Бухтик з тихого затону - Рутковский Владимир Григорьевич - Страница 22

Поруч з ним Чара загукала горлицею:

— Дядю Даваню! Найкращi гриби нехай iдуть до Олi! Скажи їм, будь ласка!

Господар лiсу заспокiйливо махнув рукою: чую, мовляв. Тодi трохи зачекав, доки Оля не вiдiйде вiд гурту, i на пташинiй мовi скомандував:

— Найкращi гриби, слухай мою команду! Один, два, три… З'явись!

Господар лiсу не дуже любив, коли в лiсi ходили чутки, нiбито вiн має пестунчикiв. Даваня вважав, що для нього всi гостi однаковi. А Оля… Так за неї прохали її друзi! А прохання друзiв — для нього закон.

…Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи далi — пiдберезовик, пiдосиновик, лисички — всi мов з картини зiйшли. Але й помiж них вирiзнявся своєю блискучою голiвкою один маслюк. Той самий, що колись переплутав оленячих дiтей з людськими. Проте як вiн витягнувся за цей час! Тепер це був справжнiй маслюковий король.

Оля обережно зрiзала маслюка i простягла руку до боровика. Боровик ледве помiстився у козубi.

— Гляньте, який гриб я знайшла! — в захватi вигукнула вона.

Даваня похапцем наказав грибам:

— Ховайся!

Першим до Олi пiдбiг Васько Миколаєнко.

— Оце гриб так гриб! Всiм грибам гриб! — заздрiсно сказав вiн. — А це що? Ого, це ж не маслюк, а справжнiй маслючище! А менi не щастить, все дрiбнота якась попадається, — пожалiвся вiн i зневажливо копирснув виводок тугих молоденьких лисичок: — Ось така дрiбнота… i така… й така…

— Та не можна ж цього робити! — захвилювався Барбула. — Агов, Даваню! — закував вiн зозулею, — натякни йому якось, що так робити негоже!

I Даваня натякнув. Вiн вiдтягнув далеко убiк лiщинову гiлляку i, зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька вiдпустив її. Гiлляка свиснула в повiтрi i вперезала розбишаку трохи нижче пояса.

Переляканий Васько з мiсця подолав таку висоту, яку i з розбiгу не мрiяв подолати.

В цю хвилину над деревами пролетiла стривожена Сорока. Вона невпинно скрекотiла:

— Тривога! Слухайте всi! Заблудився хлопчик! Увага! Йому загрожує небезпека — вiн пiдходить до трясовини!

Вiд того скрекоту Даваня стрепенувся i чимдуж поспiшив до болота.

Допомогти заблукалому мандрiвнику було найпершим обов'язком лiсовика.

Чудернацький вовк

А Вiтько, мiж iншим, i гадки не мав, що заблудився. Просто вiн мрiяв забратися якомога подалi в лiс, аби нiкого не бачити i не чути. Вiн нiяк не мiг забути отой провалений спектакль.

В лiсовому санаторiї тiльки й розмов було, що про витiвки Бухтика. Пiдеш, наприклад, до їдальнi, — а там тебе разом з компотом пригощають всiлякими подробицями iз спектаклю. Втечеш вiд тих розмов на рiчку, — а на нiй добра половина пляжникiв корчить з себе водяникiв та бiсенят. А дехто i русалок. З досади забредеш на стадiон, — а там санаторнi силачi з сопiнням завдають один одного собi на плечi.

Навiть про шкапину — i ту говорили.

А от про Вiтю Капустiна, найкращого з акторiв, нiхто й словом не обмовився. Всiм нiби зацiпило… I Сергiйко теж добрий: замiсть того, щоб пiдтримати товариша, вiдволiкти його вiд похмурих думок, блукає невiдомо де з своїм Бухтиком чи Олею.

«Хiба це життя? — сумовито розмiрковував Вiтько Капустiн. — Та вiд такого життя краще вже лягти десь в лiсi й померти з горя…»

I найвидатнiший артист санаторiю озирнувся навколо, прикидаючи, де б це його зручнiше зробити. Щоб i сонечко не дуже пекло, i трава була м'якенька…

I лише тодi до нього дiйшло, що вiн заблукав.

Лiс навколо був зовсiм незнайомий. Рiдкi дерева, миршавi кущi… I трава якась не така — шорстка, гостра.

Вiтько повернув у iнший бiк, туди, де, на його думку, мав бути санаторiй. I одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою рiдотою.

За ковбанею починалися очерети.

Вiтько розгублено зупинився. Щось ранiше йому не траплялися бiля санаторiю такi очерети. Невже оце i є те болото, про яке вiн чув вiд дядька Костi стiльки жахливих розповiдей? Буцiмто навiть лосi не можуть вибратися звiдсiля…

— Агов! — закричав Вiтько.

«Бач, як загукав! — подумав Даваня, поспiхом продираючись крiзь шипшиновi кущi. — Еге, та це ж Вiтько, один iз добрих знайомих Бухтика! Та й мiй теж…»

Друзi Бухтика були i його друзями. А друга, як вiдомо не лише людям, в бiдi залишати не можна.

Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтiти вiд холоду, коли Вiтько i Васько Миколаєнко вивернули на нього два вiдра крижаної води.

«Ну що ж, врятувати я тебе, звiсно, врятую, — подумав Даваня. — Тiльки ж i ти в мене, сизий голубочку, теж нахапаєшся дрижакiв…»

А Вiтько вже захрип вiд крику.

— Люди-и, де ви-и! — кликав вiн на допомогу. — Сергiйку-у!

На хвилю вiн замовк, аби набрати повiтря в легенi, i тут за його спиною почувся тихий шурхiт. Вiтько швидко повернувся на нього…

I завмер вiд жаху.

Перед ним стояв вовк.

Вiтьковi не раз доводилося бачити вовкiв в зоопарках. Якiсь обшарпанi, облiзлi, з пiдiбганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток в своїх тiсних загородках. I, звичайно, нi в яке порiвняння не йшли з цим вовчим велетнем, котрий стояв зараз перед нажаханим хлопцем.

А вовчисько невiдривне дивився в очi Капустiну i облизувався так, що виднiлися могутнi i гострi iкла. Напевне, тiльки-но пообiдав якоюсь живиною… А може, уявляє собi, як вiн це зробить через хвилину.

Нараз вовк лiниво потягнувся i позiхнув. При цьому вiн показав таку велику пащеку, що Вiтько вiдчув, як його душа зiрвалася з мiсця i чимдуж покотилася кудись в п'яти. Вона вважала, що там, мабуть, може сховатися.

«А що коли прикинутися мертвим i впасти на землю? — промайнула в його головi рятiвна думка. — Здається, вовки мертвих не чiпають. Гидують…»

I Вiтько як пiдкошений бебехнувся на землю, обличчям просто в мох. Зробити це було зовсiм неважко з тої причини, що ноги все одно вже не тримали його.

I тут до нього дiйшло, що вiн помилився. То ведмедi не чiпають. А вовки — тi, здається, навпаки…

Вiтьковi здавалося, нiби вiн вже цiлу вiчнiсть упирається носом в мох. Навколо стояла така глибока, непорушна тиша, що було чути, як б'ється власне серце.

Якийсь сучок боляче тиснув йому в бiк.

«Може, вовк подався геть? — з надiєю думав Вiтько. — Часто буває таке, що вовки, особливо влiтку, не чiпають людей. Я про це читав… А зараз якраз лiто».

Проте вовк i не думав кудись подаватися. Вiн сидiв на старому мiсцi i, схиливши набiк гостру свою морду, уважно розглядав Капустiна. Вiтьковi навiть здалося, нiби вовк весь час посмiхається. I якось дивно ворушить хвостом. Точнiсiнько як пес, що зустрiв старого знайомого.

«Може, вiн приручений?» — з надiєю подумав Вiтько. I ця рятiвна думка дещо його пiдбадьорила, хоча душа все ще не хотiла повертатися на своє мiсце.

— Вовчику, га, вовчику, — тремтячим голосом за лебедiв Вiтько. — Ти ж добрий, правильно? Ти менi нiчого поганого не зробиш, еге ж?

Проте вовк, здається, думав iнакше. Вiн присiв на заднi лапи, напружився — i його верхня губа загрозливо ворухнулася.

I тут нерви у хлопця не витримали. Вiн пронизливо заверещав, кинув козуб в страхiтливу вовчу пику i помчав, куди дивилися його очi.

Вiдверто кажучи, вiн i сам не знав, куди дивилися його очi.

Вiтько щосили тiкав вiд вовка, а той, схоже, грався з ним: то майне хвостом з одного боку, то гарикне з iншого. I щоразу Вiтько кидався в протилежний бiк. Звiдкiля ж йому було знати, що то вовк завертає його на вiрну дорогу?

Через деякий час вовк перестав показуватися з бокiв, проте Вiтько не спинявся. Йому здавалося, нiби страшний вовк все ще женеться за ним.

Зненацька в просвiтку мiж деревами замаячiли чиїсь постатi. То були Сергiйко i Оля.

— Куди це ти бiжиш? — запитала Оля, коли Вiтько порiвнявся з ними. — I де твої гриби?

— Т-там… — затинаючись, пробелькотiв Вiтько. — Т-там… Вiн за мною…

— Хто — там? — не зрозумiв Сергiйко. — I хто за тобою?

Вiтько озирнувся. Позаду нiкого не було.