Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна - Страница 26

Віра вийшла на шосейку, що пролягала повз цвинтар, спіймала зеленого жигуля й назвала адресу клініки.

— Ого! Це ж інший кінець міста! Тридцятка — не менше! — сказав їй нахабний молодик. — Грошей вистачить? — додав він, оглядаючи більш ніж скромний Вірин «прикид» — потерті джинси та чорну футболку.

Віра мовчки відчинила задні дверцята, всілася на сидіння й дістала з рюкзачка свого мобільника.

— О’кей! — весело кивнув нахаба й миттю зірвався з місця.

Віра набрала номер Альбика — їй не терпілося зі шкребти перший обтяжливий шар полуди зі свого життя.

— Привіт! — радісно відізвався автовідповідач. — Мене зараз немає вдома! Залиште інформацію після сиґналу!

Віра ледь дочекалася останнього гудка:

— От і добре, що тебе немає вдома! — вигукнула вона. — Отже, з сьогоднішнього дня я для тебе припиняю існування!

— Зачекай! — схопив слухавку Альбик. — Ти що, з глузду з’їхала, кицю?

— Якраз навпаки! — спокійно відказала Віра. — Я не жартую. Я більше не хочу тебе бачити. Ніколи.

— Ну хочеш, завтра ж підемо до загсу? У мене є знайомство — за мить розпишуть!

Віра засміялася.

— Облиш. Це ти з’їхав з глузду! — і вона з полегшенням натисла на кнопку. Її мобілка ще довго пищала в торбинці. Аж доки вона не прочинила вікно й не викинула набридливу штуковину на дорогу. Краєм ока помітила, як пластиковий пискун зник під колесами вантажівки, що їхала позаду.

— Ну ти даєш! — захоплено сказав молодик. — Краще б віддала мені!

Професор зустрів Віру привітно. На ньому вже не було білого халата, і це заспокоювало.

— Проходьте, проходьте! Будь ласка, сюди! — сказав він, прочиняючи інші, майже непомітні з першого погляду, двері поза своїм робочим столом.

Віра увійшла у напівзатемнену затишну кімнату.

Темні жалюзі на вікнах, лікарський диванчик крісло, торшер у стилі бароко, книжкові полиці, журнальний столик зі смішною порцеляновою фігуркою Арлекіна, теплі кольори шпалерів… Усе створювало особливу таємничу атмосферу.

— Лягайте сюди! — наказав професор, вказуючи на диванчик.

— Роздягатися не треба? — спробувала пожартувати Віра.

— Ви даремно іронізуєте, — зауважив той. — Треба налаштуватися серйозніше.

Віра покірно прилягла. Він сів поруч у м’яке крісло.

— Отже, давайте розберемося. Чи збереглися у вас якісь реальні спогади про минуле? Я маю на увазі не ваші фантазії та сни.

— У мене не так багато реальних згадок. Пам’ятаю свою першу подругу тільки завдяки її листам, що збереглися. З них я постійно намагаюся вибудувати її образ, але він мінливий, невловимий. Трохи пам’ятаю її похорон… Хоча, можливо, це мій сон… Вона постійно з’являється мені й ніби керує моїми вчинками, оберігає, попереджає… Вона — чи не єдина світла пляма у моєму житті.

— Матір пам’ятаєте?

— Майже ні. Лишилися фотографії, уривки спогадів… Вона, здається, була дуже вродлива… Темні великі очі. Вони мене лякають. Циганка у сквері…

Щось жахливе…

— Як у вас із пам’яттю зараз?

— Це, мабуть, смішно, професоре, але я записую усе, що зі мною відбувається, — боюся, що розгублю й це.

— Що записуєте — це добре. На старості матимете матеріал для мемуарів, — посміхнувся професор. — А що вас найбільше непокоїть?

— Сновидіння. Останнім часом я боюся спати. Але, Олексію Степановичу, я не вірю у сни і не люблю, як це зараз модно, заглядати до «сонників». Усе це дур ниці.

— Згоден, «сонники» — це розважальна література.

А ось сновидіння, любесенька, — це повідомлення, які надходять до нас із зовнішнього світу та можуть допомогти розв’язати багато особистих проблем. Наші сни — це шифри. До них треба шукати ключі, а не трактувати за допомогою шарлатанів.

— Як же мені знайти ті ключі?

— Розберемося. Звичайно ж, не з першого разу.

Зараз ми тільки налаштуємо ваш «комп’ютер».

Віра здивовано подивилася на нього.

— Так, так. Адже мозок схожий на цю розумну машину. Уночі, коли ви ніби відключаєтеся, він опрацьовує всю інформацію, що ви накопичили, з’єднує її з тією, що вже зберігається у пам’яті, та вибудовує один ланцюг. Так би мовити, вимальовує повну картину життя, допомагає планувати майбутнє, застерігає від небезпеки. Проникаючи у природу сновидінь, ми можемо відслідковувати нервові процеси, запобігати хворобам. Головне — правильно розшифрувати інформацію. Тільки попереджаю одразу: доки ви самі не будете готові знати про себе правду, шифру ми не знайдемо. Мозок пручатиметься.

— Я готова, професоре, — сказала Віра. — Саме зараз я готова як ніколи! Час, мабуть, настав…

— Навіть якщо ви дізнаєтесь про себе щось неприємне?

«Принаймні, може, згадаю, як опинилась у Стаса тієї ночі і чи було щось між нами?» — подумки посміхнулася Віра й рішуче кивнула головою:

— Я хочу знати про себе усе. Я увесь час рефлексую, роблю дурниці. Це обтяжує мене фізично й морально.

Більше я цього не витримаю!

— Зрозуміло, — сказав професор. — Тоді почнемо… розслабтеся…

За кілька хвилин перед Віриними очима попливли різнобарвні інтеґрали. Їй здалося, що вона поволі втрачає свідомість…***

Здавалося, цей день — безкінечний. Спершу — цвинтар, потім — сеанс гіпнозу. Професор сказав, що таких сеансів має бути як мінімум три чотири. Пер ший лише оселив у душі тривогу. Віра повернулася додому о пів на одинадцяту ночі й ледь дісталася ліжка. Лягла не роздягаючись і майже одразу почала занурюватись у тугі хвилі марень.

«Я не сплю… Я, мабуть, помираю» — думала Віра і розуміла, що це сон уві сні, і навіть якщо вона скине з себе перший шар марень, — випірне у другому й третьому, але не прокинеться остаточно. Такий стан був у неї завжди після перенапруження. Теплі й холодні хвилі ночі поглинали її і викидали то на один берег, то на інший. І на кожному виникали інші картини.

Вона бачила себе маленькою дівчинкою у колодязі темного двору, з усіх боків оточеного високими будинками. Посеред двору — знайома біла лава. На ній — зграя дітлахів.

— Це — багатії, — каже мати. — Не водися з ними, знущатимуться та й годі!

— Вони — мерці! — каже Саламандра.

«Лолітки!» — презирливо думає Віра маленька, гордовито проходячи повз компанію. Але не може примусити себе не дивитися на вишуканий, не по дитячому модний одяг, не вдихати запах їхніх парфумів. Вона зустрічається поглядом з однією із дівчат, і солодкава нудота підступає до горла: одне око у неї зелене, друге — блакитне. «Хіба так буває? — думає маленька Віра. — Яка потвора! А ще й вистьобується!»

— Лілі! — раптом вигукує Віра доросла. — Це ж Лілі! — вона намагається скинути з себе шари тяжкої дрімоти, але хвилі несуть її далі, не даючи прокинутись.

Віра маленька йде на урок англійської та французької мов до дивовижної старої, схожої на сфінкса. Вона не така! Вона вивчиться і дивитиметься на всю цю компанію таксамо зверхньо, як зараз вони дивляться на неї. Одна з дівчаток кидає їй услід: «Двірничка!»

— Аліна! — упізнає Віра доросла. — Зупиніть! Це ж смаглява Барбі — Аліна!

Але прокидається вона лише у своїй уяві, і хвилі виносять її до наступного сюжету.

Віра маленька сидить у великому м’якому кріслі, жадібно вдихає запах сандалових паличок та прянощів, роздивляється дивний візерунок на шпалерах. І бачить на ньому ціле стадо різнокольорових слоників.

Віра посміхається до них.

«Ти — розумна дівчинка», — каже стара.

— Алоїза Абелівна! — скрикує Віра доросла і вже не бажає прокинутися, розуміючи, що розв’язка повинна бути десь поруч, нехай навіть уві сні…

Нова хвиля несе її у той день. У той, найстрашніший, коли…

Віра маленька забігає до під’їзду, їй назустріч мчить ватага дітлахів. Віра вже згадала: це — Лілі, це — Аліна, це — Рінка, це — Славка, це — Вовик. Лолітки і сноби!

Віра маленька нахиляється до розв’язаної шнурівки.

— Ссссука! — шипить янгол у шортах з мереживом, зіткнувшись із скоцюрбленою постаттю. Віра помічає, що руки янголятка — в крові. Маленькі червоні цятки й на сукнях інших…