Диво - Загребельный Павел Архипович - Страница 13

Ситник знався на людях. Мало вміти цідити та ситити меди - треба ще їх і продати тому та тому. А продаєш - вмій бачити: хто може заплатити ногату, а хто дасть гиденьку скору, а хто й відрубок срібла. Мед-бо люблять усі, а платити не кожен спроможен однаково. От і вгадуй. У Ситника око було метке, як хижа риба. Блись-блись - і вже. Запримітив він, як принишк Сивоок. Дика дитина. Вперше побачила простір.

- Гарно? - спитав Ситник, влучуючи відповідну хвилю.

- Так,- пошепки відповів Сивоок.

- Вільховатка, - пояснив Ситник, - село так зоветься. Багато люду. А ми он там.

Він показав на пагорб над шляхом, трохи осторонь од села. І знов мав дивуватися Сивоок. Звик, що Родимове обійстя відкрите всім вітрам, а тут пхався в очі дубовий гострокіл, що чіпко обковував садибу на самому верху пагорба, ховав від стороннього ока будівлі, людей і життя в ній. Сивоок ворухнувся на візку, ще не відаючи, що зробить наступної хвилі, бо ворухнулося в його душі передчуття чогось лихого, але він ще не навчився давати раду передчуттям, зате Ситник, приготований на всілякі виперти з боку малого, миттю вловив зміну в настрої свого полоненого і, для певності притримуючи його рукою, промуркотів:

- Тобі там сподобається. Ось побачиш.

Тим часом під'їхали під самий гострокіл, і Сивоок міг тепер оцінити міцність загороди. Дубове пакілля, повкопуване в землю міцно, як отой хрест на могилі Родима, стояло так щільно, що не просунеш і шила поміж ним. Вузенька доріжка, відірвавшись од шляху, дерлася на пагорб і вганялася просто в кільце гостроколу, а там Сивоок побачив щось схоже на двоє дверей, тільки набагато вищих і міцніших, ті двері в гостроколі теж вбиті були з дубових колод і трималися невідь-як,

- Егей! - гукнув Ситник. - Тюхо! Чи спиш! Відчиняй во. рота!

За дубовими ворітьми застукотіло-загрюкотіло, вони посередині трохи роз'їхалися, утворилася шпарка, крізь яку блиснуло перелякане око і відразу ж сховалося, а ворота поїхали врозтіч, тяжко зарипіли, якась зачучмарена постать метнулася між двома половинками воріт, стрибнула наперед коняки, вхопила її за вуздечку, потягла кудись убік; Ситник гримнув на перелякану постать, та пустила коняку, знов метнулася назад, стала зачиняти ворота, знову зарипіло-заскрипіло, широкий вируб посеред гостроколу став звужуватися, і швидко звужувався видимий крізь той вилом світ: далека, байдужа до всього пуща, розлогі поля, в'юнка річка посеред них, накочений шлях, дикі трави і квіти, що підступали до самих воріт, і небо над усім, багато широкого неба, прозоро-блакитного, як очі в Ситника. І все звужувалося, звужувалося, аж поки ворота грюкнули, внали на них важкі засуви, і все зникло; тільки в очах у Ситника мали ще позостатися два шматочки високого неба, отого, що летіло над недосяжними гостряками частоколу. Але коли Сивоок глянув на Ситника, очі в того були безбарвні, мов у хижого птаха.

- Ага, так, - сказав Ситник, і важко було розібрати: просте вдоволення чи прихована загроза пролунали в цьому короткому таканні. Сивоок пошкодував, що не дременув від Ситника перед тим, як попасти за цей непроникний гострокіл. Все-таки то було б певніше.

А тим часом вигострене на все незвичне око малого вже мандрувало по обійстю й зауважувало то велику гарну будівлю з вибіленими стінами, яку годі було й назвати хижею, так вона різнилася від Родимової бідної халупи, а ще була там-таки й справжня хижа, тільки набагато нужденніша, ніж та, що в ній виріс Сивоок, і геть обдерта; стояло кілька міцних дерев'яних будівель-без вікон, таємничих, мов людське обличчя без очей, в одному куті лежали товсті колоди, в іншому височіла гора дров, ще далі, на вирівняних клаптиках землі, росли якісь дивні зела, видимо, уходжені людськими руками, бо земля там чорніла так само, як на лісових галявинах, зритих вепрами в пошуках жолудів, а не лежала, вкрита товстим шаром дерниння, як на обійсті в діда Родима. Все тут було незвичне, вабливе і водночас лякаюче, якщо взяти до уваги те, що ти був відтятий від світу непроникною стіною дубового пакілля.

Та Сивоок забув і про свій мимовільний перестрах, і про свою несвободу, і про зловісне рипіння воріт, і про незвичність обійстя, забув, завидівши, як полетіло їм назустріч щось зовсім небачене, як розсипало дзвінкий сміх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало:

- Татко,татко!

Бігло просто до Ситника, вицілювало в його розкриті обійми тонке, довгоноге, в білій лляній сорочечці, з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими і такими блакитними, що не підібрав би під них барву сам дід Родим.

- А таки приїхав твій батько, доню,- муркотів Ситник, спливаючи потом вдоволення і обіймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створіння,- та ще й привіз тобі… Ось глянь…

І він вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замість пручнутися, слухняно вийшов наперед і опинився віч-на-віч з тим чудом. І так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посміювався, а потім, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собі до якоїсь з будівель, полишивши посеред двору малих.

- Ти хто? - спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим і за правом старшого, бо був на цілу голову вищий.

- Величка, - продзвеніло йому на відповідь. - А ти? Він трохи подумав, чи годиться так ото відразу й розкриває тнся перед цією Величкою, але не втримався і сказав:

- Сивоок.

- Чому так звешся? - поцікавилася Величка.

- Не знаю. А ти чому?

- Бо я дівчина, а дівчина повинна зватися гарно.

- А що таке дівчина? - поспитав Сивоок.

- Як то що? Я… Хіба ти не знав?

- Не знав.

- І ніколи не бачив дівчини?

- Не бачив.

- А кого ж ти бачив?

- Діда Родима. Та купців. Та ще Ситника.

- Ситник - то мій тато.

- А мені байдуже.

- Мій тато найкращий на світі.

- Найкращий - дід Родим.

Це зацікавило дівчину.

- А де він?

- Нема.

- То чому ж він найкращий, коли його нема?

- Був - його вбили.

- Знаєш що? - сказала Величка, мабуть нічого не збагнувши з похмурої Сивоокової історії.- Хочеш, я покажу тобі мак?

- А нащо він мені? - недбало промовив Сивоок, хоч ні сном ні духом не відав, що то таке.

- Тато варить з ним меди,- пояснила дівчина,- найміцніші й найдорожчі. А я люблю, як він цвіте. Ти бачив, як цвіте мак?

- Я все бачив, - відважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись від спокуси простягнути руку й помацати волосся У Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купців виткані корзна, що сяють на сонці і навіть у сутінках?

Мак виявився червоним і пелюстки мав теж мовби несправжні, мовби витнуті з ніжної заморської тканини й почеплені до зеленого стебла.

- Я знаю ліпші квіти, - сказав Сивоок, - в найдальшій пущі, посеред червоних борів росте висока синя квітка. Завбільшки з тебе.

- А чому бори червоні? - спитала дівчина.

- Бо гілля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорі, а видимі самі стовбури і кора на них від довголіття зчервоніла.

- А хіба може бути квітка така завбільшки, як я? - знов не повірила дівчина.

- Хочеш - я принесу тобі.

- А хочу.

- Ну, то добре.

Але прийшов Ситник, мовчки смикнув за руку Сивоока й повів за собою.

- Приходь! - гукнула Величка, а він не знав, озирнутися на дівчину чи вирватися від Ситника і побігти знов до неї.

Ситник привів хлопця до тої закіптюженої, упослідженої хижки, штовхнув до покорченої грубої дошки, що мала правити за стіл, буркнув:

- Їж! Отут і житимеш з Тюхою.

Розкудланий Тюха, перелякано зиркаючи, сидів з другого боку столу і тьопав дерев'яною ложкою якусь розбовтану поливку. Сивоок похмуро глянув на Ситника.

- Хочу м'яса.

- Он ба! - засміявся Ситник, зчищаючи з себе веселощі, як гадюка стару шкірку. - Ану, Тюхо, дай йому м'яса!

Тюха слухняно метнувся до хлопця, вихилився, щоб ухопити своїми чіпкими клешнями, але Сивоок в'юнко проринув у нього попід руками, штовхонув Ситникового полигача ззаду так, що той заточився, а сам помчав до дверей. Однак Ситник уже знав норов малого і ще швидше вискочив за двері, зачинив їх перед самим носом у Сивоока, зареготав знадвору: