Берег любові - Гончар Олександр Терентійович - Страница 45

Та ще ж біда з цими кураївськими пацієнтами: зовсім недбало ставляться до її приписів, надто ж оті крутоплечі, гартовані механізатори, вони не вважають хворобу серйозною, нежить, мовляв, завжди був на світі. Щойно горів у температурі, а як тільки трохи йому полегшало, вже цигарку в зуби й до майстерні. Оскільки ж хворобу не вилежав, то його валить завдруге та вимордовує ще дужче, —  траплялися випадки досить тяжких ускладнень.

Якось у медпункт з'явився Чередниченко (він відгрипував одним з перших, під час наради десь прихопив), хотів знати дані про кількість захворювань у Кураївці на сьогодні та коли можна сподіватися спаду цієї стоклятої пошесті. Серед розмови Сава Данилович раптом підвівся, підійшов до Інни:

— Щось ти дуже розпашілась, медичко, не подобаються мені твої очі, —  і торкнувся долонею чола. —  О, ти й сама гориш! Інших повчаєш, а сама на ногах вирішила перенести? Не потрібне нам таке геройство...

І того ж дня прийшла їй на підміну Варвара Пилипівна (вона теж відгрипувала одночасно з мужем, як він каже, синхронно). Інна була вкладена на постільний режим.

Лежала вдома в жару, коли подруга, дівчина з пошти, принесла їй лист. Археолог озвався до Інни із... Чіттагонга! Це ж та, ваша, дівчатка, золота Бенгалія... Закликаний до армії, потрапив на флот, і ось тепер опинився аж у водах Бенгальської затоки, розчищає фарватер, що весь іще там захаращений, блокований потопленими суднами. Завдання наших моряків відкрити до порту прохід—так звані Ворота Життя.... Досвід аквалангіста йому аж де знадобивсь! Працювати доводиться в неймовірно складних умовах тропіків, найгірше, що температури високі, і в воді, де працюєш, ніякої видимості, суцільна каламуть, ріки наносять багато мулу... Ось так він живе, зміцнює світову солідарність, почуваючи себе «посеред надій і життя», як писала колись еллінка Теодора... А те, що казав Інні там, на фортечнім валу, —  хай вона знає, все залишається в силі, він для того й подає голос, щоб вона знала про це... Кохав і кохає — і не приховує цього, кричить про це із свого скафандра на все каламутне підводдя тропіків!.. Ніби з іншого, з ірреального світу озвався до Інни цей голос. Десь ніби за крутими перевалами зосталась та Овідієва фортеця, і місячна тріпотлива доріжка в морі, і цей археолог з його палкими освідченнями... Тут дощ із снігом чи сніг із дощем, а він од спеки знемагає в тропіках, пробирається мов чудисько якесь у костюмі водолаза в непроглядній скаламученій воді серед громадива чужих потоплених суден. Нереальне, все нереальне, пливе-напливає їй перед очі, сивою каламуттю та грипозною жовтизною заволікається світ, і сама вона вже ніби занурюється в якісь важкі, невилазні води тропіків... Часом, коли хвору зморює напівсон, бачить вона дівчат-амазонок, що, розвіваючи гривами, летять у будякових степах, аж доки перед ними виникає річечка, яка-небудь Берда, а на ній вітрильник дивної форми... Римський чи грецький, він якимось чином зайшов із моря сюди, тихо посувається руслом степової річечки з будяковими берегами, і видно на ньому людей в античних одежах, що викликають в амазонок, по-циганськи розхристаних, і подив, і сміх... Аж набридли Інні за час хвороби ці її розпашілі білозубі амазонки... А то ще привиджується їй рептилійка, схожа на ящірку. Маленька, напівпрозора, аж нутрощі видно в ній. Бронтозавр в мініатюрі. Наче сидить на шафі й з упертістю маленького сфінкса дивиться звідти, як ти б'єшся в гарячці. Рептилійка така ж сама, як і та загадкова, що з'являлась Вірі Костянтинівні в наметі Червоного Хреста. Не знаєш, отруйна чи ні, і як поведеться наступної миті, і щось є в ній — наче людське... А потім звалена грипом медичка і сама вже опиняється там, де свого чаму побувала Віра Костянтинівна... Палаючи в жару, роздаєш комусь ковдри Червоного Хреста та згущене молоко з цукром, якість таблетки призначаєш малим бенгальчатам, а москіти хмарою висять над тобою, і так жарко, що ти аж задихаєшся у своїй протимоскітній сітці... Парко, млосно, і жовкне світ, і голос чийсь ледь долинає крізь товщу каламутних вод... За час грипування не раз Інні в напівмаренні — крізь реальний сніг із дощем за вікном — постане тропічний той Чіттагонг і напівзатоплені щогли, що стирчать із води, і образ туманний людини, далекої й вірної, що ходить у скафандрі по дну, серед акул, обстежує заволохатілі, напівзамулені судна, покриті черепашками та схожими на рептилій водоростями...

У Чередниченка під час епідемії клопотів ще побільшало. Людей звалює, а діло не жде. Хоча й зима, а поля тримаються під постійним наглядом, мало не щодня голова й сам виїздить, і агрономів та бригадирів ганяє якнайретельніше стежити за станом озимини. Ведуться різні виміри та заміри, ставляться діагнози, визначаються площі, яким найперше треба давати підживлення. Жадібно ловила Кураївка по радіо зведення погоди. Коли радіо обіцяло на сьогодні хмарність, віщувало знову туман та мряку, вітер з дощем та снігом, то механізатори приймали це як подарунок, і бухгалтерія веселішала, і Чередниченко аж сміявсь у своїм кабінеті:

— Те, що для інших слякотнява, для нас манна небесна, ха-ха-ха!

Невідома радіодикторка десь там і не здогадувалась, що оці її тумани, та мряки, та «дощ із снігом» для когось можуть бути істинною радістю. Цікаво, що коли вона передавала мало приємний прогноз, то голос її звучав майже винувато, ставав вибачливий, зніяковілий, а коли це був диктор, то він, навпаки, щоб не навіяти на людей песимізм, щоразу впадав у фальшиву бадьорість, похмуру негоду підносив слухачам таким тоном, ніби обіцяв день сонячний та погожий...

— Бач, як виспівує, —  весело коментував Чередни ченко ці дикторські старання. —  Чуєте, яким медовим тоном підносить нам сьогодні слякотняву цей обласний прикрашувач дійсності...

Крім усіх інших клопотів, не давав Чередниченкові спокою ще один: носився з ідеєю спорудити в Кураївці пам'ятник плугу.

— Бо ж земля любить лиш один метал — метал плуга. Сталь лемешів!..

Отже, поставмо пам'ятник тому нашому комнезамівському, яким колись була прокладена перша колективна борозна через кураївські поля. Оскільки ж плуга такої марки в Кураївці не збереглося, розпорядився Чередниченко шукати по всіх усюдах, перепитати в сусідів, але знайти неодмінно.

— Вимуруєм п'єдестал на видному місці, отам на скіфській могилі піднімем його, той наш перший, ще однолемішний, на належну висоту! — розпалював він уяву своїх однодумців. —  Танки на п'єдесталах стоять, і тачанка, й «катюша» — це все добре, все заслужено, а плуг, він теж вартий честі народної!

Отже, приїздіть, побачите з часом у Кураївці плуг на п'єдесталі — перший, мабуть, такий пам'ятник на планеті...

Зима як зима: кожна стеблина поблякла, присіла, майже нічого зверху. Тільки там, у чорноземах, повно коріння, переплелось і аврорине, й тюльпанове, і старе, й молоде... Усе надбережжя в цей час — це, власне, коріння й коріння: вузли та вузлики життя. Хотів би мати Чередниченко такий рентген, щоб просвітити наскрізь свої поля, в глибинах побачити оте переплетене вузлами коріння, з якого все починається — і квіт, і колосок!..

Поля обнадіювали, стан хлібів був чудовий. Озимина на всіх площах жива, ніде не повимокало, ніде не порвало коріння сухими морозами, —  таких не було. А радіо день за днем обіцяє якраз те, що треба: то сніг із дощем, то дощ із снігом! Набирають, всотують щедру вологу чорноземи, і навіть у негоду кущаться під мокрими снігами, густо зеленіють добре закорінені пшениці. Часом вийде Чередниченко до посівів, стане край поля й, нахилившись, вглядається, вистежує, як навіть і в цей із добрим морозенком ранок пробивається зелене вістрячко крізь пришерхлий сніг, пнеться з глибин зими — чудо із чудес! — тендітна стеблинка. Голка зелена вилазить, утворивши сама довкруг себе кругленьку ополоночку... Адже стебельце живе, мабуть, має якесь і тепло, бо холод снігу одступив від нього, пагінчик мовби створив тут свій мікроклімат, прохукав у снігу оцю дірочку-отвір, —  просто неймовірним здається, як цей пагінчик життя продерся крізь панцир зими, пробивсь із небутності. Так, сама сила життя зеленіє довкіл упереміш із снігами, і як тільки сонце, проблиснувши, одним лизом злизне з полів снігову кашу, вже, як тісто, парують поля, дихають теплом, усе живе кличуть: рости! Повертає на весну, сонце дедалі частіше вибродить із-за хмар, і тільки освітиться степ, тільки пригріло на годину чи дві, одразу й задзвенить угорі десь біля самого сонця жайворінча— виявляється, сміливе якесь залишалося на зиму, ризикувало, не відлітало в Замбію, зате ж і зустрічає найпершим свою блакитну степову провесінь.