Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 3

- Якщо я її сьогодні запрошу трохи побацати?-спитав інженер,- Які будуть думки?

- Занудлива особа,- сказав поет,- я її знаю. Вона теж з Москви. Художниця. Вважає себе геніальною. Сі-сі!

- По-моєму, навіть дуже приємна особа,- зітхнув лікар, який починав уже повніти і завжди зітхав, коли бачив струнких молодих жінок.

- А що скаже професор? - поцікавився інженер.

- Якщо вона справді художниця, то це вже не жінка,- похмуро посміхнувся Отава,- якщо ж лишилася справжньою жінкою, то ніяка вона не художниця.

- А Жорж Санд? - сказав лікар.

- Виняток, який тільки підтверджує правило.

- Сі-сі! - свиснув поет.- Мені така теорія до вподоби. Старий, ти геній!

- І все ж таки я запрошу її на якийсь твістик,- затявся інженер. До сніданку він вийшов брезклий і злий.

- Як ваша художниця?-не втерпів лікар, втягуючи живіт, для чого йому доводилося ставити руки на боки і непомітно заганяти пальцями свої «капіталістичні накопичення» під ребра.

- А ніяк,- похмуро буркнув інженер.- Отава сказав правильно.

- Ci-cil - по-своєму прокоментував інженерові слова поет.- А точніше?

- По-перше, вона не вміє танцювати ні твіста, ні взагалі будь-чого модного, а по-друге, вона відмовилася йти на танці.

- Тобто навпаки,- уточнив Отава,- спершу вона відмовилася з тобою йти, а вже потім ти вирішив, що вона не танцює твіста. Очевидно, ти послав телеграму в Спілку художників, і звідти тобі пояснили.

- Сі-сі! - глумливо посвистів поет.

Після того цікавість до художниці в їхньому товаристві не зменшилася, а навіть побільшала, але була то цікавість чисто теоретична. Просто знічев'я перекидалися вони між собою двома-трьома словами про художницю, коли бачили її після сніданку або обіду, лікар зітхав, бо така жінка, така жінка, інженер поскрегочував зубами, бо як вона сміла, як вона могла, поет сісікав, бо не міг терпіти поблизу ще одної людини, яка хоче привласнити неподільне право на геніальність, лише Отава був абсолютно байдужий до художниці, як взагалі до всіх жінок, які жили в їхньому санаторії і які зустрічалися їм щодня на набережній, байдужий до танців, до знайомств, до любовних пригод.

І хоч по-давньому кепкував зі своїх товаришів, але поступово став відчувати вдоволення щоденним сидінням у кафе, спокійним перекиданням словами, мовчанкою. Гарно було думати, дивлячись на море, на абстрактну гіллячку за вікном, відчуваючи водночас, що ти не сам, що коло тебе ще люди, доброзичливі, спокійні, гарні, розумні, хоч і не позбавлені якихось там вад чи слабостей. Бо хіба ж позбавлений усього того добра ти сам?

Так тривало досить довго, вже наближався день, коли всі вони мали роз'їхатися з санаторію, вже віяло з-за моря теплом, казали, що десь буцімто навіть зацвіло перше мигдалеве дерево, але цьому ніхто не вірив; Отава відчував себе помолоділим, виснаженість, викликана впертою роботою, минула, знову були в ньому сили й уперта наполегливість, що ними так умів він дивувати всіх, хто знав його ближче.

І, певно, в багатьох людей теж добігали до кінця дні перебування коло моря, і люди раділи поверненню додому, але водночас жалко їм було розлучатися з морем і горами, якась непевна тривога закрадалася в їхні душі, люди ставали метушливими, не знали, куди себе подіти, кидалися то до моря, на широку набережну, то забиралися в гори до водоспаду, то рвалися всі на концерт прибулої з Москви знаменитості, то забиралися в маленькі кафе, набивалися туди набгом, сиділи там до пізньої ночі, а потім раптом згадували, що на автовокзалі став до дії новий ресторан, надзвичайно модерний, з фінськими меблями, з грузинською чеканкою, і бігли через усе місто туди, щоб встигнути до закриття.

І в кафе «Ореанда» в ці дні було повно, аж тріщало. Десятки нових відвідувачів, які ніколи туди й не потикалися, блукали тепер поміж столиків і допитувалися, чи немає вільного місця або хоч коли якесь там місце звільниться.

- Ореанда,- глибоко зітхаючи від насолоди, приказував інженер,- прекрасне слово! Особливо коло цього вікна, наповненого морем. Ореанда.

- Сі-сі! - посвистів поет.- Старий, дозволь нам, поетам, встановлювати ціну слів. Ореанда - це сі-сі!

- Ще є симпатичне слово - «Асторія»,- докинув лікар.- В Ленінграді рессоран «Асторія» - просто чудо.

- Славнозвісні слова! - вигукнув інженер.

- Славнозвісні - горезвісні,- посміхнувся Отава.- Астор був якийсь чи то спекулянт, чи просто здирщик. Потім пожертвував якісь гроші на готель чи на бібліотеку - і от пішло по всьому світі: асторії, асторіі. Я особисто не вірю красивим словам.

- І красивим жінкам,- сказав інженер, дивлячись поза своїми товаришами кудись до дверей, щось там розрізняючи в суцільному сизому тумані від диму й випарів.

Він дивився туди так уперто, немов вичаровуючи своїм поглядом щось бажане, що всі коло столика теж поступово стали переводити погляди до дверей, і всі побачили свою художницю' з подругою, маленькою гостроносою сухою жіночкою.

Вони стояли коло дверей, трохи розгублені, знетямлені гамором і задимленістю, але, певно, надворі було сиро й холодно, їм не хотілося так відразу повертатися туди, звідки вони щойно прийшли, тому вони з безнадійною наполегливістю намагалися видивитися бодай одне вільне місце. Художниці, видно, стало жарко, бо вона розстебнула своє біле пухнасте пальтечко; може, їй і не хотілося сюди йти, а тим більше не хотілося отак безглуздо стояти коло дверей і вишукувати те, чого тут однаково не знайдеш, вона щось сказала своїй подрузі, зневажливо кривлячи свої лукаві уста, але та коротко їй відмовила і вперто блукала поглядом по залу з байдужою затятістю, притаманною жінкам невродливим і трохи зневаженим, які звикли пробиватися в житті без будь-чиєї підтримки і завдяки цьому виробили в собі твердий характер і неабияку наполегливість.

Мабуть, існує магнетизм поглядів, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вікна (а перед тим вона мовби навмисне відверталася}, і її погляд зустрівся відразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посміхнулася, здалеку кивнула чи то всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.

- Ви пробачте,- сказала, наближаючись до них, художниця,- і не подумайте, що ми нахаби. Але справді - жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.

- Всі слова зайві! - підхопив інженер. - Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!

Він.побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.

- Беріть мій стілець! - похопився лікар.

- Дякую. Я підожду,- сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби мовчки запитувала: «А ти чого не запропонуєш дамі стільця?» - і від цього німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так само німотну відповідь: «Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!» Сам не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.

Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла каву для обох жінок і пляшку коньяку.

- Прошу,- розкланявся інженер,- каву ми вже п'ємо чотири години, отже, кава тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять нам у приємності випити разом з нами.

- Якщо ви вже такий галантний,- сідаючи, сказала художниця,- то хоч би запитали нас про наші бажання.

- Читаю по очах,- бадьоро потер долоні інженер.

- Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,- посміхнулася художниця.- Він це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.

- Він читає тільки Фолкнера,- обізвався Отава,- до того ж - в оригіналі.

ѕ Так? - повернулася до нього художниця.- А ви?

- А я тут ні до чого,- сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.