Измена. ZRA DA made in Ukraine - Кононенко Евгения - Страница 34

- Колись я дав слово вашій матері, що заради вас берег тиму цю таємницю, нікому не розповідатиму про достеменну причину нашого розлучення. А вона не матиме до мене ніяких претензій. Я дотримав слова. А моя мати, коли Тетяна років двадцять тому зібралася заміж за одного лікаря, розповіла йому про все. От за це я її засуджую. Я її просив цього не робити. Звичайно, Бог нам усім суддя. Може, мені й не слід було порушувати слово, дане двадцять сім років тому. Але Адріян одначе все вже розповів.

- Я вам дуже вдячний, Захаре Івановичу. Дуже вдячний.

А тепер я хотів би переговорити з бабою Зосею. Я її шукав і не сподівався відшукати. Ви мені дозволите?

Баба Зося знову зайшла до вітальні.

- Впала на підлогу. Треба піднімати.

- З вами дуже хоче поспілкуватися цей молодий пан. До речі, це мій син. Поговоріть із ним, а я справлюся сам. Робіть так, як я сказав, Зосю!

Баба Зося завела Женика до своєї кімнати. Через це вікно, на це ліжко лазив до матері Адріян Борич. Так і хочеться перевірити, чи не залишилося на подушці сухофруктів з узвару.

- Сідайте, як ви прийшли до мене. Я від вас не ховалась.

Просто мені запропонували роботу тут. Тут краще, ніж у лікарні.

- А на Подолі у Раєвського вам було добре?

- Бувало й гірше. Він мене взяв, коли пішла з дому його дочка, тобто коли звільнилася кімната. Бо я йшла до тих, хто хоч якийсь куток давав. А тут ціла кімната. Не така тепла, як тут. А чого ви питаєте про ґенерала?

- А ви пом’ятаєте ту жінку, яка померла в лікарні?

- Я все пам’ятаю. Те, що було шістдесят років тому, пам’ятаю. А оце зараз, там де завідуюча Ольга Павлівна? Та то я ж її знайшла мертвою!

- Скажіть, ви спали у тій палаті, де лежала Вероніка?

- Я спочатку там лягла спати, а потім не спалося, і я вийшла. Там було дуже душно, і та, друга, Поліна, дуже хропла. Я вляглася на топчані в коридорі. Я знаю, про що ви хочете спитати. Десь між ніччю й ранком до палати зайшла жінка в білому халаті. Не тамтешня врач, я там усіх знала.

Але йшла впевнено, наче врач. Вона дуже скоро вийшла з тої палати і щось поклала в целофановий пакет, мабуть, використаний шприц. І пішла до ординаторської. А потім, коли вашу Вероніку знайшли мертвою, синьою, я розказала Ользі Павлівні про ту жінку. А вона нічого на те не сказала.

Я кажу: як знаєте. Я вам сказала, бо я на вас працюю. На кого я тільки не працювала! Скоро вже працюватиму на чорта в пеклі! І там свого дому не буде!

- Зосю, а ви б упізнали ту жінку?

- Ту, яка вночі заходила до палати? Впізнала б! Але підтвердити десь я не можу! Мене вже багато разів просили, бо я багато темних діл бачила. Тому й сама така чорна. В мене нема паспорта! Мене нема! Нема баби Зосі! Для окремих людей баба Зося є. А для держави її нема!

- Але мені, окремій людині, не державі, ви можете описати ту жінку?

- Вона світла, така як ото ви. Мабуть, фарбована. Така, ще нівроку, хоч і не першої свіжості. І трошки припадає на одну ногу.

- А лице ви запам’ятали? - закричав Женик. - Ви б її впізнали, якби побачили фотокартку?

- Впізнала б! Вона довго стояла, перш ніж зайти, диви лась на мене, чи я сплю, а потім подумала, то не людина спить, а колода з лісу. І пішла до дев’ятої палати. По фото графії впізнаю, а так не розкажу! Вона без особливих прикмет!

Женика почало трусити. Світле волосся, трошки при падає на одну ногу. Зовсім трошки. Але є, якшо дивитись, як іде по коридору. Без особливих прикмет. Таких багато.

Як, до речі, новеньких стогривневих купюр!

- Зосю, люба, я вам покажу цю картку! Це важливо мені, а не державі! Скажіть, а ви не впізнали Вероніку Раєвську?

- Ту жінку, що померла? Вероніка, але прізвище в неї було інше… А чому ви кажете, що вона Раєвська?

- То дочка Івана Раєвського, в якого ви працювали двадцять років тому!

- Я її не бачила тоді! Я прийшла на її місце, коли вона пішла з дому. Мені ґенерал розповідав! Я спала в кімнаті, де на стіні висіла дошка «Причал номер сім!»

- Так, то її кімната. Вона мені багато розповідала про неї!

- Я доглядала її матір. Вона померла десь через рік, як я прийшла до ґенерала. А дочка так і не прийшла до матері.

Ви питаєте про дочку Івана Раєвського з Подолу чи про жінку, що померла у лікарні, де я робила раніше?

- Це одна й та сама жінка! Вероніка Раєвська! Стебелько - її прізвище у шлюбі. Але вона пішла від свого чоловіка. - І то вона померла тоді? Яке лихо! Боже мій, яке лихо!

- Вчора по ній було сорок днів!

- Якби ж я знала, я б передала їй те, що говорила її мати, коли помирала! Стільки років ношу це в собі, боюсь померти! А тепер і вона померла!.. А потім ґенерал одружився з іншою жінкою, молодою! І через неї я пішла з того дому.

- Зосю, що ж сказала мати Вероніки вам тоді?

- Це я можу передати тільки самій дочці. Більше нікому. Єство Женика не вміщає всього того, що звалилося на нього протягом минулої ночі та нинішнього дня. Але він від чуває: треба триматися. Гаразд, те, що мати Вероніки колись сказала бабі Зосі, може бути абсолютно незначущим. Просто сама ситуація передачі інформації могла здаватися дуже значущою. Але жінка без особливих прикмет, яка ховала шприц, виходячи з палати… І трохи припадала на одну ногу…

- Зосю, люба, - схвильовано говорить Женик, - я зможу ще раз вас знайти?

- Якщо я буду тут, то зможете, а якщо вона… - баба Зося великим пальцем показала нагору - помре або вижене мене, то тоді й не знаю, де я буду.

- Ніхто нікого не вижене, - Захар Іванович чує закін чення розмови, вони вже вийшли в коридор.

- Батьку, - раптом скрикує Женик, - у вас часом немає давніх фотокарток моєї матері? Може, щось збереглося.

- Хвилиночку. Десь має бути. Зосю, ви дозволите мені щось пошукати у вашій кімнаті? Із кімнати, де тепер живе баба Зося, а колись була шлюбна спальня молодого подружжя Мурченків, Захар Іванович виносить товстезний альбом фотокарток радянських часів із крейсером «Аврора» на обкладинці.

- Ось наша весільна. Ось ми в Криму. А ось тоді, коли вам, Євгене, було два чи три місяці.

- Така і в нас є. Тут вона вже схожа на себе теперішню.

Дивіться, Зосю!

Тетяна Маякіна зберегла свій імідж водночас і стильної, і консервативної жінки. Вона не міняла зачіски, хоча міня лася мода. Дотримувалася класичного стилю одягу: вузька спідниця, строга блуза, мінімум прикрас.

- Схоже, що вона. Але тут вона молодша. Якби новіша картка, я б точно сказала. І трохи припадає на ногу. Вже не пам’ятаю, на яку.

- Дякую. Ви сказали мені дуже багато. І вам дякую, Захаре Івановичу!

- Нема за що! Ось мій номер телефону. І, якщо у вас будуть конфлікти з матір’ю, мій дім відкритий для вас. Втім, навіть якщо й не буде конфліктів…

Був переддень Восьмого березня, але в організації, де працювала Лариса, не було команди ні вітати жінок із цим всенародним святом, ні навіть відпустити їх раніше з роботи.

Тамтешній бос організував взаємообмін подарунками між чоловіками й жінками на день Святого Валентина, а перери вати роботу на місцеві свята, коли стільки коштів йде на організацію американських, він не може дозволити. І тому в п’ятницю, шостого березня, коли засніженими вулицями тисячі перехожих обох статей несли весняні квіти, співробіт ниці фундації мали сидіти над своїми паперами до останньої миті трудового дня.

Перед Ларисою серед службових паперів лежить специ фікація телефонних розмов з домашнього телефона Тетяни Маякіної та Євгена Мурченка за січень. Тут багато дзвоників на телефон Вікторії. Але й дзвоник о двадцятій годині двад цятого січня таки був. Це коли нібито телефонувала бабуся Марія А ось двадцять четвертого січня дзвоник на телефон п’ятсот тринадцять і так далі, тобто на хатній телефон Дмитра Стебелька. А тепер треба буде залучити того самого Дмитра Стебелька, життєвої гнучкості йому бракує, зате чоловічої сили навіть забагато, і з його допомогою розібра тися з цим херувимчиком і його мамою. Втім, може треба діяти не так. Але як? Треба подумати. Але думати треба швидко. І діяти швидко.