Кобзар - Шевченко Тарас Григорович - Страница 147

Що в мир наш бога принесла…

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись,

Наговоритись. - Це моє!

Моє! - І дивиться на його,

І молиться за його богу,

І йде на улицю гулять

Гордіше самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро. - А подивіться!

Моє найкраще над всіми! -

І ненароком інший гляне.

Весела, рада, боже мій!

Несе додому свого Йвана.

І їй здається, все село

Весь день дивилося на його,

Що тілько й дива там було,

А більше не було нічого.

Щасливая!..

Літа минають.

Потроху діти виростають,

І виросли, і розійшлись

На заробітки, в москалі.

І ти осталася, небого.

І не осталося нікого

З тобою дома. Наготи

Старої нічим одягти

І витопить зимою хату.

А ти нездужаєш і встати,

Щоб хоч огонь той розвести.

В холодній молишся оселі

За їх, за діточок.

А ти,

Великомученице! Села

Минаєш, плачучи, вночі.

І полем-степом ідучи,

Свого ти сина закриваєш.

Бо й пташка іноді пізнає

І защебече: - Он байстря

Несе покритка на базар.

Безталанная! Де ділась

Краса твоя тая,

Що всі люде дивувались?

Пропала, немає!

Все забрала дитиночка

І вигнала з хати,

І вийшла ти за царину,

З хреста ніби знята.

Старці тебе цураються,

Мов тії прокази.

А воно таке маленьке,

Воно ще й не лазить.

І коли-то воно буде

Гратись і промовить

Слово мамо. Великеє,

Найкращеє слово!

Ти зрадієш; і розкажеш

Дитині правдиво

Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та не довго. Бо не дійде

До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить,

А тебе покине

Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилає. За те, бач,

Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко

Дитину любила.

І любитимеш, небого,

Поки не загинеш

Межи псами, на морозі

Де-небудь під тином.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

На Великдень, на соломі

Против сонця, діти

Грались собі крашанками

Та й стали хвалитись

Обновами. Тому к святкам

З лиштвою пошили

Сорочечку. А тій стьожку,

Тій стрічку купили.

Кому шапочку смушеву,

Чобітки шкапові,

Кому свитку. Одна тілько

Сидить без обнови

Сиріточка, рученята

Сховавши в рукава.

- Мені мати куповала.

- Мені батько справив.

- А мені хрещена мати

Лиштву вишивала.

- А я в попа обідала,

Сирітка сказала.

[Перша половина 1849, Косарал]

* * *

Було, роблю що, чи гуляю,

Чи богу молюся,

Усе думаю про його

І чогось боюся.

Дурна була, молодая,

Я все виглядала,

Чи не шле за рушниками…

І не сподівалась,

Що він мене, дурну, дурить.

А серце боліло,

Ніби знало, що так буде,

Сказати не вміло.

А якби було сказало,

То я б не любила,

Може, була б до криниці

У гай не ходила,

А то вранці і ввечері

Ходила, гуляла…

Доходилась - осталася,

Навіки осталась

Дівувати. Тяжко мені

У матері в хаті

Старітися. А своєї

Вже хати не мати!

А ще й досі, чи роблю що,

Чи то так гуляю,