Якби - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 13

Нічого собі «не хвилюйся».

А якщо не повернусь?! Але ж поверталася! Годі про це думати.

Я скинула сумку на плече. Виклала з неї мобільний телефон на стіл: нехай чоловік думає, що я його забула.

Отже, телефонувати нікуди.

3 червня, друга частина дня

Таксі не брала знову їхала в тролейбусі довгою дорогою.

Відчувала, як всередині наростає тремтіння. Цього разу воно було не стільки тривожним, як приємним, мов перед першим побаченням.

Спогади гойдали мене, як хвилі в морі, і лоскотали своїми пінними «баранцями». Їх було не так вже і багато. Вони були нетривкими і уривались не за моєю волею, як стара кіноплівка.

Але був один, котрий лишався зі мною досі. Якби мене спитали, що пам'ятаю з найбільшою теплотою з того періоду, я б згадала свої ранкові прокидання, про які вже згадувала раніше, смачний запах з кухні, промінь сонця на обличчі...

Схованка на задньому дворі.

Білі лабіринти простирадл.

Металеві проіржавілі сходинки пожежної безпеки, на яких гарно було висіти вниз головою, зачепившись за перетинку зігнутими ногами.

Вранішні крики продавчинь молока.

Лоскотні хвилі тополиного пуху.

Мурашник посеред палісадника.

«Війнушка» за гаражами...

Перший сніг вночі...

…Сніг чомусь завжди починав падати вночі. Цілий день небо було важким, вологим і сірим, як мокре рядно. «Певно, на сніг повертає…» казала тітонька Ніна, і з нею сперечалися: який може бути сніг наприкінці листопада? Ще рано! Всі скаржились на тиск, виходили у двір з піднятими головами і кидали гнівні погляди на важке небесне вим'я, що аж провисало над головами, загрожуючи прорватися вологою заметіллю.

Але Ніка точно знала: це станеться вночі і підморгувала Ярику, мовляв, дивись, сьогодні не засинай!

І сама не засинала, поглядаючи, як нічне небо поволі починає висвітлюватись, ніби рядно тоншає і рветься, пропускаючи крізь себе по одній-другій крихітній сніжинці. Вона помічала їх першою і босоніж прокрадалася до вікна, щоб побачити, як до цих двох сніжинок приєднується жменька, потім ще жменька і ось уже хоровод цих жменьок крутиться в повітрі, шукаючи, куди б присісти. Ніці завжди було шкода цих перших жменьок снігу, адже вони швидко згасали на темному асфальті, аж доки несміливий хоровод перетворювався на суцільне полотно, котре не так легко поглинути вологій землі. Полотно висіло в повітрі, коливалось і за якихось півгодини округлювало всі гострі кути подвір'я, накриваючи його білими пухнастими капелюхами.

І тоді Ніка босоніж кидалася в батьківську кімнату і кричала мов скажена: «Сніг! Сніг!» І це був чи не єдиний священний випадок, за який її не сварили. Навпаки! Зустрічати перший сніг всім двором давно перетворилось на ритуал. У всьому будинку починали запалюватись вікна, за ними метушились тіні, змагаючись в тому, хто раніше вискочить освятити слідами перший сніг.

Ніка квапила батьків, натягувала лижні штани поверх піжамних, надягала товсті шкарпетки, шукала валянки, позираючи вниз, де на білому килимі лежало з десяток освітлених квадратів, що означало сусіди не дрімають, а так само швидко натягують на себе будь-що, аби бути першими. Поволі вікна згасали, але світло не зникало воно йшло від землі і від синього-синього нічного неба, що трусило і трусило над двором біле щільне рядно.

Вискочити з під'їзду треба було з відкритим ротом так, щоб спіймати в нього молочний смак неба. По гулких коридорах лунали кроки, грюкали двері квартир, звідусіль чулися збуджені голоси і привітання. Дядько Ваня-«встань-з-диваня» виносив дротяний каркас для велетенської снігової баби і закипала робота!

Діти плуталися під ногами дорослих, борсались в снігу, обростали бурульками і зжовували їх із задубілих рукавичок. І ніхто не смів у цю ніч зробити їм бодай найменшого зауваження!

Розходились по квартирах під ранок, коли посередині двору стояла велетенська снігова баба з дірявим відром на голові, очима-вуглинками і довгою морквою замість носа, котру припасла тітонька Ніна з середини осені.

Розпашілі, гомінкі, щасливі, всі вони на якихось дві години забували, хто кого залив, хто кому «наврочив» і «поробив», а хто так і не віддав позичені торік десять карбованців.

…Ледь не проїхала потрібну зупинку!

Зійшла. З трепетом, котрий все ще наростав, дійшла до рогу і з радістю прийняла біль, який спочатку так налякав мене.

Відкрила очі на лаві під деревом.

Теплий літній серпанок окутував маленький двір. За столом під деревами сиділи дядьки: Петро-«брехло», дядько Ваня-«встань-з-диваня», дід Сергій Іванович і Кривий Митро. Постукували кістками доміно.

Простирадла, фанатично вибілені тітонькою Ніною, повільно дихали на мотузках, вбираючи своєю білизною рожево-золоту воду призахідного сонця. На пожежних сходах, мов кажани, висіло кілька дітлахів троє хлопців і дві дівчинки (серед них я впізнала і своїх вчорашніх співрозмовників). Між ними тривало змагання, хто довше протримається догори дригом.

З сусіднього будинку вийшла пара подружжя Сенчуків.

Вона, Марта, в кольоровій квітчастій спідниці, на якій екзотичні квітки і велетенські метелики переходили в чорно-білий напис «Борнео», у вухах «циганські» пластмасові кільця червоно-золотого кольору.

Він, Стасик, в блакитних джинсах-«варьонках» власного виробництва і білій сорочці, розстебнутій майже до талії. На засмаглих широких грудях зблискував золотий ланцюжок з хрестиком. Довге волосся, на вилицях романтична синява модної триденної неголеності. Одне слово, Бандерас відпочиває!

Навіть дядьки припинили стукати кістками, проводжаючи поглядами спідницю Марти.

Проходячи повз пожежні сходи, Стасик ліниво, крізь зуби, прокоментував: «Жити набридло?..» Марта хихотнула.

Вони зникли в арці, через яку я щойно увійшла. Діти на сходах, зробивши складні маневри, попереверталися і зачаровано дивилися їм услід. Кожен хлопчик точно знав: виросту і стану таким, як Стасик!

А вона, ТА дівчинка, думала: виросту і дізнаюсь, що таке «Борнео»!

Я поглянула на годинник: пів на сьому. Час. Я вдихнула солодке повітря, просякнуте ароматом бузку, і підвелася. Попрямувала до знайомого під'їзду. Спиною відчула, що гравці і дітлахи дивляться услід. Звісно, тут всі знали одне одного і поява нової людини викликала неабияку цікавість. Я пришвидшила кроки, увійшла в напівтемряву під'їзду...

З кожним поверхом моя рішучість зникала. На стіні із крейдяним написом помітила розмазаний вчорашній слід від своєї руки. Отже, я дійсно була тут.

Стояла перед дверима, оббитими жахливим старим дерматином, і не наважувалася подзвонити. Дістала люстерко, прискіпливо огляділа себе: з ТІЄЮ дівчинкою нас поєднував хіба що колір очей.

Але це несуттєво.

Турбувало одне: аби не втратити свідомість, коли побачу ЇХ, молодших за мене… Ох…

Я натисла на дзвінок.

Почула голос: «Вадьку, відчини я в ванній!» і кроки за дверима.

Ще ковток повітря цього разу вологого, просякнутого запахом льоху і… двері відчинилися.

Вам кого?

Я заклякла. Почувся жіночий голос зсередини квартири:

Вадику, хто там?

Голос чоловіка, що відчинив двері:

Ви до нас? З приводу Віри? Що вона ще утнула? Проходьте. Дружина скоро вийде.

Певно, я щось відповідала, але поки що не чула себе надто задзеленчало у вухах. Пройшла до «зали», яка водночас була і спальнею.

Диван з синьою оббивкою.

Виводок кактусів на підвіконні.

Прибалтійський телевізор «Шиляліс».

Старий магнітофон «Весна».

Біля ніг закрутилася, замуркотіла Димка. Моя кішка.

Вам зле? Це через спеку. Ліл, валер'янки!

Я обережно опустилася на стілець він хитнувся. Авжеж, одна ніжка на ньому завжди кульгала! Втупилась поглядом у світлину, що висіла на стіні. Світлину з мого альбому «На прогулянку»…