки, - нахмурився Богдан. - Батько дружив з багатьма. З Якіром, з Федьком, з Блюхером…

- За те, що людина з кимось у дружбі була… Ну я, скажімо, за це не судив би, - задумливо мовив Спартак. - Без дружби, думаю, батьки наші й революції не зробили б.

Пролунала команда, і Спартак мерщій кинувся до вагона.

- Ну, бувайте, хлопці!

- Щасливої дороги!…

Разом з бійцями, відібраними до бронетанкового училища, Павлущенко незабаром уже був у вагоні. Його присадкувата, качанкувата постать зникла в натовпі, заштовхана іншими, і тільки видно було, як він намагається виглянути до хлопців через чиєсь плече. Було в цьому його намаганні продертись до хлопців щось таке, що зворушило Богдана.

- Прощай, друже, - ще раз гукнув він Спартакові, і йому жаль стало розлучатися з ним. Де й коли вони зустрінуться тепер? На полі бою? В госпіталях? Чи, може, й не зустрінуться більше ніколи.

Тільки відправився цей ешелон, як слідом за ним рушив у тому ж напрямі, на схід, другий: довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням.

- Кажуть, авіазавод якийсь, - почули хлопці від пристаркуватого залізничника біля ларка, де вони пили зельтерську.

Ешелон стерегли розставлені на вагонах зенітні кулемети, все на ньому було добре вкладено, вкрите брезентами.

Колосовський не зводив з ешелону очей. Той помчав на схід з контингентом курсантів у бронетанкове, цей - з станками, з моторами - на нові місця, де він знову стане заводом. В рухові ешелонів і навіть в цих брезентах, зенітних установках - в усьому почувалася чиясь владна, спрямовуюча рука.

Зі станції хлопці поверталися вже надвечір. Ще здалеку побачили між деревами парку на своїй виздоровбатській території - гора кавунів лежить зеленошкірих. Підійшли ближче - аж ні, не кавуни, каски, звалені горою, лежать на галявині, ждуть їхніх буйних голів. Всюди метушня, гомін, бійці приміряють щойно одержані залізні свої шапки, з заклопотаним виглядом отримують гвинтівки й патрони.

Крім виздоровбатівців, тут одержували зброю й мобілізовані, що їх напередодні було привезено сюди пароплавом, люди суто цивільні, для яких усе, що потрапляло до рук із військового спорядження, було дивом і викликало в кого смуток в вічу, в кого - щире зацікавлення.

- Якщо куля з жовтеньким дзьобиком, - допитувався молодий новобранець у свого сержанта, - це які?

- Та я ж казав: трасуючі!

А інший, тримаючи в руці обойму, уже приставав з другого боку:

- А це - з чорним та червоним поясочком?

- Бронебійні! Запалювальні! - кричав заклопотаний роздачею зброї сержант. - Постріляйте, там розберетесь. Всі пригодяться!

Тепле надвечір'я огортало приморські парки. Десь аж над морем зринула пісня, молодий красивий голос вів її вільно, задумливо, і до неї поступово став прислухатись уже весь цей виздоровбатський вавілон.

Із-за гори світ біленький,

Десь поїхав мій миленький.

Бійці стояли попід деревами, сиділи групами на витовченій траві серед нової своєї зброї і слухали простеньку ту пісню, мовби прощалися з нею.

Літній боєць, мабуть з приписників, в окулярах, схожий на якого-небудь бухгалтера, сидячи серед солдатського гурту і дослухаючись до пісні, задумливо все крутив і крутив у руці щойно одержану нову гранату. Чи вона справді цікавила його своєю будовою та формою, як може зацікавити людину яблуко незнайомого сорту, чи просто, заслухавшись пісні, він механічно крутив її в руках, аж поки сталося те, що сталось: висмикнулась чека, і бійці, що сиділи поруч дядька, враз відсахнулися з жахом від нього, від його гранати.

- Кидай! Кидай! - загукали йому.

Судорожне затиснувши гранату в руці, він оторопіло скинув поглядом сюди-туди, мов хотів крикнути:

«Що мені робити? Куди кидати? Адже ви кругом?!»

Нікуди було кидати - скрізь люди, розгублений погляд його всюди натикався на обличчя таких, як сам. Тоді він миттю зірвав з голови каску, спритно, як перепела, накрив нею гранату і навалився на неї грудьми.

…Коли розвіявся дим., їдкий, смердючий, на поритій, просмердженій вибухом землі лежала тільки купа ганчір'яна людського м'яса - все, що зосталося від приписника.

- Догрався дядько, - зітхнув хтось у натовпі.

- Його ж попереджали! - сердито озвався другий.

- Чеку ненароком висмикнув - от і все.

- Міг би відкинути геть, але, бач, пощадив товаришів.

Незабаром санітари вже прибрали його, мовчки й похапливо, а там біля моря, де, певне, нічого й не чули про те, що сталося тут, все линула в надвечір'я пісня, та сама пісня - про миленького, про світ біленький.

Це була остання пісня, що її хлопці чули у виздоровбатському таборі. Вночі їх повантажили в ешелон, море і парки зостались позаду, і тільки місяць - високе холодне світило - супроводив їх у нічні степові простори.

Глава 40

Ще б'ється енергетичне серце України Дніпрогес.

Ще димить трубами під небом півдня степовий гігант «Запоріжсталь», цілодобово працюють інші заводи і ходять трамваї від старого до нового Запоріжжя, а в небі над містом, як привид війни, вже висять аеростати, тримаючи в повітрі сталеву загорожу від ворожих літаків. Команди дівчат-аеростатниць випускають їх звечора, і повітряні вартові ночують у небі, стережуть рідне місто, а заводи тим часом працюють на оборону, домни й мартени дають плавку.

Аеростати в ранньому чистому небі над Запоріжжям, розбомблені будинки, вирви на вулицях, охоплені тривогою натовпи людей - ось чим зустріло Богдана Колосовського рідне місто.