Собор - Гончар Олександр Терентійович - Страница 60

Глава XXIV

Навіть ті, в чиїх душах живе поезія урбанізму, мріють хоч раз провести вихідний поза містом, з ночівлею на Скарбному. Від танцмайданчиків та радіол, від асфальтової задухи й заводських димів тисячами втікають сюди, до музики жаб, до плюскотіння води й комариного дзвону.

Комарі тут найбільші в світі. Але й перед комаром горожанин не пасує, радісним стає саме збирання в дорогу, коли заводчани гуртуються, мов у далекий похід, і лунає над ними підбадьорливий голос ватажка:

- Що ж? рушимо, братці? Підемо на луги-базавлуги комарів, як вед медів р годувати!

І з цією запорозькою примовкою, з рюкзаками на горбах один за одним до автобуса…

Ще й не звечоріє, як на круто обривистому, переплутаному коріняччям та буреломом березі Скарбного, де було колись стійбище первісної людини (школярі не раз знаходили тут у вимивинах берега мамонтові бивні та кам’яне знаряддя наших пращурів), на кожному закруті річки влаштовує собі стійбище людина XX віку. Веселими голосами вилунюють стійбища, лаштуються триноги, з’являються казанки, будуть тут каші-саламахи чумацькі, юшки подвійні та потрійні, будуть розмови до півночі…

І от уже яскріє вогнище на високому березі між дубами. Патлате полум’я обіймає казанок, бутить болотяний бугай десь в очеретах - темрява заливає плавні. Звечора небо грозою полякало людей, крізь темні дерева лісу кілька разів сяйнуло невагоме майво нічне, потрепетало голубим і щезло, кудись на Дніпро хмару потягло. Знову тепла ніч владує повсюдно, хвилює загадковістю, духом плавнів, духом степового літа. На чорториях, у глухих заводях, де соми та щуки звечора скидалися з плюскотом, тепер головаті водяники виглядають серед латаття, а з гущавини потойбіччя, з-поміж буреломів зеленоокі мавки зацікавлено прозирають на людей, що зібралися довкруг вогнища, - мавкам та водяникам теж кортить дочути людських розмов.

- А немає ніде краще, братці, як на нашій планеті! Земля - вона моя Зачіплянка! І не хочу я міняти ці козацькі дуби чи пальми Індії на жужелицю інших планет…

- Не та вже планета, що плекала рід людський, порушилась на ній рівновага життя. А хто порушив? Людина ж і порушила, дисгармонію внесла. Практичні знання випереджають духовний розвиток людства - звідси всі нещастя. В той час як інтелект робить божественні відкриття, пристрасті залишаються на рівні нашого патлатого пращура.

- Товаришу інженер, я й не знала, що ви скептик. Може, ви ще й догматик? Давайте краще співати!…Туман яром, туман долиною… - заводить високий жіночий голос і, ніким не підтриманий, гасне.

- …Світ ірраціональних емоцій - отам гніздиться звір. Звідти всі злочинства, культи, війни, звідтіля, мабуть, прийде і те, що працю нашу перетворить на атомний шлак… Отуди б докопатись, до тих потаємних глибин!… Та не поширюється влада здорового глузду на ті темні печери інстинктів, там варвар і досі дрімучо живе… Від його поштовхів часом планета здригається…

- Чого там? Обехеес працює. Закохані, як були, так і є… Планета живе, зеленіє, з орбіти не збилася…

- А тривоги скільки? Всі живуть під постійним страхом.

- Не будем перебільшувати… Людям не раз уже здавалося, що світ завтра піде на звалище, все полетить шкереберть. Різні бузувірські секти прорікали день і годину настання страшного суду. А життя тим часом є, розвивається, нові рослини вивели люди, епідемій поменшало…

- Але ж поменшало й китів у морях, волошок не стало у полі. Куди не кинь - самі полігони та полігони… Фантасти вважають, що рід людський кінчить самозгубою, зостануться після вибухів тільки таргани та скорпіони…

- Осточортіло каркання. Тільки хворому на печінку може здатися, що завтра - то вже Помпея, суцільний чорторий…

- Але ж авантюристи можуть з’явитись? Он у Писанії сказано…

Глухуватий чийсь голос зненацька перебито жіночим високим заспівом:

- Ой голосиста. Це наша. Якось у цех дзвоню від директора, а ця голосиста Марія якраз трубку взяла. Що там, питаю. І чую у відповідь: за туманом нічого не видно! Дим та кіптява такі, що не проглянеш. Фільтри ваші - поки що на папері, а в натурі - курява суцільна…

- Зате тут яке повітря, як дихається… І помічено, що на Скарбному багато закоханих.

- Доки на світі будуть закохані, журитися нічого.

Слухають водяники над темними чорториіями, головато занишкнувши між лататтями; слухають мавки, закохані в мову людей; чують голос дівчини біля того поганського вогнища, ласкавий;, довірливий:

- Микольцю, отут би жити… Який цей ліс увесь чистий… І вся ніч без зла.

І хлопець прихиляється головою до її голови, ще мокрої, недавно скупаної, волосся так свіжо пахне лататтям…

- А ви чули? Єлька ж наша здорово співає! Баглаї співучих люблять. Ану, майбутня невісточка, починай!…

З молодої, з красивої душі ллється спів. Повноголосе, розлоге, аж луна покотилася берегами, і плавні занишкли, і ніч заслухалась.

На голос пісні до них добувається з берега ще один. Виник ніби з води. Причалив човна, вичалапкує на берег - зі списом у руці, в капелюсі крислатому. Раменястий, дужий, наче велет не наших часів. Сивий вус при світлі вогнища сріблясте блищить усміхом привіту чи насмішки. Запорожець живий! 3 куреня! Із снів, із видінь Великого Лугу просто до них, до яскравого їхнього вогнища. Курінний бунчужний, що триста літ пролежав під сивим курганом самарських степів. Але чому ж замість списа буденне весло у руці? Чому в капелюсі химерному - капелюсі металурга від печей?

Багаття запасло йому вогнем, і, наближаючись, він широко вдихав його дух.

- Я не водяник, не полохайтесь… Зачув нашу, зачіплянську, та й завернув. А вона ж веде так тобі чисто, як майстер свою плавку веде…

Його впізнали: батько всіх металургів, Лобода-ветеран.

- Ізоте Івановичу, з самого вечора вас ждемо! Вже й у вашому інтернаті шукали вас…

- У богадільні, хочеш сказати? З поверненням тебе, Іване…

Двоє людей зійшлися біля вогнища, чоломкаються, як батько й син.

- От тепер розумію, кого нам бракувало: Ізота Івановича.

Металург повісив капелюха на гілляку, капелюх упав, але господар не кинувся його піднімати, лише глянув скоса:

- Вбився.

Одразу молодші руки підняли, прилаштували на дубі.

Разом тепер усі довкола вогнища сидять, шанобливо пригощають старого металурга.

- Кажу ж, на пісню поплив… Де зачую - співають, туди й пливу. Ген там теж наші затягують, десь за Бабиним Коліном отаборились на Журавлиному.

- Поділіться ж досвідом життя в раю, дорогий наш майстре…

- А що, паную. Настане ранок, не думаю про сніданок… Скарбне від браконьєрів стережу. Бачили табличку при вході до лісу: «Хто посадить дерево - того і внуки згадають. Хто зламає - того й діти проклянуть…» Моя то програма.

- А не скучно вам тут, Ізоте Івановичу?

- Чого скучати? Ятері маю, догляд є, і кіно безплатне… Запорожці ж доживали віку по монастирях. В молодості він на коні, а настане час, прощається з товариством, три дні п’є-гуляє в Києві на Подолі, а потім аж до Межигір'я навприсядки штаньми вулицю мете. Одгуляв - і прощай, життя земне, прощай, суєта суєт, відтепер він тільки на небо дивиться… Ну, а я на свої дими заводські…

- Спасибі, що ви Єльку нашу в трудну хвилину підтримали, до діла прилаштували. Попрацює, а там ми її до себе в цех заберем, поповнить робітничий клас. Вчитиметься, набуде фах, згодом ще й на електронну машину сяде!…

Старий металург добув люльку, натоптав тютюном, запалив.

- Має людина в собі такий живчик - бажання робити добро… Помічали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, і тобі самому стає на душі легко, чисто. Казали колись, - гомонів далі старий, - що у людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий… товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло… Думаєте, зараз їх нема? - Здається, він усміхнувся. - Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечі;, і на лівому, і на правому… До якого тільки дужче дослухаешся…