Бригантина - Гончар Олександр Терентійович - Страница 37

А нещодавно привезли юного вбивцю. Розважався сірниками на іменинах своєї сестрички, запалював і кидав до кімнати, де дівчатка перевдягались… А на сестрі була сукня біла, нейлонова - спалахнула вмить! Від нейлону того рятунку нема, він просто розтопився на дівчинці, в страшних опіках у лікарні й померла… А винуватець тепер тут божеволіє… Ох, неспокійна публіка буде на твоїй бригантині! Ламай тепер голову, чи стримає ваших маленьких піратів цей ромашковий сентиментальний бар'єр, чи стане їм перешкодою, коли, сп'янілі від своїх бешкетницьких спокус, сипнуть врізнобіч на дикий поклик степового роздолля?…

Марися вільно розкинулась у траві, задивлена у навислі кетяги. Пахне акація густо, медово. І всій тобі солодко до знемоги. Бджоли гудуть, обліплюють біло-рожевий цвіт, - десь, видно, здалека прилітають за нектаром. По той бік урочища Берестецький голосом античного громовержця декламує якогось латинця, а потім аж виспівує улюблені рядки з “Пісні моряків”:

Красивий його баритон Марисі приємно слухати. “Закохана”, - каже він про неї. З чого це він взяв? Певне, має на увазі її прогулянки із Степашком. Та чи це ж кохання? Скорше - просто дружба, щира, товариська, трохи іронічна… Справжнє кохання, яким воно їй уявляється, оте всеосяжне, сліпленне, - чи прийде воно коли, чи й зовсім її обмине? Мабуть, могла б покохати такого, як той сивочубий у плащі, з синіми тужними очима… Той, що його вже нема, що десь на такому ось пагорбі востаннє зболеним поглядом світ обійняв… У вічність відпливла його бригантина. О, як він глянув на Марисю коло брами під час прощання!… Одним поглядом так багато можна людині сказати…

Примовк Берестецький, натомість десь із глибини урочища соловей подає голос. Кажуть, меншає на світі солов'їв. Хамів на світі більшає, а солов'їв меншає! Невже планеті справді загрожує розлука з цим сіреньким, самозабутнім, найніжнішим своїм поетом? А з ким же ділити оте почуття, що підіймається, росте в тобі, хоча й не знаєш для кого?

Незвичний стан переживає душа в цім дивнім урочищі Чортуватім. Ніби п'янить самий дух акацій, від нього аж чадієш, умліваєш, поринаючи в безміри якогось райського блаженства… Марися знову змружує очі, і одразу зникає все, тане, маєш над собою лише цей дивний світ, зітканий із золотавості сонця й клубків білого, обліпленого бджолами цвіту. Досягається якась не знана раніш гармонія, сонце розлилося, і сама ти вже ніби розчиняєшся в солодкій млості природи, в її запашистих медах… Зовсім заплющуєш очі, і тоді тебе нема, життя розтануло, світ зіллявся, - на місці сонця вирує в небі тільки жовто-бура гаряча туманність, сповнена пахощів цвіту й золотої бджолиної музики…

Глава XXIII

У день іменин Ганни Остапівни ще зрання їй приносять телеграму від сина, і цього досить, щоб потім уже до самого вечора в неї був добрий настрій.

Цього дня її вітатимуть у школі, Валерій Іванович від імені колег піднесе Ганні Остапівні букет квітів, а від служби режиму Антон Герасимович басом побажає їй “кавказького довголіття”.

Коли після школи Ганна Остапівна повернеться з Марисею додому, їй доведеться чимало часу витратити, щоб розібрати поздоровну пошту, що надходила протягом дня. Не забувають свою вчительку колишні її вихованці. Той зблизька озивається, той здалека, а один вітає Ганну Остапівну дуже зворушливим листом з місця ув'язнення, де він після суду відбуває свій строк.

- Оце коректив до нашої педагогіки, - каже Ганна Остапівна. - Щоб ми не дуже зазнавались…

Розповідає, що славний був хлопець, вийшов зі школи з відмінними оцінками, ніхто і в гадці не мав, що він знову зірветься, сяде на лаву підсудних… Працював уже скреперистом на каналі, встряв у бійку під час пиятики, що кінчилась для когось трагічно… І ось пише, здається, десь аж із тундри, співає дифірамби колишній своїй учительці; “Щодня вас згадую, Ганно Остапівно… Аж коли тут опинився, оцінив ваші душевні поради, тільки тут і збагнув, що мав і що втратив…”

Лист із тундри Ганна Остапівна відкладає окремо: цьому неодмінно треба відповісти. Всі вони для неї, як сини, а якщо котрий збився з пуття, то за такого серце болить ще більше…

Квіти на столі, біля них потертий портфель Ганни Остапівни, де повно учнівських зошитів, та купою щойно прочитані листи й телеграми… Обважніла, втомлена, сидить сива вчителька над своїм багатством, Марисі з тахти видно її задумливу постать, повнощоке обличчя, що дихає спокоєм душевної злагоди. Не вчительку, а скоріш селянку-трудівницю нагадує вона своєю обважнілістю, врівноваженістю духу і цими великими, звичними до будь-якої роботи руками. Солдатська вдова. З якою скромною, некрикливою гідністю несе вона крізь життя свої втрати й свою самотність. Чоловік був командиром підводного човна, під час війни, коли вони розставляли міни десь у фіордах Норвегії, їх було виявлено ворожим флотом, човен, рятуючись від погоні, напоровся на підводну скелю, здається, сталося це у Баренцовім морі… І все. Відтоді вдова. Сама виростила сина, далеко він зараз від матері: є, виявляється, міжнародна інспекція по нагляду за дотриманням якоїсь там рибальської конвенції, і син Ганни Остапівни одразу після інституту дістав призначення в ту міжнародну службу… По кілька місяців не сходить на берег, то з датчанином, то з норвежцем ганяв браконьєрів у міжнародних водах, а діло це не просте, професія неспокійна (як багато неспокійних професій на світі!). Часом у відкритім океані мусиш перебратися з судна на судно, - одного разу під час шторму його ледве не розчавило між бортами, бо судна страшенно розгойдало на бурунах, “та ще, може, й навмисно так підстроїли тамтешні хижаки”, - висловлює припущення Ганна Остапівна, адже в океані інколи промишляють запеклі порушники конвенцій, вони люто ненавидять цих інспекторів за їхню непідкупність, а в інспектори якраз і відбирають людей непідкупних, принципових, бездоганно чесних…

Син для Ганни Остапівни - найбільша відрада, ним живе, ним гордиться. І хоч далеко він, і служба така, що все може статись, і переживання постійні для матері, зате коли озветься ось, як сьогодні, то це щоразу для неї свято. Перечитує Ганна Остапівна телеграму, і ледь помітна усмішка їй не зникав, і очі повні мовби тихої музики… Людина стійкої внутрішньої злагоди, Ганна Остапівна й на Марисю впливає заспокійливо, не раз у часи сумнівів вона підтримувала молоду вчительку своєю увагою й материнською добротою. Іноді Марисі думається, що й сама вона через багато-багато літ стане теж такою.

Коли сіли обідати, Марися запитує несподівано:

- Хто вас виховував, Ганно Остапівно?

- Найперше батьки.

- І якої педагогіки дотримувались?

- Проста була їхня педагогіка. Знала я, дочко, за ними принаймні три чесноти, що в народі досить поширені… Перша, що трудились обоє весь вік. Друга, що по правді жили. Ні на кого наклепу не зводили, ні обмови, вуста свої ніякою брехнею не опоганили… А третя, що вірно між собою любились. Ото вони й були для мене взірці, моральні наставники…

Якийсь час мовчали обидві. Потім Марися спитала:

- А далі?

- Далі саме життя взяло в круті свої жорна. Вчителювати прийшла в часи трудні, коли вогняна боротьба отут лютувала повсюди в цих краях, скирти, стайні горіли ночами, а по степах коні блукали бездомні, з фанерними дощечками на шиях: “Хожу-блукаю, созу шукаю”… Ох, було, було…

І знов (уже не вперше) чує Марися про ті далекі роки, коли вчителювала Ганна Остапівна в маленькій степовій школі, де печі доводилось кураєм топити, і хоч ні електрики, ні радіо ще не було, але й там, в осінніх вітрах, у негодах, ця жінка почувалась щасливою, бо вдвох були, удвох… Школа тісна, гасові лампи, заняття в три зміни, і шляхи розбагнючені так, що на довгі місяці ніякого зв'язку з зовнішніми цивілізаціями… Однак працювали з радістю, не скаржились, ще й пісень вечорами співали хіба ж так!…