Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 4

— Ну, ти — як? — нетерпляче запитували мене друзі.

Я відмахувався та роззирався на всі боки. А коли вже зовсім втратив надію й кинув погляд на перезрілу матрону за сусіднім столиком, до зали увійшло троє дівчат.

— Все о'кей! — відзвітував я, немов рибалка, в якого нарешті «клюнуло».

На одній з дівчат була чорна сукня. Це вразило мене. Влітку, коли всі вдягають світле, вона вирядилася, як ворона, і цим дуже вирізнялася з-поміж інших. Окрім того, в неї було нефарбоване волосся дивовижного мідного відтінку — пухнасте, «з іскринкою». Словом, дуже гарне волосся…

Я покликав офіціанта й наказав віднести дівчатам пляшку шампанського. Я любив «погусарити», а головне — спостерігати за враженням, яке справляють подібні вчинки, адже жінки тоді ще не були привчені не те що до «безкоштовного сиру», а й до речей більш елементарних. Ось і ці відразу схилили голови та почали збуджено перешіптуватися, стріляючи очима по залі. Спочатку навіть хотіли повернути пляшку. Офіціант щось довго їм пояснював, а потім (от наволоч!) кивнув у бік нашого столика. Всі троє, як за командою, подивилися в наш бік, а потім так само різко повідверталися, вдаючи байдужих. Я намагався здогадатися, про що вони можуть зараз розмовляти. По-перше, вирішують, кому з трьох належить несподіваний подарунок (судячи з того, як спалахнуло обличчя мідноволосої, подружки переконували в цьому саме її). По-друге, сушать голову над питанням: що робити далі. По-третє, обговорюють нас і міркують, хто з трьох зробив цей королівський жест. Почалися танці, я поклав край їхнім сумнівам: підійшов і запросив руду.

Потім ми всі разом сиділи за одним столиком до закриття ресторану й щедро оплачували дівочі забаганки — шоколад, крабовий салат, пляшку «Ведмежої крові». Те, що вечір закінчиться у квартирі в Мишка, — ні в кого не викликало сумнівів. Дівчину в чорному звали Сашою. Але це ім'я їй катастрофічно не пасувало, а тим паче ще безглуздіше звучало «Шурочка». її сукня, коли я роздивився ближче, виявилася саморобною й дешевенькою, чоботи — шкільними, дитячими. Вона тільки закінчила школу, її подруги працювали на швейному комбінаті. Незважаючи на те, що ці фабричні кобіти виявилися жвавішими, «моя» намагалася від них не відстати. Тільки-но ми прийшли до Михайлової квартири, вона не вагаючись опинилася зі мною в ліжку. Коли пізніше я запитав — чому, Саша із подивом зиркнула на мене: «Але ж ти нас пригощав!» Ха! Як порядна дівчина, вона поквапилася розрахуватися!

Цю я пам'ятав найдовше. І не тільки тому, що мене вразили її сукня та руде волосся (решту її образу поглинав туман) — вона була з якогось іншого світу. І це злякало мене. Тоді я ще не міг збагнути, що він існує! Ми зустрілися кілька разів. Але якось мляво: мене вабили нові враження, а вона була надто аморфною у своєму ставленні до багатьох речей, які захоплювали мене, — остання прем'єра в театрі, нова збірка Євтушенка, бардівські фестивалі.

Закінчилися стосунки так само швидко, як і розпочалися після одного випадку. Ми йшли вулицею і дивилися, як робітники піднімають на фасад будинку величезний плакат із фотографіями членів Політбюро.

— Ось — купа свиней, — раптом сказала Саша, — а ми — їхня годівниця…

Я, коханий синок головного інженера прославленого заводу, обурився — як вона може таке казати?

— Звичайно ж… бувають перегини, але загалом… — промимрив я, — треба бути патріотом тієї країни, в якій живеш…

— Усі патріоти зараз — сидять! — відрізала вона.

— Як це — «сидять»? — не зрозумів я. — Сидять — злодії.

— Ага, злодії, — не вгамовувалася моя руда дівчина. — Бродський, Стус, Солженіцин… Усі — злодії!

— Ну, припустімо, Бродський сів за неробство, — не здавався я, хоча відчував, що тут щось не так. Про інших нічого не міг сказати.

— Ага, — ще уїдливіше мовила вона, — поет повинен пахати!

— А хіба ні?…

Тут вона прикусила язичка, хоча щоки її палали. Потім, повернувшись додому й проаналізувавши цю розмову, я вирішив, що дівчинка наслухалася зайвого від батьків. І злякався. Теоретично я знав, що існують люди, незадоволені владою. Але щоб ось так зіткнутися із цим через якусь шмаркачку! Життя видавалося мені прекрасним, і я не хотів, щоби в нього входила смута, безлад, сум'яття. Усе талановите, гадав я, повинне долати перешкоди. Інакше не цікаво! А вона твердила, як папуга: «Свобода не може бути дозованою!» І я не розумів, що вона має на увазі. Та й хіба розуміла це вона своїм ще напівдитячим розумом? Навряд чи. Швидше за все, повторювала слова дорослих… Зрадників та штрейкбрехерів! Наші зустрічі обірвалися.

Але потім я згадував Сашу дедалі частіше. І починав розуміти, ПРО ЩО вона казала, й відчував себе закінченим покидьком, ідіотом і негідником. Дивно, але саме цю дівчину я згадав, коли дивився «Божевілля», що його зняла Єлизавета Тенецька…

Згадав і зараз. Можливо, тому, що мене охопило відчуття, трохи схоже на те, що й тоді, тільки цього разу воно було сильнішим, гострішим: я НЕ БАЧИВ мою нову знайому. Мені було байдуже, яка вона — стан, колір очей, ноги, руки, волосся, зрештою — вік. Важливо було єдине: вона є.

Мій сусід по кімнаті запевняв, що «Тенецька — супер». Але навіть якби це було і не так — байдуже! Вона існувала, як небо, в якому я побрів, перечіпаючись та падаючи, нічого не помічаючи ані під, ані над собою…

Потім ми часто бачилися то в їдальні, то в кінозалі, то біля басейну. Вона привітно кивала мені головою і проходила повз мене. Словом, днів п'ять із мого сценарію можна спокійно викинути. Я шукав нагоди. І нарешті побачив її ім'я в списку інструктора, який набирав групу для походу в гори. Я помчав за грошима — дводенний маршрут коштував близько п'ятнадцяти карбованців — і підійшов до нього.

— Ви запізнилися, — категорично відказав дядько в зім'ятих спортивних штанях, — група вже укомплектована.

— Але ж яка різниця? Невже ви не можете записати ще одну людину?

— За інструкцією належить — дванадцять! — відрізав той. — Підете наступного разу. Довго гав ловили!

— Що за дурнувата інструкція? — не вгамовувався я. — Хіба ви не хочете заробити?

— Ха! Це тобі не приватна лавочка, я тут на державній службі. Дванадцять — цифра, що затверджувалася там… — він тицьнув пальцем угору.

— Богом чи що? — намагався пожартувати я.

— Не блюзнірствуйте, юначе. Навіщо мені відповідати за більшу кількість народу? От якби я не набрав групу — тоді будь ласка! А так мені зайвий клопіт ні до чого, я за вас одного премії не отримаю.

Тоді я миттю збігав до котеджу й до вже запропонованих п'ятнадцяти додав ще двадцятку.

— Так нормально буде?

Дядько пожвавішав, дістав список і з поважним виглядом вписав до нього моє прізвище.

— Збираємося завтра о шостій годині ранку біля їдальні. Сніданок отримаєте як «суху пайку»! Дивіться, не запізнюйтеся! — суворо наказав він.

…Ранок видався прохолодним, мав гіркуватий присмак осені, що наближалася. Цей присмак був особливо відчутний у вранішні години. Я поголився, одяг нову футболку та чистий светр, потер щоки одеколоном «Шипр» і засунув у рюкзак пляшку червоного домашнього вина, яке купив увечері в якоїсь місцевої тітки.

На що я розраховував? Не знаю. Можливо, увечері, коли ми напнемо намети, мені вдасться прогулятися з нею?…

А ще я запхав у кишені всі гроші, які в мене були, коробку із сірниками, ніж, блокнот. Прийшов до їдальні першим. Мені належало ще з півгодини гадати: чи з'явиться вона? Я вже здогадувався, що її вчинки можуть бути непередбачуваними. Коли нас було вже дванадцятеро, інструктор почав нервово поглядати на годинник. Нарешті в кінці алеї з'явилася вона.

— Наша зірка у своєму репертуарі! — прокоментував хтось.

У групі, крім мене та неї, було дві сімейні пари з дітьми підліткового віку — всього сім осіб, дві дами бальзаківського віку та кінодокументаліст із донькою. Нудьга смертельна! Але я зрозумів, що в мене немає конкурентів, а в неї — вибору. Тому, як тільки вона наблизилася, взяв її торбу й закинув собі на плече.