Собор - Гончар Олександр Терентійович - Страница 17

- Ти гадаєш - вони безслідно? - поклав йому руку на плече Баглай. - Гадаєш, що в нас із тобою нічого й не зосталося від них?

Звернули на Веселу, всілися пофілософствувати на Віруньчиній лавці.

- Ті, що піднімали дзвони на дзвіниці, оті наші Бетховени степові, вони знали, що робили, - знову почав Орлянченко. - Вже не кажу про таких, як та Майя Прапірна, що свідомо пішла на смерть… А зараз? - І, здивувавши Баглая, раптом випалив без зв’язку з попереднім, що переходить на інший завод. На той, де в цех заходять у білих халатах, де спецхарчування одержують… Годі, не бажає він більше газами отруюватись на металургійному.

- На крутий ідеш поворот, - зауважив Микола.

- Тобі це дивно чути? - нахиливсь до нього Орлянченко. - Ти, певне, сподівавсь і в мені найти іскринку героя? Гай-гай, її нема. Все менше таких, у кому вона є. Риба шукає, де глибше, а наш брат, де ліпше… Я ж із тих, кого тільки пальцем помани куди-небудь у режимний цех на соліднішу зарплату та на спецхарчуван-ня…

- Можна подумати, що ти голодний…

- Ні, ситий. Але хочу ще ситішим бути… І хіба один я такий? Людина - звучить гордо? Це наш чинодер Лобода звучить гордо? Ха-ха! Скажи йому: «Ти звучиш гордо» - він перший розрегочеться, вважатиме, що його розігрують…

- А от на заводі він, кажуть, добре починав.

- Отож, починав! Але є така штука - наркотик владолюбства, героїн кар’єризму… Його тільки раз вхопи - і пропав… Жадобою влади - тільки цим його очі й блищать. Рідного батька за кар’єру проміняє, собор отой розвалить, аби тільки на щабель вище піднятись. Ідеали? Чхати йому на твої ідеали! Влади йому, побільше влади! А спитай, для чого? Та щоб іще вище стрибнути! І скільки їх таких… Сьогодні він начальник цеху, завтра директор, а там уже цілиться сісти на главк. Нащо тобі, чоловіче, той главк? Більше клопотів, швидше інфаркт - і вся пісня!… Але ж як воюють! Отам битви - не на життя, а на смерть. Невидимі, кабінетні, а втім такі, де нікому пощади нема: або ти переможець, або ти розчавлена жертва…

- Невтішна картина, - усміхнувся Баглай. - Тільки я не так похмуро дивлюся на речі. Є, звичайно, й це. Отрута кар'єризму, самозасліплення, бажання будь-що керувати собі подібними…

- Наввипередки вгору, як мавпи за кокосовим горіхом…

- Та не самими ж мавпами населений світ! І хоч який він там є, але згодься: він таки красен, цей світ, і здорово було б у ньому, не старіючи, весен триста провеснувати…

- Згоден, світ прекрасний. Одначе ким населений? Якось ти казав про союз людей, про спільноту людей. Що треба доброту плекати, а не роздмухувати ненависть. А як до Батькопродавця я можу бути добрим? Який гуманізм мене з ним помирить?

- Не Батькопродавця я мав на увазі.

- Але ж він - сила! Не Архімед, не Галілей - чиновник іде по світу, він тон задає… Так, так, великий чиновник двадцятого віку. Ейнштейн ніщо в порівнянні з ним. Той відкриває, а цей вирішує. Кнопки натискує. Кладе резолюцію на твоїй долі, стипендію тобі дає. Для нього ми піддослідні. Він вважає своїм правом і навіть обов’зком будь-що обстругати нас, підігнати під свою подобу… Добре ще, коли має щось у черепку, а то ж часом сидить чмур чмуром, тупий, дрімучий, однак теж хоче, щоб ти його слухав, думав, як він, хоче бачити довкола себе легіони однаково мислячих. На таких, як оце ми з тобою, він дивиться лише як на сировину, як на руду, з якої треба болванку виплавити!

- А в тобі, видно, якраз «антиболванка» ворушиться?

- Не те що ворушиться, а пре з мене! Бо ми хоч бідні, але горді. Живемо в тіні, але сонце бачимо. Бачимо, де будівник справжній, а де псевдобудівник. Комфорт і порядність - це, по-моєму, могло б стати девізом часу. Між силами добра і зла зберігай рівновагу, крайнощів уникай… Одне слово, як той казав: не будь солодким, бо розлижуть, не будь гірким, бо розплюють…

Дивний цей Ромця. Теж із родини металургів, батько інженер, шанована в цеху людина, а Ромця… «Якийсь | ти не в ту форму відлитий», - часом говорить йому Вірунька. З освітою хлопець, був у Москві на курсах по електронних машинах, завод послав, але оскільки тих машин поки що не одержано, Ромця при головному енергетикові зачепивсь. Живе легко, сприймає життя іронічно, підсміюється з Миколиних пошуків вічних категорій. «Ми з тобою живемо в цинічну епоху, - деколи можна від нього почути. - Народили нас матері під кривавим знаком Зодіака… І, думаєш, це не впливає на наше світовідчування?»

Сидять вони зараз на лавці, спостерігають, як заграва саме виплеснулась в небо над заводами… Миколі пригадались рядки інститутського поета, продекламував задумливо:

- «І знову дні руді та бурі, такі щасливі та сумні…»

- Непогано, - схвалює Ромця. - Треба запам'ятати, при нагоді процитую нашій лікарці - новенька з'явилась у заводській амбулаторії. Сьогодні зайшов до неї. «Жучок, - кажу, - у вухо заліз. Можете витягти?» - «Я не отоларинголог». - «А хто ж ви?» - «Читайте, на дверях написано… З того боку!» Отака! «Витягніть, - кажу, - або бюлетень дайте. Буду бюлетенити, поки жучок сам із вуха вилізе…» Гадаєш, пішла назустріч, повірила в жучка? Дзуськи!

До таких Ромчиних історій Микола звик так само, як і до нав'язливої Ромчиної ідеї про моторного човна. Останнім часом тільки цим і заклопотаний - човном та колекціонуванням платівок.

- В житті треба бути реалістом, - повчає він Миколу. - Візьми будь-кого з наших роботяг. Дай йому телевізор, моторку та ще путівку на Чорне море в санаторій «Червоний металург», і він тобі по боку все оте, що ти називаєш духовним. Ти ось за собор переживаєш. Думаєш, усім він болить, як тобі? Он Шпачиха весь вік ходить біля нього, а дуже їй куполи ті потрібні? Та вона на них ніколи й не гляне! Корзини гнуть її до землі, їй монету давай! Запропонуй їй на вибір: собор чи критий ринок? - обома руками буде за ринок. Що той собор для неї в житті? Або для Федора-прокатника? Самим духом, брате, ситий не будеш. Матерія - первинна.

- Так, певне, міркують і оті юшкоїди. Оті ходячі шлунки.

- Зрештою, люди давно затягували ремінці, на картках перебивалися, і якщо вони витворюють зараз собі новий культ… ну, назови його… о культом підсмаженого поросяти з хроном… То невже ти їх станеш осуджувати за це?

- Шлунки мають усі земні створіння. Людина в цьому не оригінальна. Але глянути на оте сферичне гроно бань, що виринуло до нас десь із мороку віків… глянути, а тим більше вибудувати їх у небо як образ і доповнення неба… це здатна лише людина.

- Ах, я забув, що тут поет! - іронізує Ромця. - О великий, нікому не відомий поете Зачіплянки! Не заздрю тобі, бо передчуваю: не тільки лаври ждуть обранців долі. Історія вчить, що попереду лаврів частенько йде добрячий бук, шпіцрутен іде!

- «І знову дні, руді та бурі», - задумливо відгукнувся Микола на це.

А Ромця знову починає розповідати нову історію про одну гарненьку особу із шлакоблокового, з якою він минулої суботи танцював. Притиснув її ненароком, а вона, наївнячка, образилась. Слабке створіння, але вредне… «Ну гаразд, будемо танцювати по-піонерському», - сказав їй і після того водив партнерку свою тільки по-піонерському, на відстані витягнутої руки…

- Щось схоже я від тебе вже чув.

- Тоді перепрошую, - з удаваним жалем мовив Орлянченко. - Я забув, що для тебе наші Марусі - то краща половина людства. Мадонни, недоторканки!… А, по-моєму, вони самі не люблять, щоб їх ідеалізували, їх більше влаштовує, коли ми дивимось на них по-земному… Ідеали Ідеаловичі зараз не в моді.

- У цьому за модою не женусь, - спокійно заперечив Баглай. - А ось чи думав ти, чому найбільші поети всіх часів саме її оспівували, жінку? З неї, звичайно, земної, творили своїх небесних мадонн…

- Одну ще й тобі он залишили: в Катратого город поливає.

- На цю тему краще помовч.

- Чому?

- Та тому.

- О, невже? - Орлянченко, здогадавшись, у подиві аж свиснув. І одразу ж з вікна з'явилась непричесана спросоння Вірунька.

- Ще свистунів не вистачало тут серед ночі, - кинула вона сердито.