Книгарня «ШОК» - Кононенко Евгения - Страница 20

Два нулі - відповідає мій онук. Ти розумієш, що каже цей розумник? Два нулі. Себто туалет. Отже, все треба злити в туалет. Всі високі почуття, всю романтику, все. І це мій онук. І Дмитра Лиховида, який хотів умерти за щастя людства, а помер, здається, тому, що випив надміру.

Так ми й живемо, Альоно. Здається, я відповіла на всі твої запитання. Якщо ти вже не така, якою була раніше, якщо в моєму конфлікті з моєю родиною ти готова прийняти їхній бік, то краще не відповідай взагалі. Але я чекатиму твого листа. Сподіваюся, ти знайдеш слова спростувати те, що наговорив тобі про мене мій онук і мені про тебе.

Цілую тебе, обіймаю. Мій Боже, я так і не обняла тебе, коли ти їхала з Союзу назавжди! То ж обіймаю зараз…

Твоя Наталя.

Наталя Василівна дописала листа і спитала в онука поштову адресу Еліани Беркгоф. Він сказав, що знає електронну.

Запропонував бабусі набрати на комп’ютері те, що вона щойно надряпала на папері. Втрутилася його мати, яка спитала електронну пошту давньої подруги своєї свекрухи, зв’язалася з нею, пояснила ситуацію і вже ввечері простягла Наталі Василівні поштову адресу колишньої Альони. І навіть запропонувала авіаконверт із маркою для іноземної пошти. Але лист виявися дуже важким, і Наталя Василівна поїхала на Головпошту доклеїти другу марку, щоб листа не завернули на півдорозі.

Декілька років тому Наталя Василівна надсилала листи з Головпошти комусь зі своїх знайомих, хто опинився, як казали в радянські часи, «за бугром». Це було, певне, ще до того, як так бурхливо розвинулися електронні засоби зв’язку, розвантаживши «паперову» пошту. Тоді вона ледве увіпхала листа до скриньки. А тепер її лист увійшов до щілини легко, впав долі й боляче забився об дно майже порожньої поштової скриньки.

Тягар корони

- Ну чого ти дивишся на мене! Дивись кудись убік!

Він уже знав, що вона не любить, коли він каже, що з її обличчя тільки випадково ще не написано великих картин і що світ не досконалий лише тому, що не підсилив у музики її голосу. Тож на цю тему він давно мовчить. Але для того, щоб позбутися закоханого погляду, йому треба було б осліпити себе, - це єдине, що могло б зарадити.

Він був готовий витратити на неї всі свої гроші та переробити в її домі всю хатню роботу, а вона намагалася якомога рідше користатися з його допомоги, бо не могла нічим віддячити. Міг заради неї скасувати будь-які заздалегідь складені плани, про що вона, бувало, довідувалася випадково від спільних знайомих, бо ж він ніколи ні півсловом не дорікав їй, мовляв, він бодай чимось жертвує заради неї. Міг заради неї відкласти що завгодно, хоча аж ніяк не був неробою і, крім як служити їй, мав у своєму житті чимало справ. І щоразу зіштовхуючись із одвічною неуважністю чоловіків, в яких у різні періоди свого життя була направду зацікавлена, роздратовано згадувала його, її лицаря, для якого в неї не було жодної квітки, яку вона могла б кинути йому від щирого серця.

Він не приносив їй дорогих подарунків, бо знав, що вона не візьме, але квіти й книжки можна дарувати завжди. Квітів вона не любила, отже, лишалися книжки та музичні диски, і він настільки добре знав, чого вона хоче, що завжди мав приємність - або щастя - побачити в її очах непідробну радість, коли вона бачила його подарунок. А вона відразу внутрішньо кривилася. Адже тепер треба було підвести очі на нього й подати йому руку. А його руки завжди були такі холодні й вологі, тож він нервово витирав долоні накрохмаленою хустинкою. Їй здавалося, що його закоханість, така немила їй, якої вона, одначе, не могла не шанувати, блокувала її стосунки з іншими чоловіками, до яких вона відчувала все те, що годиться жінці відчувати до чоловіка. Їй хотілося, щоб він одружився або просто зійшовся з якоюсь жінкою. Або щоб переніс свою відданість на інший об’єкт. Але він не міняв свого ставлення до неї. Він надовго зникав, коли його вже зовсім не хотіли бачити. Але обставини життя знову зводили їх, і він знову мав шанс стати перед нею на одне коліно і сказати їй, що цей жахливий світ іще не розлетівся й не розсіявся у прірвах галактики тільки тому, що в ньому існує вона.

- Мій Боже, - думала вона, - я чую слова, про які мріє чи не кожна жінка, багатьом навіть не брешуть і половини такого. А він каже щиро. Чому ж я відчуваю лише тугу? Ба навіть не тугу, а нудьгу?

Вона думала про нього більше, ніж того вимагало його місце в її житті. І одного разу вона вирішила позбутися його радикально. Тож попросила його ввечері повісити свічадо в передпокої, мовляв, його розбивали вже стільки недолугих горе-майстрів. А потім віддалася йому. І він її взяв. Прекрасна дама зійшла з високої стіни та розділила з лицарем ложе. І саме тоді, коли вони кохалися, його закоханий погляд потьмянів. Відразу потому він пішов, бо відчув, що треба піти. А вона довго відмивалася в душі, відчуваючи огиду до себе, бо він щойно несподівано втяг її в той еротичний вихор, який не завжди траплявся з тими чоловіками, в яких вона була закохана на різних етапах свого життя. Виходячи з того, як вправно він усе те робив, жінка в плотському сенсі в нього є весь час. Як середньовічні лицарі захланно ґвалтували селянок по дорозі на турніри за честь прекрасної дами.

Це було з ними лише один раз. Не зарадило. Ні йому, ні їй. Вони повернулися до того самого. Зрідка бачаться, коли зводить доля. Він і досі дарує їй книжки та музичні диски, безпомильно вгадуючи її бажання. Щоб на секунду побачити радість в її очах. Вона й досі вся внутрішньо кривиться, коли він знаходить неймовірні слова, щоби сказати, яка вона незрівнянна. Слова, що їх будь-яка жінка берегла б у пам’яті, як головний життєвий скарб. Ви питаєте, чим усе це закінчилося? Вони ще обоє живі. Якісь зміни можливі, тільки коли хтось із них відійде за межу.

Не склалося

Відкрию найзаповітнішу мрію феміністок. Ту, в якій, зазвичай, не зізнаються. Що ж воно таке? Заробити грошей більше, ніж усі мужики світу? Всмак накохатися і вранці піти, не попрощавшись? Змусити котрогось мужика виносити й народити її дитину? Вимазати чоловіка по вуха дитячими кашками та іншим, засадивши його глядіти трьох дітей, а самій, поки там що, натхненно обіймати три посади, бігати на наради, симпозіуми й прийняття, у перервах між якими ненадовго забігати до коханців? Усі ці картини багатьом жінкам у певні хвилини їхнього життя можуть видатися недосяжно привабливими. Але не вони є їхньою заповітною мрією. А заповітна мрія - це зустріти чоловіка, заради якого можна закинути подалі весь набутий досвід фемінізму.

Бог створив цей світ таким, що таких чоловіків дуже мало.

Принаймні їх суттєво менше, ніж жінок, готових їх зустріти.

Адже для багатьох жінок фемінізм розпочався саме тоді, коли із поривання йти за ним на край світу насміявся якщо не він, то саме життя. Коли з’ясувалося, що на край світу йти не треба. Треба забезпечувати хатній затишок, триразове харчування, безвідмовний секс. Коли альтернативою цьому всьому є або жіноча самота, або інший такий самий.

У ті часи, коли світ був суворим і буремним, вищість чоловіка зумовлювалась не законодавством і не стереотипами, а самою логікою життя. Жінки були готові проводжати в бій, чекати, зустрічати, кохати в коротких перервах між боями. Принаймні такий ґендерний стереотип минулого в загальних рисах наявний у нинішній культурі. А сьогодні чоловіки йдуть не в бій, а кудись у безпечне місце, подалі від хатніх боїв. А світ, якщо роздивитися, так само нещадно буремний і так само безжально суворий. Але він інший. І жінка поступово зрівнялася з чоловіком і в шляхетності, і в паскудстві. Жінка давно перестала бути хоронителькою, чоловік перестав бути охоронцем.