Собор - Гончар Олександр Терентійович - Страница 45

- А чи мені дав би він оковитої хоч ковток? - солодко приплющує очі Махно.

- О, для тебе, батьку, він би з щирою душею, - заспокоюють. - Тобі він із своїх запорозьких скарбів гетьманську булаву віддасть. Адже ти найперший гетьман нашої свободи!

У плавнях, втомлені після переходу і добре захмелені вже натовпом пристають махновці до свого ватажка:

- Батьку, вдохнови нас!

Він з ними нещадний, він дозволяє собі до них звертатися так:

- Ви, кендюхи з шаблями! Кендюхи, і тольки! А я вам даю ідею! Динаміт духовності даю! Зі мною до неба підніметесь на вітрах повстанства! Як лицарі степу підніметесь, щоб збудувати перше в історії бездержавне суспільство, встановити владу безвладдя…

- Вдохнови, вдохнови нас, батьку!

- Але спершу я дам вам свободою впитись! Спершу треба дощенту змести старе! Всі гріхи відпускаю вам наперед… Ану, потрусіть його! - І Махнова нагайка рвучко показує з плавнів на далекий, маревіючий на крайнебі собор.

Туди, до собору! Штурмом взяти його! - так велить отаманів з китицею нагай.

І вже по бруках передмість свобода копитами дзвонить, вже двері собору навстіж, коні попід собором парують без вершників у порожніх сідлах. А ті шахтарюють всередині - розчахнули царські врата, тягнуть ризи, чаші, різне начиння, покривала, з тонких полотен рушники роботи найкращих степових вишивальниць… Адже весь край оздоблював цей собор, квітчав святих рушниками! Здоровенний гуляйпілець присів, роззувсь, намотує на ножище шовкове покривало, повз нього пробігають, зубами зблискують у реготі:

- В шовкових онучах топтатимеш ряст?

- А що? «Будем, брате, з багряниць онучі драти…» Так і роблю.

У вівтарі теж реготня, там порубайли чубаті причащаються, п'ють нахильці вино із золотих чаш! А попа й близько нема, не біжить добро своє рятувати, десь мре біля попаді з ляку, бо чув уже, як оці хлопці одного попа, запідозреного в білому шпигунстві, піймали і на станції Синельниково живцем у паровозну топку запхнули. З реготом пхали, бо піп виявився товстий, череватий, в топку не влазив. Дуже не хотів, щоб лою з нього натопили, випручувався з рук, в'язи вивертав, та натужно, з ненавистю кидав Махнові межи очі одне лише слово:

- Сатана… Сатана…

Лунає свист на весь собор. Це Штереверя-взводний вийшов із вівтаря в шапці кудлатій, у ризах наопашки і свиснув угору, щоб показати свою силу, безстрашшя. А десь із затінку, збоку навперейми йому раптом басовите, владницьке:

- Не свисти.

Сивоусий Яворницький як із-під землі виріс - багато хто з махновців знав його в лице.

- Чого тобі, діду? - насупився Штереверя.

- Не годиться свистіти в хаті. Мусив би знати звичай батьківський.

- Це ж не хата!

- Тим паче. Храм! Храм краси, історії, храм зодчества козацького… А ви як у конюшні…

- Замовч, діду! Бо в нас за такі речі… раз - і кишки вон на телефон! Ти ж бачиш, при шаблі я: один мах - і дух з тебе випущу!

- Мій дух, парубче, не боїться тебе.

- Овва? - Штереверя взявся в боки перед професором, здивований. - Невмирущий ти? Ні куля, ні шабля тебе не бере? А якщо попробую оцією…

- Ти мене шаблею не лякай… Чуєш, пороги на Дніпрі ревуть? І могили гомонять, і вітри гудуть? То все мої спільники! Діло моє віки переживе! Рєпін мене для вічності малював, а ти хочеш рубати, шмаркачу!

Голос Яворницького лунав у соборі дужо і владно. Зовсім, видно, його не лякала збройна ватага.

В одного з махновців, що взявся саме кресати на прикур, Яворницький вирвав із рук і кремінь, і губку. Кинув, сердито затоптував ногою.

- Паливоди! Розстьоби! Горшкодери! Ану, гетьте з собору!

- Ой, папашо, встрелимо! - весело погрозився кудлатий махновець, підбираючи кремінь з підлоги.

- Як маєш порожню макітру на плечах, стріляй! - бунтувався професор. - На твоєму боці сила, на моєму - правда. Сила розвіється, а правда ніколи!

Роздуднілий гнівний голос його дуднів на весь собор, аж надворі почули, гукнули звідти:

- Ведіть професора сюди! Сам Нестір Іванович допит йому вчинить.

І от вони стоять двоє перед собором, цей осадкуватий лобатий грамотій з запорозькими вусами і перед ним обвішаний зброєю, грізноокий, з масними патлами на плечах володар стихії. Колючим своїм поглядом Махно просвердлює козарлюгу, а той на нього дивиться з-під насуплених брів навдивовижу спокійно.

- За що, професоре, з моїми хлопцями не помирився?

- За вогонь. Не креши, кажу, а він креше. Іч, найшовся Герострат із хутора Голопупиного… Йому хоч і спалити собор… А ти його будував?

«Чому він сміє так розмовляти зі мною про моїх орлів? - довбав його пильним поглядом Махно. - І чому я слухаю його? Чому терплю? Яка сила за ним? Чи що кругом уже морем комунія наплива? Чи справді смерті не боїться? Така відвага запорозька в ньому живе?»

- Тобі не подобається, професоре, моє військо чи мої ідеали?

Вус Яворницького сердито ворухнувсь:

- То не ідеал, до якого йдуть через руїни та через трупи. Дух руйнівний, стихія руйнацтва - це не моя стихія…

Натовп колихнувся, оступивши Махна:

- Батьку! Та що ми з ним антимонію розводимо? Одразу ж видно - контра, ворог повстанства… У дядьківську вишиту сорочку вирядивсь, а дома, мабуть, буржуйські шуби міль проїдає!

Спохмурнів Махно, злі тонкі губи стиснулись, стали ще тоншими. «Та що це зі мною? Раніш би, діду, ти б у мене захарчав. За один такий погляд я б тебе на той світ… А зараз справді антимонію розводжу! До чогось прислухаюся в собі? Щось хочу почути? А що чую? Непримиренність твою? Ревіння порогів, що за тобою ревуть?… Царя не злякався, але ж я тобі вище, ніж цар!»

- Джуру сюди! Ягора!

На лютий викрик Махна йому одразу ж випхнули з натовпу хлопця з батіжком. Махно ткнув йому в руку наган.

- На! Укокош! - кивнув на Яворницького. - Ціле військо він наше образив.

Наган важкий, тягне донизу незміцнілу руку, барабан набитий патронами - смертю набитий…

- Цілься! Цілься йому просто в кишки! - під’юджує натовп. -Натискуй! Плі!

Ноги підкошуються хлоп’яті, в очах темніє. Вислизнув із руки наган, упав на землю.

- Не буду!

- Чого?

- Не буду… і тольки!

Аж Махно заіржав холодним сміхом:

- Оце я люблю! Моя вдача. Мій характер! За це й тебе милую, - хизуючись власною великодушністю, звернувся до Яворницького. - Дарую життя! Що оковитої цареві не дав! А мені дав би?

- Музей у місті, - відповів Яворницький ухильно. - А місто ж не твоє, робітничі дружини тримають.

- За ковток оковитої місто візьму, - хвальковито відрізав Махно. - І в музей твій нагряну. Ось при мені шабля еміра бухарського, хочеш - на згадку в музеї залишу?

- В мене музей запорозький, - буркнув Яворницький. - Шукаю найперше те, що запорозькі зброярні давали. Славою налите збираю…

- А ще?

- …та ще рало хлібороба беру. Леміш від давнього плуга… - Глянув на хлопця, ніби саме йому пояснював. - Човен козацький. Кобзу, ткацький верстат. Та ще кочергу металурга, що першу домну поставив на Дніпрі… Таке збираю.

Говорячи, Яворницький помітив, як уважно, жадібно слухає його хлопчик-недоліток, що тільки-но мав його укокошити. І наче вже йому одному професор оце розтлумачував, втямковував, що саме з усіх скарбів є для людини найцінніше.

- Метал зварити - це вам не юшку забовтати, хлопці… Кишки випускати й дурень зуміє. А таємниця майстрів, таємниця, скажімо, дамаської сталі… кому вона з вас відома?

І на Махна в сумовитім роздумі дививсь. «Ти людина-легенда, чому ж діла твої чорні? Чому жадоба руйнацтва така дужа, така могутня в тобі? Чи світ іде до того? До того, що на сцену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник… Але знати б тобі: зайнятий руйнуванням неминуче деградує…»

Штереверя випхався у золоті своїх риз наперед, з пузатою сулією в руці - певне, бажав поблазнювати перед отаманом:

- Професоре, а мені в твоєму музеї місце знайдеться? Годящий для історії?

Яворницький глянув на нього вивчально:

- Дещо й від тебе вона візьме. Вошу, може, на аркані… Чи самогону оту сулію… Бо що ж іще?