Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович - Страница 50

На великій донецькій станції, шумливій, людній, переповненій евакуйованими жінками та дітьми, хлопці під час зупинки стали свідками бурхливої сцени: біля одного з вагонів почули ґвалт, крики, кинулись туди, і в цей час просто перед ними, злетівши звідкись згори, раптом трахнувся об настил перону чийсь тугий чемодан, трахнувся, репнув, а з нього - грошей купа! Повен чемодан грошей. Тугі папуші новісіньких червінців, тридцяток, соток лежали, вивалившись із чемодана, і ніхто їх не чіпав. А слідом за чемоданом із східців вагона жінки-шахтарки з лементом тягли вже й господаря цього набитого грішми чемодана, якогось лисого товстуна-казнокрада.

Притягнутий і поставлений жінками перед своїм розтрощеним чемоданом, він намагався щось їм пояснити, в чомусь виправдатись, а жінки, не слухаючи його, обурено давали йому то зліва, то справа щедрі замашні ляпаси.

- Паразит! Хапуга!

- Наші в боях умирають, а він наживається!

- Зарплату чиюсь присвоїв, не інакше! І знову чулося на весь перон оте соковите: лясь! лясь! А винуватець тільки по-риб'ячому стріпувався від кожного ляпаса і щораз дужче вирячував очі.

Надбіг міліціонер, високий, з підтягнутим животом, і власник чемодана шарпнувся відразу апелювати до нього. Однак вивалені з чемодана папуші грошей, до яких так ще ніхто й не торкався, промовляли самі за себе, і міліціонерові неважко було зрозуміти, що за суб'єкт стоїть перед ним.

- Ваші документи!

Виявилось, що занесло цього типа хвилею евакуації десь аж із-за Дніпра, сам він працівник банку, і чемодан його, звичайно ж, набитий народними грішми, чиєюсь зарплатнею, яку він не забув прихопити, пустившись навтьоки на схід.

Міліціонер, видно, й сам у душі був заодно з жінками, бо коли вони, зчинивши ґвалт, стали знов діставати лисого по щоках, то представник влади відстороняв їх більше для годиться.

Чим ця сцена скінчилась, хлопці могли тільки догадуватись: поїзд їхній незабаром відійшов від перону, далі помчав.

- Не заздрю я тому типові, - сказав Духнович, простягшись на полиці. - Не хотів би я його чемодана.

- Накип часу, брудна піна, - буркнув, закурюючи, Степура. - Мене більше оті цікавлять, що танцювали в скверику. Скільки і смутку, і сили в тому танці…

Того ж дня вони побачили море. Тут, на його узбережжі, край міста, на величезній території приморських парків і відкритого поля, розташувався так званий виздоровчий батальйон, куди їм і належало з'явитися. Не виздоровчим батальйоном, а виздоровчою армією точніше було б назвати це вировище незліченного люду, направленого сюди з різних госпіталів.

Поки хлопці реєструвались, серед писарської братії їм несподівано трапився знайомий - Лимар з геофаку.

- О, й ви тут, - схилившись гострим підборіддям над своїми довжелезними списками, сказав він буденно, нудьговито. - Вже є тут один ваш історик…

- Хто? - настороживсь Степура.

- А той високий… Колосовський. Він сьогодні з тутешнього шахтарського санаторію прибув.

Хлопці ожвавіли. Світ, виявляється, таки невеликий. Богдан тут, полку прибуває!…

- Де ж нам його знайти? - запитав обрадуваний Степура.

- До вечора навряд чи знайдете, тут на весь день розбрідаються хто куди… Життя табунне.

Звільнившись від своїх списків. Лимар зміг вділити трохи більше уваги хлопцям. Сіли разом у холодку під деревом, і Духнович, розглядаючи Лимареві пальці в чорнилі, кинув насмішкувато:

- Багнет, значить, змінив на перо?

- Як бачите.

- А чи не міг би ти й мені тут протекцію влаштувати? Писарем або хоч писарчуком? Лимар зрозумів жарт.

- А як почерк?

- Як курка лапою, - відповів за Духновича Степура.

- Ну, тоді важкувато буде, - сказав Лимар, посміхаючись не тільки губами, а ніби і своїм гостреньким носиком. - Писарем тепер - це треба вміти.

- А ти надовго застряв? - допитувавсь Духнович.

- Та як накажуть. Наше діло солдатське.

- Швидко ж ти переорієнтувався, брате.

Лимар зірвав листок з дерева, пожував, виплюнув.

- Досі морозить, як згадаю оті жита… Люди бігають в крові, а зверху свистить, грякає, серед білого дня чорно стає - кінець світу, ревище, боротьба демонів, стихій! - Він розказував так, ніби вони цього не зазнали. - Чую крик, стогін, біжу кудись, стеблина перечіпає, я падаю, душа рветься од страху, і сорому нема, тільки жах, жах тваринний і каятьба: оце твоє добровольство! Жест! То б жив! А так умираєш! Міна довбоне в спину - і каюк! І бажання одне: тільки б вирватись, тільки б у тил! Ординарцем! Попихачем! «Судна» носити! Нужники чистити! І після госпіталю таки, бач, пофортунило: писар війська приазовського.

- Шкодуєш, значить, що відстрочку здав?

- Щкодуй не шкодуй, а воно, може, й не слід було нам спішити…

- А коли б усі так думали, - насупився Степура, - хто б воював?

- Ви, хлопці, ідеалісти. Хіба не було у вас в госпіталі таких, що температуру собі наганяли, рани на собі роздряпували, аби тільки виграти день-два? А я - чесно.

- Це, по-твоєму, чесно? - різко кинув Спартак. - Ти просто розкис.

- Називайте це, як хочете. Побув, кров пролив - досить. Хай ще інші спробують. А в тилу люди теж потрібні. Крім того, ходять чутки, що студентів взагалі незабаром відкликатимуть з фронту.

- Це чому ж? - здивувався Степура. Лимар зиркнув сюди-туди:

- Наказ з центру нібито має ось-ось прийти, і всіх нас, хто, звичайно, втримається до того часу, це я вам по-дружньому кажу, відкличуть назад.

- А тих, що в боях лягають щодня? - сердито глянув на Лимаря Степура. - Або тих, що вже полягли? Хто їх відкличе?

- Чи ми кращі за них? - ущипливо запитав Духнович. - Інтелектуали? Скарб?

Не мав Лимар що на це відповісти, а в хлопців пропало бажання після цього з ним розмовляти.

Колосовського вони розшукали надвечір біля моря, в гурті якихось моряків та льотчиків, мабуть, госпітальних його товаришів. Богдан і їх п'ятеро чи шестеро ішли берегом і сміялись, один із морячків, жестикулюючи, смішне, видно, щось розповідав. На голові в Богдана з-під посадженої набакир пілотки біліла марлева пов'язка, але рана вже, певне, йому не дошкуляла - він від душі, голосно сміявся, що рідко з ним бувало.

З очима, ще повними сміху, Богдан поздоровкався з хлопцями, радісно потряс за плечі Духновича, обійняв Степуру і, здається, найбільше був здивований, що в їхньому товаристві бачить і Спартака Павлущенка, - йому він теж міцно потиснув руку.

- Ми думали, ти ще й понині на Росі стоїш проти них ощетинений, - пожартував Духнович, - а ти вже тут розгулюєш, як і ми, грішні.

- Черкнуло трохи того ж дня, що й вас, - Богдан, нахмурившись, недбало торкнувся рукою своєї пов'язки. - Байдикував тут ось із ними, - і КолосовськиЙ почав знайомити хлопців із своїми новими друзями.

Глава 39

Богдан хоч сам рідко бував веселим, проте людей любив буйних, життєрадісних, і саме з такими звела його доля в госпіталі, з ними ж він перекочував і сюди, у виздоровчий батальйон.

Танкісти без танків, моряки без кораблів, прикордонники з далеких застав, навіть один льотчик, що горів у повітрі над морем, - всі вони, незважаючи на трагічність часу, не втрачали певності в собі, дух їхній не було зламано, і це найбільш приваблювало в них Колосовського. Це були люди високої проби. Богдан почував, що таким людям можна в усьому довіритись, товаришування з ними надійне, такі ніде не підведуть, такі і в хвилину найтяжчу - чи на полі бою, чи навіть у неволі - з мужнім презирством зустрінуть смерть. Не шукали вони схованок, не шукали для себе щілин у житті, жили з відкритим серцем, на видноті, трималися незалежно, нічим не клопотались, бо все, що треба, було тут при них: пісня, і жарт, і дружба, й відвага. З ними Богдан разом вийшов з госпіталю, разом прибув і у виздоровбат.

Виздоровбат - це табунища людей на березі моря, людей, які прибувають сюди ще в пов'язках, з не позаживлюваними ще ранами, одягнені в полиняле, з слідами крові «БУ» і самі вже - люди «БУ». Стріляні. Палені. Контужені. З осколками в тілі. З кулями в грудях. Люди з домішкою заліза, сталі.