Собор - Гончар Олександр Терентійович - Страница 39

Незабаром на толоці молоді лейтенанти шикували їхніх батьків, завдруге мобілізованих, одягнутих ще в домашнє, не солдатське. «Піджаками» називали їх декотрі, мовби жартома, але чомусь це було кривдно. З ранку й до вечора висиджувала Вірунька з ровесничками край толоки, все дивилася, як ловкенький молодий лейтенант з медаллю «За Сталінград» навчає їхніх батьків марширувати, повертати праве плече вперед та давати крок на місці. Скніла весь час душею за татка, дивлячись, як він невміло, хоча й старанно виконує ті вправи. Щось наче змінилось у їхніх батьках у ті дні, і очі їхні мовби поглибшали, і шкарубкі їхні руки стали ще ніжніші, коли під час перепочинку крадькома гладили вони своїх притихлих, присмирнілих донечок та синочків. Кожен крок вона пам'ятає з тих його марширувань, кожен сумовитий усміх, що він їй майже непомітно посилав з-під вусів, проходячи повз неї в строю серед таких, як і сам, людей-піджаків. Тупцювання обважнілих ніг пам’ятає, оті нескінченні «кроком руш» і «на місці», і як зсутулена спина силкувалась виструнчитись згідно з командою, і як батьки-піджаки під час перепочинку частували лейтенанта та сержантів із своїх клунків, що їх догідливе розгортали перед ними матері. Жінки із сусідніх сіл теж приходили, приносили харчі своїм мобілізованим, і разом з дітворою подовгу сиділи десь оддалік, не зводячи очей, дивилися на своїх, доки вони марширують та бігають по толоці. Декотрі з командирів ставились до щойно мобілізованих зверхньо, підганяли їх грубими окриками, обзивали чорносвитниками, і що всі ви, мовляв, на Україні такі, воювати в 41-му не хотіли, сиділи на печах… До болю образливо було дітям слухати таке.

А потім якось уранці вибігла Вірунька з подружками на толоку на батьків своїх дивитись, а батьків уже як і не було. Самі опудала стирчать, що вони їх учора кололи багнетами. Порожньо, нема, нема нікого: відправили вночі! Розгублені стояли діти, приголомшені були й тітки, що, поприходивши з близьких і дальших сіл, нікого не застали, хоч сказано було їм, що будуть цього дня запасників перевдягати, то щоб забрали домашнє додому. А вийшло, бач, що не стали й ждати армійського, так, у піджаках, у домашньому, й кинуто було їх, чорносвитників, на Дніпро, повели їх туди лейтенанти вночі. А від Дніпра гуготіло, стугоніло, там небо дрижало весь час.

Так тоскно було бачити толоку без батьків, таке сумне все стало довкола - згарища, і спустошеність, і німі опудала, проколоті багнетами, і сиве, захмарене небо осіннє… Краялась болем дитяча душа. Того ж дня малеча їхня, з ними й Вірунька, змовившись, покрадцем, потай від матерів рушила услід за батьками до Дніпра. Йти було далеко, чи принаймні так їм тоді здалося, вони дуже довго йшли, ледве плутали дитячі ноженята в бур’янах. А надвечір таки виплутались, побачили перед себе Дніпро, непривітний, осінній. Гуркоту бою вже не чути було. І нікого не видно. Були тільки німі задніпровські горби, пологі схили, що зеленіли озиминою, а по схилах, по тому зеленому всюди темні цятки, цятки, цятки…

Стояли гуртиком діти притомлені, причаєні під шелюгами, сторопіло дивились на той бік Дніпра, все не могли втямити: що то за цятки по зеленому? Вирви, сліди мін, сліди вибухів снарядних чи… І враз аж змоторошніли від страшної догадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!

Стукотіли дитячі серця під лахманинами. Безмовний був світ. І серед цієї великої безмовності тільки пожовклий очерет осиротіло шелестів сухими китицями та цівкала й цівкала сіра якась пташина, гойдаючись на очеретині.

Спливають роки, а з пам’яті не стирається, яке там все було важке: і свинцева дніпровська вода, і хмари низькі в надвечір'ї над тими темними цятками по зеленому.

Так уже й не було більше для Віруньки тепла батькової руки, так і не надивилась на нього під час його марширувань. А коли чує слово «війна», то болісно все те зринає: і толока сільська, і як пішли табунцем батьків своїх шукати, і як, враз осиротівши, стояли отетеріло біля осіннього Дніпра… Серед гір громохкого іржавого брухту, серед залізних гуркотів цеху ще й досі часом озивається їй той цівкіт пташини, що її тоді чули діти, в недитячому потрясінні дивлячись за Дніпро, на ту безгомінну зелену країну смерті.

Глава XV

Іде через якісь кучугури Єлька, потім велика вода, як у повінь, розлилася, і через неї - до обрію аж! - кладка. Розхитана, дірява, але тримає Єльку, і вона по ній іде. Перейшла, і знов кучугури дикі, піщані, таємниче безлюддя і смуток якийсь. Назустріч здалеку, з таємничого того простору, вівчарка біжить! Підбігла, вхопила Єльку за руку іклами, здавила… І не дуже, а не вирвешся, і кудись повела. Почуває, що звинувачена в чомусь, і собака цей, як втілення кари, впіймав і тягне її, веде кудись, то придавить руку, то попустить трохи, навіть лизне, мов співчуваючи Єльці, потім знову затисне і веде вперед, веде… Єлька йде, не вириваючись, бо весь час почуває тягар провини, що важко на душу ліг. Нарешті зрозуміла, що її впіймано, що забралась у світ заборонний, у зону, де об'єкти, де, може, атомне щось, прикрите отими загадковими кучугурами. Ніхто сторонній сюди не має права заходити, а вона ненароком забрела і збагнула тепер, що пропала, що нічим їй не виправдатись, сама почуває свою провину… Десь є тут сторожа, хоча її й не видно, вартові причаїлись, із сховів своїх гостро вистежують Єльку. І навіть, якби варта й хотіла її відпустити, відкликати собаку, і то не змогла б, не має права, не дозволено це їй, - нема тобі назад вороття, раз уже перейшла ту кладку і заборонені води, що відділили тебе від попереднього життя…

Навіть уві сні чула тягар на душі, тягар якоїсь тривожності. Важкий денний сон. Ніколи вдень не лягала, а сьогодні лягла, і кошмарне таке накотилося…

Десь ізнадвору, з вулиці долинали голоси баглайчат, що всій Зачіплянці розносили свою радісну новину:

- Лист від татка! Скоро приїде! А нам пише: будьте лицарями!

Віруньку справді сьогодні, тільки прийшла з заводу, радість вдома чекала: лист від Івана. Показала його, звичайно, Лесі Хомівні - щоразу удвох вони переживають таке, однодумці, однолюбки. Обидві ждуть: одна свого із Бхілаї, а друга теж свого комбата жде, тільки звідти… звідки не повертаються.

Читали листа й перечитували, потім про почуття людські і про Єльку заговорили. І перед цим була у них мова про дівчину, що заблукалася до них на Зачіплянку, в життєву скруту попала. А чим їй допомогти, може, на завод влаштувати? Чи має вона своє щось на думці? Може, в неї головна мета - жениха підчепити? Всебічно обмірковувалось, чого висуванець до неї вчащає. Звичайно ж, коли тут почуття, то нема їм чого втручатись, бо не просто складається оте істинне, невикривлене в стосунках між людьми.

- Важко сказати, де чиє щастя лежить, - сказала в задумі Леся-фронтовичка. - Знаю тільки, що людина, яка зазнала горя, більше здатна чути інших…

А другого дня надвечір Катратий обходив зачіплянські двори, запрошував людей до себе на якусь загадкову гостину. Приходьте увечері, будьте ласкаві! Нікого з сусідів не минув, навіть тих, з якими дружба особливо й не водилася.

- З якої нагоди свято серед будня? - допитувались у нього.

Ягор відповідав ухильно. Рибка, мовляв, наловилася, та й не збиралися давненько… Рибка була якась така, що люди відмовлялися: той у нічну йде, той на «халтуру» зібрався. («Халтура» - це підробіток такий, приватна, наднормова робота, з якої роботяга десь опівночі повернеться, вичавлений, аж спотикається.) Відмовлялися делікатно, проте у відмовах щось і невловиме вчувалось. Вірунька, яку Катратий однією з перших вшанував своїми запросинами, чогось нерви свої показала: чоловік у неї, мовляв, відомо ж бо де і без нього вона не збирається гулі справляти. А Леся Хомівна, яку Ягор теж увагою не минув, відмовилась без пояснень, тільки запитала з різкістю:

- Це щоб із вашими юшкоїдами за одним столом?

В інших дворах теж, як змовились, все випитували, що за причина, з якої нагоди, і їм Ягор відповідав теж ухильно. Хто згодився безвідмовно з першого слова, так це Шпачиха та ще Семко Дейнека, що його вже з третьої роботи виганяють за шабашки. Хоча його Катратий найменше б хотів бачити в себе в гостях, проте покликав, бо Семко якраз по дорозі йому зустрівся, - він і сьогодні повертався з роботи з шабашною: в руках котив велосипед, а на ньому - дошки свіженькі…