Кобзар - Шевченко Тарас Григорович - Страница 166

20 іюля [1859], Черкаси

* * *

Колись дурною головою

Я думав: «Горенько зо мною!

Як доведеться в світі жить?

Людей і господа хвалить?

В багні колодою гнилою

Валятись, старітися, гнить.

Умерти й сліду не покинуть

На обікраденій землі…

О горе! горенько мені!

І де я в світі заховаюсь?

Щодень пілати розпинають,

Морозять, шкварять на огні!»

21 іюля [1859], Черкаси

* * *

Во Іудеї во дні они,

Во время Ірода-царя,

Кругом Сіона й на Сіоні

Романські п'яні легіони

Паскудились. А у царя,

У Ірода таки самого,

І у порогу, й за порогом

Стояли ліктори, а цар…

Самодержавний государ!

Лизав у ліктора халяву,

Щоб той йому на те, на се…

Хоч півдинарія позичив;

А той кишенею трясе,

Виймає гроші і не лічить,

Неначе старцеві дає.

І п'яний Ірод знову п'є!

Як ось, не в самім Назареті,

А у якомусь у вертепі,

Марія сина привела

І в Віфлеєм з малим пішла…

Біжить поштар із Віфлеєма

І каже: «Царю! так і так!

Зіновать, кукіль і будяк

Росте в пшениці! Кляте плем'я

Давидове у нас зійшло!

Зотни, поки не піднялось!»

«Так що ж,- промовив Ірод п'яний,

По всьому царству постинать

Малих дітей; а то, погані,

Нам не дадуть доцарювать».

Поштар, нівроку, був підпилий,

Оддав сенатові приказ,

Щоб тілько в Віфлеємі били

Малих дітей.

Спаси ти нас,

Младенче праведний, великий,

Од п'яного царя-владики!

Од гіршого ж тебе спасла

Твоя преправедная мати.

Та де ж нам тую матір взяти?

Ми серцем голі догола!

Раби з кокардою на лобі!

Лакеї в золотій оздобі…

Онуча, сміття з помела

Єго величества. Та й годі.

24 октября [1859], С.-Петербург

МАРІЯ

Поема

Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно.

Акафіст присвятій Богородиці. Ікос 10

Все упованіє моє

На тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє твоє,

Все упованіє моє

На тебе, мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика сина,

Щоб хрест-кайдани донесли

До самого, самого краю.

Достойнопітая! благаю!

Царице неба і землі!

Вонми їх стону і пошли

Благий конець, о всеблагая!

А я, незлобний, воспою,

Як процвітуть убогі села,

Псалмом і тихим, і веселим

Святую доленьку твою.

А нині плач, і скорб, і сльози

Душі убогої - убогій

Остатню лепту подаю.

У Йосипа, у тесляра

Чи бондаря того святого,

Марія в наймичках росла.

Рідня була. Отож небога

Уже чимала піднялась,

Росла собі та виростала

І на порі Марія стала…

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій хатині,

В святому тихому раю.

Тесляр на наймичку свою,

Неначе на свою дитину,

Теслу, було, і струг покине

Та й дивиться; і час мине,

А він і оком не мигне,

І думає: «Ані родини!

Ані хатиночки нема,

Одна-однісінька!.. Хіба…

Ще ж смерть моя не за плечима?..»

А та стоїть собі під тином

Та вовну білую пряде

На той бурнус йому святешний

Або на берег поведе

Козу з козяточком сердешним

І попасти, і напоїть.

Хоч і далеко. Так любила ж

Вона той тихий божий став,

Широкую Тіверіаду,