Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 8

А всі довколо дивуються: «О, який талант! Яке диво! Ця дівчинка врятувала виставу. Вона справжня балерина. Зарахуйте до театру без усяких іспитів».

Мама плаче на верхньому ярусі. Віру завалюють букетами. Їй так весело, так добре. І тільки трохи ниють пальці на ногах від незвички до пуантів. Ці фантазії були такі реальні, що після них Віра довго не могла прийти до тями і збагнути, чому замість оплесків вона чує, як у ванній ллється вода, а запах квітів змінюється на задушливий кухонний чад…

Іноді Вірі ввижалося й інше. Вона уявляла, що вона — Саманта Сміт, леґендарна дівчинка, що написала листа радянському політику та американському президенту проти ядерної війни. І відтепер це вона літає світом у дивовижній блакитній сукні, і всі впізнають її і зустрічають, як маленьку принцесу. Віра теж писала листи — політикам, акторам, спортсменам, і навіть одного разу звернулася до директора німецької фабрики іграшок з проханням надіслати їй таку ж ляльку, яку привезли дівчинці з десятого поверху…

Відповідей вона ніколи не отримувала. І вирішила, що це, мабуть, тому, що її мама — двірничка. Вони жили в центрі міста, у престижному районі, але Віру пригнічувала мамина робота. У двір з’їжджалися авта, з них виходили охайні хлопчики й дівчатка, прямували до своїх квартир, виходили гуляти зі своїми собаками, виносили імпортнихляльок, виводили блискучі новенькі велосипеди. У Віри нічого того не було. Вона взагалі любила сидіти вдома, багато читала і мріяла, що колись настануть зовсім іншічаси. І всі, нарешті, помітять її. І в один голос вигукнуть: «О, який талант!

Вона врятувала виставу — вона врятує світ!»

Вірі було тринадцять, коли її справді помітили.

«Яка красуня ця донька двірнички! — сказала одна сусідка. — Прикро, що так погано вдягається». І ввечері принесла її матері цілий мішок свого старого одягу. У той вечір мама плакала і розповіла Вірі, що вона закінчила філософський факультет престижного вузу, але за фахом працювала лише три роки, потім народилася Віра, з її батьком стосунки не склалися і мати пішла з його квартири, гордо грюкнувши дверима, і лишилась майже на вулиці. Двірничкою вона пішла працювати для того, щоб був свій куток, та ще й у центрі міста. Відробляти двокімнатну квартиру на першому поверсі треба ще десять років. «Навіщо ти мене народила? — кричала їй Віра. — Дуже приємно мені бути донькою двірнички!»

З того вечора мати вирішила взяти у життя реванш.

І почати з Віриної освіти. У будинку навпроти жила стара напівфранцуженка Алоїза Абелівна. Про неї казали, що вона — з родини «репресованих». Іноді мати мила у неї вікна і витрушувала старі, але, як казала Алоїза Абелівна, дуже цінні ґобелени. Мати підрядилася прибирати у неї щодня, по вихідних прала й прасувала, а вечорами виводила Абелівну на вечірню прогулянку. І все це за те, що тричі на тиждень старенька займалася з Вірою французькою та англійською мовами.

Коли Віра вперше переступила поріг Алоїзиної квартири, у неї перехопило подих. Таке вона бачила лише у музеї! Це була не квартира — це була старовинна скринька. Цю назву для свого помешкання при думала сама Алоїза, так і казала — «моя скринька».

Чого там тільки не було! Маленькій Вірі здалося, що вона, як Мауґлі, потрапила до мертвого міста з його дорогоцінними скарбами. Вікна в квартирі були завжди завішені важкими портьєрами з якимось індійським візерунком, і в напівтемряві тьмяно мерехтіли металеві або мармурові (Віра вважала — золоті, діамантові, смарагдові) статуетки. Скрізь ви сіли ткані килимки з пасторальними сюжетами та чиїсь портрети, що заглядали Вірі прямо в очі, хоч би де вона стояла. Сама Алоїза зустріла її у важкому, як середньовічна сукня, халаті, розшитому золотою ниткою. Віра задихнулася від незвичного пряного запаху сандалових паличок, що тліли в кімнаті. Від мами Віра знала, що Алоїза Абелівна була дружиною відомого дипломата, який довгий час працював у східних країнах. Дипломат давно помер, а Алоїза витрачає зароблені ним гроші. Крім того, вона реґулярно отримує посилки від сина та доньки, що живуть у Франції та Ірані.

Навчання давалося Вірі легко. Вона з нетерпінням чекала часу, коли переступить поріг «скриньки», зручно вмоститься у старовинному кріслі навпроти дивовижного смугастого сфінкса — Алоїзи Абелівни — і та своїм рипучим голосом розпочне урок. Це були уроки не тільки мови — то були уроки життя. Іноді Абелівна так захоплювалася, що її розповідь про артиклі та наголоси перетворювалася на лекції з географії, історії та правил світського етикету. Майже всі уроки закінчувалися розповідями про численні любовні пригоди молодої красуні Алоїзи при дворі іранського шаха. Віра засиджувалась у старенької до ночі.

— І тоді він сказав: або ти негайно їдеш зі мною, або ось із цього персня я дістаю отруту і ми вип’єм її разом! — розповідала Алоїза, і у Віри від захвату паморочилося у голові. Вона вже знала, ким буде у цьому житті. Вона вже чула запах мандрів, шелест шовків, дзвін та шурхіт прикрас.

— Ти виростеш красунею, — не раз пророкувала стара. — Це видно вже зараз. Тільки не фарбуй своє волосся і не роби з себе те, що вважається стильним серед простолюду. Ти схожа на Мату Харі.

І вона показувала Вірі велику теку зі старовинними фотографіями та репродукціями. На одній із них Віра справді побачила себе… Так, вона буде саме такою — стрункою, смаглявою, принадною, їй писатимуть листи найвідоміші чоловіки світу.

Одного разу Алоїза сказала, що донька кличе її до себе і, мабуть, їй треба серйозно про це подумати. Адже тут у неї нема жодної близької душі, а там, у Франції — троє онуків.

— Якщо я наважусь і поїду, — сказала стара, — можливо, пропишу тебе у цій квартирі. Ти хороша і розумна дівчинка. Ти заслуговуєш на кращу долю. Я колись сама була такою — дикункою, що приховувала своє походження та офірувала своєю гідністю заради шматка хліба. Я знаю, що таке важка праця за пару капронових панчіх…

Йдучи до Абелівни, Віра завжди зривала у дворі якусь квітку. Навесні це були жовті кульбабки, пізніше — бузок. Це дуже розчулювало стару. Якось у день народження Віри вона з таємничим і врочистим виглядом дістала інкрустовану сріблом скриньку, відімкнула її, і Віра побачила купу дорогоцінностей — обручки, ланцюжки, кольє. Абелівна вибрала найтоншу каблучку і одягла Вірі на палець. «Тільки не від давай матері!» — попередила вона. Вірину матір Абелівна сприймала лише як служницю і всілякоексплуатувала. Прибирати в «скриньці», та ще й так, щоб, не дай Боже, не зсунути безліч статуеток, коробочок та ваз зі своїх місць, було справою непростою.

А щоденні вечірні прогулянки зі старою після робочого дня з безкінечним жонґлюванням мітлами, ганчірками, відрами та граблями здавалися просто тортурами. Але Вірина мати була задоволена, що навчання доньки обходиться їй усе ж таки дешевше, ніж будь які курси.

— Тамаро, — сказала їй якось сусідка (та сама, що приносила речі для Віри). — Твоя мала дуже вилюдніла. Я на ній навіть бачила обручку. До речі, це справжній діамантчи підробка?

— Та який там діамант, — відповіла Тамара. — Це Абелівна їй якусь свою дрібничку подарувала.

— Ну, скажу тобі, в Абелівни дрібничок немає — не така вона жінка, щоб у неї були дрібнички. Можеш бути певна — це діамант. І, мабуть, дуже коштовний.

— Може бути й так, — погодилася двірничка, — Віра казала, що у неї в скриньці повно усяких прикрас.

Сидить стара на золоті і з золота їсть… Скоро збирається до доньки у Францію. Одним усе — іншим нічого.

Розмова відбувалась у дворі. Біля цікавої сусідки стояла її ангелоподібна дівчинка, яка увесь час намагалася випручатися з материної руки.

— Ну гаразд, підемо, а то вже запізнюємося на музику, — сказала сусідка і повела доньку до свого темно вишневого «жигуля». Авто від’їхало. Тамара дивилася йому услід, повторюючи: «Одним — усе, а іншим нічого…» *

Того дня Віра затрималась у школі, адже серед шостих класів проводились літні спортивні змагання.

Вона прибігла додому, швиденько, не знімаючи спортивної форми, поїла просто з пательні холодні котлети, написала мамі записку: «Мамо, я пішла до Абелівни! Буду о дев’ятій» — і, розплівши коси (вона ненавиділа всілякі стрічки й заколки у волоссі), помчала в будинок навпроти.