Бригантина - Гончар Олександр Терентійович - Страница 16

Ось, нарешті, й директорів котедж. Біля хвіртки стоїть уже, як на чатах, в накинутій хустці Зінаїда Петрівна, виглядає свого Валерія Івановича. “Пані директорова”, як її називає Марися Павлівна. У школі всі знають, що ревнує вона свого мужа до Марисі Павлівни, і тому, коли повертаються додому й випаде так, що Валерій Іванович іде в гурті, тоді Марися, під'юджена іншими, навмисне бере його під руку, їй самій теж неабияке задоволення - пококетувати з директором на очах Зінаїди Петрівни, яка - хай це буде й за північ - не спить, вистежує із-за хвіртки, підзирає звідти за подіями з ревнивою зіркістю…

Помітивши, що сьогодні Валерія Івановича серед учителів нема, Зінаїда Петрівна стривожується:

- А де ж мій?

І тільки дізнавшись, що Валерій Іванович зоставсь на нічне чергування, підмінивши біолога, в якого розгулялась печінка, - “пані директорова” зітхає полегшено, хоча око ревниво когось вишукує у гурті.

- Зінаїдо Петрівно, я не в школі, я тут, - весело визиркує із-за плеча Берестецького Марися Павлівна. - Можете спати спокійно…

- Стривайте, стривайте, ще й ви взнаєте, що таке ревнощі, - сумовито сказала “пані директорова”. - Це такий звір, що людині, мабуть, до старості пощади не дасть.

- Пережиток, - недбало кидає Артур Пилипович. - Емоційний атавізм.

- Добре говорити вам, неоженьбі! А ось як закрутить голову котрась із Будинку культури, тоді посмієтесь… Звісно, ревнощі - пережиток, теоретично це мені зрозуміло, і сама добре ж знаю, що Валерій Іванович нічого такого собі не дозволить, та коли уявлю, як десь там вона, оця Відзігорна, поведе до нього очима, як крутнеться перед ним на одній нозі - ой, не кажіть!… Бо вона ж не те, що я: бачите, як розтовстіла, обабилась…

- Зінаїдо Петрівно! Ви красуня, - твердо сказав математик.

- Була, - прикриває молодиця квітчастою хусткою обличчя. - А зараз, хоч хліба зовсім не їм, ось так мене розігнано… Ні вареника ж, ні пирога…

- Тут від самого повітря повніють, - усміхнулась Ганна Остапівна. - Тільки Валерій Іванович у вас чомусь ізсохся…

- Зате він ще більше тепер схожий на Шандора Петефі, правда ж? - веселішає Зінаїда Петрівна. - Колись у гуртожитку наші дівчата цю схожість вловили… Вони були певні, що Валерій - як більшість закоханих - і вірші потайки пише, виливаючи почуття ось цій своїй Беатріче, ще не розповнілій тоді… Ах, що тільки не згадається в такі ночі, коли перелітні гуси над нами так жагуче скрикують, комусь подають голоси!… Студентські весни, кохання, ревнощі, - все наче вчора було… Йому ж аспірантуру пропонували, якби був пішов, давно б уже став кандидатом наук. А тут?

- А тут всі ми його любимо, - каже Марися Павлівна. - Хіба це менше, ніж стати кандидатом?

- Усе з нього випиває робота, за вашими стриженими зовсім часу для своїх не залишається, - тихо скаржиться Зінаїда Петрівна. - Таня ще нічого, а Максим що далі, то гірше. До уроків не присилуєш, на трійки з'їхав, тільки транзистор йому на умі, та кіно, та ще гумового човна купіть… Жахливі сцени влаштовує. Оце вона, мабуть, і є, підліткова буря?

- Переросте, - заспокоює Ганна Остапівна.

- Вимагач, егоїст пробивається - ось що страшно, - далі відверто ділиться наболілим Зінаїда Петрівна. - Прибіг, поїв похапцем, дай грошей - біжу в кіно. Хліба й видовищ - цим обмежуються всі бажання. А спробуй стримати - що він тоді витіватиме… Я вже й від Валерія Івановича це приховую, бо повернеться зі школи геть виснажений, просто аж шкода його, такий нервовий став…

- Зате на роботі - спокій олімпійця! - зауважила Марися. - І до жінок ставлення лицарське… Ні, котрась таки закохається!

Зінаїда Петрівна розуміє, що це жарт, однак хвилюється. Якби вдень, було б видно, як під квітчастою хусткою яблучка щік пашать, рум'янцем палають. Незабаром учителі рушають, віддаляючись, тануть в глибині вулиці, а її постать лишається самотньою в темряві коло хвіртки, на яку вона схилилась у своїх клопотах-роздумах… Поступово вчительський гурт меншав, то один, то другий відстав, завернувши до своєї домівки, а далі підуть Ганна Остапівна та її молодша колега Марися (вона в Ганни Остапівни квартирує), та ще, як завжди, причепиться в провожаті Берестецький, і вчительки хоч-не-хоч змушені будуть слухати веселі його теревені, різні “пікантерії” (його вислів), що ними він сипатиме, доки й виникне з темряви біля двору Ганни Остапівни висока чорна тополя.

- “Нещасне дерево, Шевченкова любове!…”- скаже Ганна Остапівна рядком поета і, торкнувшись рукою тополі, зітхне, і одразу відчуєш, що це зітхнула солдатська вдова.

Знизу, від ріки, тягне прісною весняною свіжістю, у березі між вербами, на тьмянім екрані води, чітко проступає якоїсь закоханої пари силует. Тендітні, може, навіть старшокласницькі постаті… Глибинно, весняно клекоче вода, шум течії наче зливається з шумом невидимих крил угорі, в нічному небі, де, почувається, птахи летять і летять, - повно там руху життя й загадковостей одвічних…

- Друзі мої, чи відчуваєте ви плин часу? - каже в задумі Ганна Остапівна. - Ось так він тече, летить мимо вас, і ви на щось сподіваєтесь, а щось неминуче втрачаєте, і душу вам охоплює смуток від неможливості зупинити чи бодай затримати цей невблаганний плин… Зовсім він вам непідвладний, він понад усім, тільки й того, що ось у такі ночі його почуваєш…

Глава Х

Ще як займались Порфиром батьківський комітет та комісія у справах неповнолітніх, мати Порфирова часом кидала їм, бувши в гніві та відчаї:

- Відправте його, мучителя, та тільки в таку установу, що вдень і вночі добре охороняється. Бо втече!

І як у воду дивилась. Бо хоч тілом Порфир її ще й тут, та дух його шугає хтозна й де, для лету уяви брам не існує.

На різні способи вдається до втечі Кульбака. То він перекине якір від човна через мур і з його допомогою вибирається на волю, то підкоп робить з підвалу кочегарки і звідти підземним ходом вибирається в степ. А то ще в гумовім колесі викочувався з території, за автобусом услід. Іноді занишкне в кузові, навантаженім табуретками, що їх вихованці роблять у майстернях, щоправда, на прохідній при перевірці втікача неодмінно виявляють, і вахтер наказує: “Ану, вилазь, чоловіче! Ти ж таки жива душа, а не табуретка!” Ще він нагинав ледве не до землі пругку молоденьку яворину, одну з тих, що ростуть на подвір'ї неподалік муру, і деревце, відпружинивши, вистрілювало Кульбаку, шпурляло через загорожу на той бік, просто в обійми жаливи, дерези й волі…

Проте все це були тільки розваги духу, фантазії та вимрійки, народжені в буднях карантинних. Насправді ж хлопець з раннього рання підлогу мив в довжелезному коридорі, де, скільки не пильнуй, однаково буде сміття й піску, як тільки промчить орда правопорушницька. Засукавши штаненята, бореться за чистоту хлопець, шваброю драїть підлогу, немов палубу готує для огляду який-небудь новачок-матрос. Старається, аж лоб у росі. Мати підходить та через плече заглядає у страшенному подиві:

“Невже це мій син? Той, що вдома хату не підмете, відро води принести його не допросишся? І оце він у вас - без грозьби та бійки - підлогу миє? Ні, це не мій Порфир! Може, це чийсь Вітько, або Сашко, або Микола!”

Ясна річ, мама теж над ним лише уявна стоїть у своїм великім і радіснім подиві. Не приходила ще, а якщо й була, то не пустили, бо право на побачення з нею тут маєш спершу заслужити. Власне, ради цього й старається Порфир. Ревно працює сам, не дає лінуватись і своєму підручному, в ролі якого сьогодні виступав Карнаух, цей невдалий Навуходоносор: він у Порфира з ганчіркою повзає по підлозі, і найменша спроба ухилитись від чесної праці не минається без того, щоб він не дістав нагінки від комишанця, а подеколи й дружнього щигля по лобі. І це зовсім не відплата за цидулку, за неї Кульбака мститись не став. Після пам'ятної лінійки, коли Кульбака, відбувши ще окрему розмову з директором, знов опинився у карантинному товаристві, він ніби й не помітив колишнього свого побратима, що сидів на ліжку, тяжко похнюплений. Лише перед відбоєм Порфир кинув у його бік майже сумовито: