Ґудзик - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 16

Подумавши про Лізу, я вже не міг зупинитись. Вона майже не змінилася. Навіть більше, вона була з тих жінок, яким вік лише додає шарму. Так, її риси загострилися, і від цього ще промовистіше відбилася на обличчі сутність її вдачі — яскравої, неповторної, досить жорсткої та безкінечно привабливої. Таке обличчя могло бути в Медеї, Медузи Горгони, в Суламіфі. їй пасував кожен рядок з «Пісні пісень», я намагався пригадати, що там мовилося про «мед та молоко під язиком», й мене охоплювало те ж саме тремтіння. Так, вона мене не впізнала. Я був лише епізодом у її житті. Прикро, що так само не було зі мною…

…Суок зійшла зі стіни й всілася навпроти, вона роздвоювалася в моїх очах, від цього її вуста здавалися розмазаними, а очі — розкосими й лукавими.

— Нудьгуємо чи сумуємо? — запитала Суок.

— П'ємо, — відповів я, посуваючи до неї другу чарку й наповнюючи її.

Суок випила майже залпом і відкинулася на стільці, виставивши ноги в чорних панчохах в сіточку. Я простягнув їй сигарети і клацнув запальничкою.

— Будемо дружити? — сказала Суок. — Ти з грошима?

Я поплескав себе по кишені.

— Чудово! — зраділа Суок. — Я тобі подобаюсь?

— Не знаю… Яка різниця?…

— І справді, ніякої! — дужче зраділа Суок: — А ось ти мені подобаєшся. Одразу видно — порядна людина. Тільки не пий більше, а то нічого не вийде.

— І так нічого не виходить, — відмахнувся я.

— Ти хіба імпотент? — сплеснула руками Суок.

— Це ж чому? — не зрозумів я.

— А-а… Тоді все гаразд. У кого зараз виходить? Фігня одна! Ось ти, такий класний мужик, а сидиш сам-один, сумуєш, горілку п'єш. Нудьга! А чого тобі бракує?

Так, мені всього вистачало. У мене була цікава робота, хороша квартира, здорові батьки, студенти, які мене обожнювали, жінки, котрі готові прийти, коли покличу, необтяжлива самотність, насичене минуле. Тепер усе могло набути більшої оригінальності — в мене з'являться дружина, діти, і я, швидше за все, заведу рибок і собаку. Я подивився на Суок.

— У мене все є. Але все нібито не моє…

— Не зрозуміла! — Суок наблизилася, поклала лікті на стіл і втупилася в мене своїми роздвоєними очима.

— Ну… Так буває: життя дало збій на самому початку. Це ніби в комп'ютері — натис не на ту клавішу, й усе зібгалося, пішло незрозумілими знаками.

— Здається, я тебе розумію, — замислилася Суок, — у мене теж було так. Я ці ситуації називаю «Якби не…»

— Тобто?

— Господи! Ну, ось тобі приклад: якби мене не трахнули у восьмому класі, я б зараз… припустімо, сиділа у твоєму офісі й пудрила мізки твоїм бізнесменам. Є в тебе така посада?…

— Приблизно…

— От бачиш! А скільки таких «якби» є в кожного з нас! Так що ж тепер — помирати?!

Вона мала рацію. її розмазані вуста проголошували істину, вона здавалася мені доброю феєю, що зійшла зі своєї облупленої кулі. З ресторану ми вийшли разом. Я не хотів приводити її до себе, зняв номер у готелі. Посеред ночі, коли вона спала, я тихо пішов, залишивши на ліжку гроші. Це була не Суок.

Я розумів, що з цього моменту доля підкинула мені ще одне «якби не…», але воно, швидше за все, стосувалося Ліки: якби позавчора я не побрів за нею…

Ліка

— Весілля та похорон — ось дві вистави, в яких «винуватці події» не грають ніякої ролі. Це — колективний труд, ритуал, де неможливо подумати про суттєве значення цих обрядів. Яке діло збудженому натовпу до парочки, що сидить за столом на чільному місці й періодично схоплюється за сигналом «Гірко!»? Це лише команда випити… Як добре, що ми цього уникли!

— …?

— Похорон? Уяви, як тяжко, коли на тебе дивляться, немов на ляльку… А ти не здатен поворухнутися й висловити протест проти цього споглядання. Хіба тоді надходить розуміння втрати? Похорон — це також колективна праця, коли накривають столи, разом чистять картоплю — відрами (!) та ліплять пиріжки. Хто все це вигадав? Смерть і любов — дві таємниці, в яких немає місця для сторонніх!

— …!

— Звичайно, коханий! А ти вважав, що я — маленька дівчинка, котра не читала нічого складнішого від казок Шарля Перро? Ти навіть не уявляєш, який всесвіт обертається в моїй голові. Іноді мені навіть страшно. Тому я така щаслива, що ти — зі мною, що я знайшла тебе й ти врятуєш мене…

— …?

— Від усього, від страшного… Знаєш, є люди, над якими — невідомо чому й за які заслуги — в якусь мить розкривається небо. Не розумієш? Спробую пояснити — я про це ще ні з ким не розмовляла. Тебе чекала. Так от, одного разу — тоді мені було два роки — я сиділа на підлозі нашої маленької кімнати (ми жили в комуналці) й намагалася щось намалювати. Світло падало так, що все мені видавалося занадто яскравим, як на картинах імпресіоністів (звичайно, тоді я не знала, що вони існують!): червона дерев'яна підлога (тоді вона була пофарбована і блищала на сонці, мов лід), жовтогарячі квіти на шторах, світлі стіни (мати завжди любила чисті кольори). У широкому та прямому промені призахідного сонця танцювали золоті балерини… Я намагалася намалювати все це, коли в кімнаті потемнішало, і я озирнулася. У дверях стояла мама й дивилася на мене. Я не могла добре роздивитися її тому, що вона стояла навпроти світла — тільки сріблястий контур видовженого тіла… Що з тобою, коханий? Звичайно ж, кури! Так от. Це була побутова картинка. Але саме тоді я раптом ніби почула музику. Не смійся! Так буває в дитинстві. Ця картина й досі стоїть перед моїми очима. Саме тоді я відчула, як на мене посипалося невидиме пір'я й огорнуло теплом. Я й досі дивуюся тому, як яскраво і просто може відчути дитина дотик Бога. Тієї миті, коли ми дивилися одна на одну, в мені визрівало дивне відчуття, що час — швидкоплинний. Зараз я можу висловити його, а тоді мені було тепло й лячно. Я чітко відчувала, що все довкола і я сама з кожною хвилиною перетворюється на… спогад. Просто — чийсь спогад.

— …?

— Люди від самого народження й до тієї миті, коли починають розуміти невідворотність свого відходу — поволі перетворюються на кокон спогадів для інших людей. Ті, хто має найбільший кокон, — щасливі люди, їх не так уже й багато. Я дивилася на маму й фізично відчувала, як вона стає для мене спогадом, адже хвилини спливали і кожна була не схожа на іншу. З часом ми всотуєм одне одного відчайдушніше, ніби спраглі, адже починаємо розуміти, що жодна мить не повториться. Знаєш, із тим самим відчуттям я цілувала бабусині руки… Я завжди цілувала її — просто цмокала в щоку, а одного разу взяла її руки у свої — вони були теплі, в блакитнуватих венах і сіточці зморщок, із тоненькою пергаментною шкірою — й цілувала тільки тому, що раптом зрозуміла: їх скоро не буде! Мені було так страшно. Якби всі могли розуміти це — хіба ображали б одне одного? Хіба говорили б так багато, так складно й так… непотрібно? Слова, як тютюновий дим, що затьмарює спогади…

— Якби люди могли бачити — як у кіно! — порухи душі, вони могли б краще зрозуміти події, які відбуваються в їхньому власному житті.

— …?

— Зараз я розповім тобі одне з оповідань Чехова…

— …!

— Ну, не смійся, я не так висловилася! Я тобі його перекажу, ніби розповім наново. Розумієш? Воно дуже подібне до всього цього життя. Я читала його так давно, що вже не пригадаю, яку воно мало назву… Отже. У лікаря помер маленький син. Лікар невтішний, йому здається, що разом із сином закінчилося і його життя. Раптом — дзінок у двері. Приходить чоловік і благає лікаря терміново поїхати до його тяжкохворої дружини, яку він любить до безтями. Лікар спочатку відмовляється — він не в змозі зрушити з місця. Але, зрештою, обов'язок переважує, і він іде в ніч, до помешкання пацієнтки. Заходять до квартири. Аж тут з'ясовується, що хвороба дружини — хитрість, аби відіслати з дому зрадженого чоловіка, а самій втекти з якимось військовим. Чоловік у відчаї. Забувши про лікаря, він бігає по кімнатах, наштовхується на розкидані речі, не може нічого зрозуміти. Він ображений, розтоптаний, зганьблений. Лікар, своєю чергою, нічого не розуміє: в нього горе, він усе покинув, приїхав бо-зна куди — й раптом перед ним метушиться якийсь чолов'яга, закликаючи до справедливості. Ось тут їм би поплакати разом, потиснути один одному руки, поспівчувати — адже обом боляче! Але — ні! Вони сваряться, звинувачують один одного невідомо в чому. У кожнім кричить власна образа. Мені здається, що в цьому оповіданні — модель усіх людських стосунків.