Кобзар - Шевченко Тарас Григорович - Страница 121

Я все!..» А трохи згодом

Раби вечерю принесли

І кінву доброго сикеру…

І цар сказав, щоб на вечерю

Раби - рабиню привели,

Таки Вірсавію. Нівроку,

До божого царя-пророка

Сама Вірсавія прийшла,

І повечеряла, й сикеру

З пророком випила, й пішла

Спочити трохи по вечері

З своїм царем. І Гурій спав.

Йому, сердешному, й не снилось,

Що дома нищечком робилось,

Що з дому цар його украв

Не золото, не серебро,

А луччеє його добро,

Його Вірсавію,- украв.

А щоб не знав він тії шкоди,

То цар убив його, та й годі.

А потім цар перед народом

Заплакав трохи, одурив

Псалмом старого Анафана…

І, знов веселий, знову п'яний,

Коло рабині заходивсь.

II

Давид, святий пророк і цар,

Не дуже був благочестивий.

Була дочка в його Фамар

І син Амон. І се не диво.

Бувають діти і в святих,

Та не такі, як у простих,

А ось які. Амон щасливий,

Вродливий первенець його!

Лежить, нездужає чогось.

Давид стенає та ридає,

Багряну ризу роздирає

І сипле попіл на главу.

«Без тебе я не поживу

І дня єдиного, мій сину,

Моя найкращая дитино!

Без тебе сонця не узрю,

Без тебе я умру! умру!»

І йде, ридаючи, до сина.

Аж тюпає, немов біжить.

А той, бугай собі здоровий,

У храмині своїй кедровій

Лежить, аж стогне, та лежить,

Кепкує з дурня. Аж голосить,

Аж плаче, бідний, батька просить,

Щоб та Фамар сестра прийшла:

«Драгий мій отче і мій царю!

Вели сестрі моїй Фамарі,

Щоб коржика мені спекла

Та щоб сама і принесла,

То я, вкусив його, возстану

З одра недуги». Вранці-рано

Фамар спекла і принесла

Опріснок братові. За руку

Амон бере її, веде

У темну храмину, кладе

Сестру на ліжко. Ламле руки,

Сестра ридає. І, рвучись,

Кричить до брата: «Схаменись,

Амоне, брате мій лукавий!

Єдиний брате мій! Я! Я!

Сестра єдиная твоя!

Де дінусь я, де діну славу,

І гріх, і стид? Тебе самого

І бог, і люде прокленуть!..»

Не помогло-таки нічого.

Отак царевичі живуть,

Пустуючи на світі.

Дивітесь, людські діти.

III

І поживе Давид на світі

Не малі літа.

Одрях старий, і покривали

Многими ризами його,

А все-таки не нагрівали

Котюгу блудного свого.

От отроки й домірковались

(Натуру вовчу добре знали),

То, щоб нагріть його, взяли,

Царевен паче красотою,

Дівчат старому навели.

Да гріють кров'ю молодою

Свого царя. І розійшлись,

Замкнувши двері за собою.

Облизавсь старий котюга,

І розпустив слини,

І пазурі простягає

До Самантянини,

Бо була собі на лихо

Найкраща меж ними,

Меж дівчатами; мов крин той

Сельний при долині -

Меж цвітами.

Отож вона

І гріла собою Царя свого, а дівчата

Грались меж собою

Голісінькі. Як там вона

Гріла, я не знаю,

Знаю тілько, що цар грівся,

І… і не познаю.

IV

По двору тихо походжає

Старий веселий Рогволод.

Дружина, отроки, народ

Кругом його во златі сяють.

У князя свято: виглядає

Із Литви князя-жениха З

а рушниками до Рогніди.

Перед богами Лель і Ладо

Огонь Рогніда розвела;

Драгим єлеєм полила

І сипала в огнище ладан.

Мов ті валькірії, круг неї

Танцюють, граються дівчата