Книгарня «ШОК» - Кононенко Евгения - Страница 10

То таких по місту багато. До речі, він там іще є?

- Річ не у фонтані, хоч у фонтані ТОДІ були рибки…

- Коли - ТОДІ?

- Ну… ще ТОДІ… Але ж яке тоді в тому сквері було морозиво! Тітонька виймала морозиво з великого бідона і клала між двома вафельками!

- Вона стояла на тому місці, де потім поставили пам’ятник Чкалову.

- Лідіє Андріївно, зараз наша черга, прошу вас, тримайтеся за мене, - до його сусідки проліз крізь натовп відвідувачів молодший на покоління, проте досить немолодий чоловік.

Йому вартувало чималих зусиль підвести жінку на ноги, а потім вона слухняно потупцювала до дверей. А той, із ким вона щойно перекинулася кількома словами, схвильовано стежив, як жінка в супроводі родича нарешті дісталася до кабінету й увійшла до нього. Річ у тім, що її назвали іменем Лідія.

Ліда, Лідочка. Звичайне жіноче ім’я. Трохи менш поширене, ніж геть заяложені Тетяна чи Наталя. Але також досить часто трапляється і зараз, і ТОДІ. Він мав сентимент до цього імені та завжди добре ставився до всіх Лідій, які опинялися на його життєвому шляху. А зараз забув про старече запаморочення та про металевий смак у роті, який, сильніше чи слабше, а вже давно живе в ньому постійно. І відчув смак того довоєнного морозива, що його морожениця у білому фартусі виймала з великого бідона і клала великою ложкою поміж двох ламких вафельок.

- Тату, вже треба заходити, - дочка робить спробу підвести діда.

- Облиш, я сам, - він спирається на палицю, із рипом підводиться, і дочка веде його до того самого кабінету, тільки до іншого нотаріуса. Він, не читаючи, підписує всі папери, що йому підкладають, хоча нотаріус радить ознайомитися.

А він навіть не одягає окулярів. А потім лізе до внутрішньої кишені піджака й довго порпається там.

- Тобі нітрогліцерин? Ми вже їдемо додому, скоро будеш відпочивати.

Старий намацує свої візитівки, яких він уже давно нікому не дарував. Але ще кілька штук мало бути в кишені цього парадного піджака з коротенькою орденською планкою, який він змушений одягати двічі на рік, в якому його поховають.

Так, він не помилився, ось вони, невеличкі картки з цупкого паперу.

- Скажи мені, в іншого нотаріуса ще є та жінка, яка сиділа біля мене під дверима? Бо я кепсько бачу.

- Здається. Я не стежила.

- То передай їй мою картку, - каже він дочці.

- А ти ще й встиг познайомитися в черзі?

- Які знайомства? - скривився від болю старий, підводячись зі стільця. - Але, здається, я зустрів дуже давню знайому.

Нотаріус роздратовано гукнула, щоб заходив наступний.

Дочка вивела діда з кабінету, і він повторив своє прохання.

Жінка притулила старого до стіни, повернулася до кабінету, звідки вийшла з клаптиком паперу, на якому великими цифрами було написано номер телефону.

- Це тобі. Обмінялися телефончиками, будеш дзвонити, призначати побачення. Ой, Господи! До бульвару Шевченка доплентаєшся? Там легше ловити таксі. Лише доведеться об’їхати велике коло.

Вдома він проспав до вечора. А коли прокинувся, став шукати в темряві телефон. Ось папірець із номером телефону.

Тепер треба підвестися з канапи, взяти слухавку. Кілька разів на день він підводиться зі своєї лежанки, щоб здійснити залишки життєдіяльності: щось поїсти, зі стогоном піти в туалет. Ні, його не годують із ложки, за ним не виносять.

Старий пишається цим. А зараз він зателефонує тій жінці, можливо, то якимось дивом справді вона.

Зайнято, постійно зайнято. Невже телефон йому записали з помилкою? Так, він дав їй свій телефон, але чи не загубила вона його? Знову зайнято! Та коли старий укотре натис на кнопку, щоб знову набрати номер, залунав дзвінок.

- Васю, це ти?

- Лідко, хіба таке можливе?

- Коли я прочитала твоє ім’я на візитівці, подумала: то не може бути інший Василь! Як ти доїхав? Я все думала: мій зять машиною, міг довезти й тебе…

- Дякую, доїхав, мені недалеко. Ти краще скажи, куди ти зникла тоді? Я дуже сумував за тобою. Правда!

- Мене перестали водити до скверика на Столипінській.

Батьки взяли мені іншу бонну. А вона стала водити мене в Павловський садочок.

- Он воно як просто! А я стільки думав про те, куди поділася дівчинка Ліда? А чим же твоїх батьків не влаштовувала чудова Емма Францівна?

- Не знаю… І що найприкріше, вже й не спитаю їх про це…

Нібито завжди водила дитину в чистих панчішках! І зайвої порції морозива не купувала, щоб дитина не застудилася!

- Так! На другу порцію морозива давала моя бабуся, і я біг купувати дві порції, вже тоді відчував себе справжнім кавалером!

- А, до речі, тоді був тридцять третій рік!

- Так, той самий! А ми в місті його майже не відчували.

- Так, про тридцять сьомий я знав нібито завжди. Моєї родини це не торкнулося. Але багатьох із нашого дому забрали саме тоді. Ми з мамою завжди знали про це…

- А де ти жив, Васю?

- На Ярославовім Валу. Я й зараз там.

- То тобі треба було брати таксі з Валу до Першої міської?

Це ж поряд! Це ж не на Лівий берег!

- Можна подумати, ти дісталася б пішки від Валу до нотаріальної контори, - відповів старий, удаючи образу.

Обоє несподівано весело розсміялися. Хоча причин сміятися нібито й не було.

- То ви перебралися на Лівий берег, тому ти й зникла?

- Ти почав плутати часи й події, Васю. Лівого берегу тоді ще не було, була Чернігівська губернія. Ні, ми ще довго лишалися в тому будинку на розі Чеховського провулку та Бульварно-Кудрявської, де я народилася. Ми там були ще за німців.

- А ми виїздили з Києва за німців. Були в Оренбурзі. А на початку сорок четвертого я потрапив у зону бойових дій…

- Ти був на фронті, Васю?

- Був. Але швидко дістав поранення і більше туди не вертався. Моя орденська планка дуже коротенька, якщо ти звернула увагу.

- Не звернула. Але слава Богу, ти повернувся з війни, - вигукнула стара жінка з несподіваним почуттям.

- Це було дуже давно, Лідо, - тепло посміхнувся старий.

- Я це розумію, - засміялась у відповідь жінка, - Просто я зараз пригадала, як ми в сорок шостому сиділи з подругою на лавці в тому самому сквері на Столипінській, тодішній Чкалова, зараз вона ще якось називається, не пригадаю, як саме…

- Я теж не пригадаю, Лідочко…

- А тоді було чи не перше повоєнне літо, не було ні морожениці, ні рибок у фонтані. Ми згадували тих, хто не прийшов з війни. І саме тоді я подумала: чи живий хлопчик Вася? За віком він міг опинитися на війні.

- Хлопчик Вася живий. - І навіть примудрився заселитися в ту саму квартиру, де жив до війни.

- Так. У цьому нам пощастило. Я й зараз лежу на канапі в тій кімнаті, де було моє дитяче ліжечко.

- А ми під час війни остаточно втратили наші кімнати на Бульварно-Кудрявській.

- Остаточно?

- Так! До революції все те помешкання належало родині моєї матері. У двадцять другому їх ущільнили, лишили для родини з шести осіб тільки вітальню й кабінет. Усе це ми пережили дуже давно. Тепер у нас уже давно є де жити всім моїм дітям і онукам. А я й досі згадую той будинок із великими еркерами.

- То ти «з бувших», Лідочко?

- А ти?

- А я син червоного комісара. Тато загинув на фінській.

Тільки нещодавно до мене дійшла сутність тої війни, а чи дійшла вона до мого тата, який був добрим татом… А квартира в сірому будинку на Валу, яку йому дали десь у двадцять восьмому, сьогодні заповідана моєму синові, який живе в Америці. Такою була воля його матері.

- А я мешкаю на Лівому березі у великій квартирі брежнєвської доби… Мої родичі виселили мене до найбільш ізольованої від них кімнати, щоб я не заважала їм. Бо я сплю вдень і майже не сплю вночі. Засинаю, коли прокидаються пташки.

- Я також майже не сплю вночі. Але я живу сам. Як упаду, піднімуть тільки, коли зайдуть. Іноді стає моторошно: чужі кроки, чужі крики в чужих помешканнях. Здається, прийшли по твою душу.

- Але принаймні ти нікому не заважаєш. А я весь час відчуваю, що заважаю їм! Бо я встаю вночі, шкандибаю до кухні, кип’ячу чай. Вони мені поставили в кімнату електрочайник. Я п’ю чай вночі. А потім плентаюся до клозету.